Сильніший за кулеметну чергу: історія воїна «Аладдіна», який переніс 25 операцій і вчетверте став батьком

Крихітна цятка на екрані монітора – єдине, що Віталій Лановський знав про піксель до війни. Коли почалась загальна мобілізація, два квитки до Парижа він оперативно повернув до каси. Натомість влаштував дружині інший сюрприз: 2 березня, в день її уролин, залишився ночувати в казармі – добровольцем 125-бригади тероборони Львівщини.

З позивним «Аладдін» та сотнями «необстріляних» хлопців Віталій швидко вчився воювати. За 18 місяців менеджер з продажу авіаквитків виріс до заступника командира роти з бойової підготовки. У серпні 2022 його бригада вже била ворога на Донецькому напрямку.

На фронті 30-річний чоловік призвичаївся «малювати» цифрові карти місцевості, вести розвідку вздовж лінії зіткнення, визначати вогневі точки та аналізувати бойові дії.

Завжди у повній бойовій готовності «Аладдін» вивозив людей на позиції, рятував поранених чи евакуйовував полеглих товаришів.

За рік вояцтва на передовій він отримав офіцерське звання і став командиром взводу. А під час короткої відпустки зробив дружині черговий сюрприз – залишив вагітною і знову поїхав на війну. Все було спокійно рівно до 9 липня 2023 року.

Тяжке поранення на фронті

Того дня під Кремінною на позиції почався бій. Віталія прошила кулеметна черга. П’ять куль роздробили щелепу, перебили обидві руки і легеню.

«Я не відчував болю. Але говорити, дихати і зупинити кров  не міг – руки не слухались, не міг накласти турнікетів. Першим прибіг на поміч «Ірод». Парубок років 20, а вже – ветеран війни. Хлопці відтягнули, хотіли покласти мене на ноші і нести. Але в лежачому стані щелепа падала мені в горло і перекривала дихання. Вирішили йти. Обстріли не припинялись. Кров лила. Хлопці взяли мене під руки і потягли подалі від позиції. Майже кілометр. Я переставляв ногами. Втрачав свідомість – прокидався. При свідомості думав: «І це все? Такий кінець? Вся служба? Зловив чергу і вмер? Прикро! Боявся, що не дійдем…», – розповідає колишній військовий.

Коли дійшли до своїх, сіли у пікап і поїхали на евакуаційний пункт. За кермом – водій «Близнюк». Він так гнав через ліс, що дерева гнулися. Всю дорогу говорив: «Я тебе мушу витягти, мушу…»

Віталій продовжує свою розповідь: «Через кулю в грудях у мене сплющилась легеня. Пневмоторакс. Бром, наш медик, прямо в машині вдарив величезною голкою біля серця і пробив легеневий мішок. Він зізнався: «Я зробив це вперше»… Але вдало. Я задихав».

Коли доїхали до Лиману, хлопці примусово поклали «Алладіна» в евакомобіль, ввели у штучну кому, і прокинуся він вже у шпиталі.

Вагітна дружина примчала у Дніпро, а чоловік – нерухомий

Отямився «Алладін» уже в палаті – з руки стирчить залізяка, інша – у гіпсі.

«Встати не можу. Говорити і дихати – нереально. Вдається тільки моргати. Прийшов лікар. Пальцем ноги я «написав» у повітрі номер дружини. Він її набрав – а жінка вже на пів дороги до мене. Скоро народжувати. Восьмий місяць», – згадує Віталій.

У Дніпрі інтенсивно лікували, намагалися поставити на ноги. Лікарі обіцяли: ще трошечки, кілька тижнів – і він піде своїми ногами. Однак лікування затяглося майже на 2 роки. Дніпро – Київ – Львів і завершилось у Німеччині.

Загалом «Алладіну» провели 25 операцій під повним наркозом. Ті, що під місцевим, ніхто не рахував.

Щоб дихати – трубка у носі. Харчуватись – трубка до шлунка. Рот не відкривався. Щелепа на шурупах. Спілкуватись – через месенджер на телефоні. Так тяглося пів року. При зрості 1.77 «Алладін» схуднув до 63 кг. 

«Коли лежав нерухомий, найбільше хотілося поговорити. Потім – подихати. А ще я постійно дивився відео, як готують їжу. І чекав дива…», – розповідає «Алладін».

Щоб залатати обличчя, кістку пересаджували з ноги

Операції були дуже складні. Аби відновити структуру щелепи, частину кістки і м’язову тканину брали з ноги. «Штопали» вручну п’ятеро львівських хірургів. Операція тривала 13,5 години. Далі – реанімація. За тим – реабілітація. 

На третій рік «реставрації» чоловікові довелося їхати в Німеччину. І 10 місяців лагодити руку з пошкодженим суглобом. Кінцівка застигла під кутом 90° і не розгиналася. «Евакуаційним авто мене вивезли в Польщу, а потім на літак в Ганновер. В одній лікарні німці сказали: «Їдь додому, ми нічим не поможемо». Знайшов іншу клініку. На операцію чекав три місяці. Але хірург відразу   попередив: у нас  два варіанти – або рука запрацює, або ми її відріжемо», – розповідає «Алладін».

Віталій погодився. Йому поставили штучний суглоб.  Віталій міг рухати рукою і був щасливий рівно три дні. А потім  через інфекцію кінцівка «потекла».  

«І ми ще три місяці лікували ту руку. Знову пересаджували м’язову тканину з ноги на руку. Через алергію на антибіотики я потрапив реанімацію. Очухався. І рука почала гоїтись. А дружина, тим часом, приїхала до мене з дітьми в Німеччину і народила четверту. Мене виписали. Я дуже хотів додому!», – згадує Віталій.

Чоловік щиро всім подякував за допомогу, і вони з дружиною та дітьми повернулися в Україну.

Хотів би повернутися на військову службу, але непридатний

З поверненням у Львів все налагодилося. «Алладін» трохи відпочив і вирішив йти на роботу. Закінчив курси митних брокерів. Влаштувався на Львівську митницю.

«Так порадив мій командир Вадим Ларін з позивним «Радник». Він прийшов у військо з митниці. А його співробітники «збили» волонтерську команду і дуже активно помагали нашій бригаді всім необхідним. Пригадую, ми з «Радником» йшли на позицію, яка потрапила в оточення. Наше завдання – прийняти бій і перемістити їх у безпечне місце. Серебрянський ліс. Осінь. Ніч. Кожен з бійців там – поранений. Один «Прораб» до останнього стояв за кулеметом. Але ми їх вивели. Знаєте, цим я пишаюся. Ті, хто прийшли першими – це машини. Термінатори... А тепер я тут – головний державний інспектор митного відділу. Мріяв залишитись на службі, але для військової вже не придатний. Тому залишаюсь служити державі. Сподіваюся виправдати довіру», – каже Віталій.

За словами «Алладіна», він ніколи не думав що буде працювати з деклараціями і розмитнювати вантажі.

«Але, схоже, я знайшов себе в цій роботі. І вона мені дуже подобається», – ділиться колишній захисник.

Поза роботою Лановський займається  тим, чим усі мирні люди. 

«Кілька років тому ми з дружиною купили старий будинок біля Львова. Трохи робив ремонт, але не можу багато працювати руками. Загалом лагоджу електрику, сам поставив дверні замки, трохи штукатурив, трішки майстрував. Маємо там грядочки, садочок. З дітьми бавлюся. Дуже їх люблю…», - розказує багатодітний батько.

За словами «Аладдіна», після поранення і друзі, і побратими,  навіть лікарі не вірили, що він стане на ноги.

«А я хапався тільки за думки про дітей і дружину. Коли воював – то за те, щоб війна не стала ближчою до мирних українців», – каже Віталій.

Після повернення в мирне життя він все  одно згадує всі вразливі моменти.

«Пам’ятаю, по  рації: «Алі – 300».  Це мій найближчий друг Саша Алімов. А вже через хвилину він – «Алі – 200». Він був головним сержантом взводу. І ти в цей момент розумієш, що абсолютно безсилий і сам нічого не можеш», – резюмує він.

Автор: Тетяна Самотий