Україна після 2025-го: що ми втратили, де встояли і що готує 2026-й

2025 рік став одним із найскладніших для українського фронту: інтенсивність бойових дій зросла, а характер війни змінився під тиском безпрецедентних дронових технологій та виснаження армії. До цього додався новий фактор — повернення Дональда Трампа до Білого дому, що розвернуло американську політику у бік більш агресивного тиску на Україну. Відтак всі подальші події на фронті неминуче будуть переплітатися з рішеннями й заявами, які лунатимуть із Вашингтона.

Це був рік, коли Сили оборони України (СОУ) залишали Курщину, зросли загрози на Сумському й Донецькому напрямках, активізувався тиск на Дніпропетровщині та з’явилася ще одна загроза прориву — Запорізька область. Рік, коли переговори й тиск, кулуарні домовленості та повернення Путіна з міжнародної ізоляції стали тлом до спроб сформувати фундамент можливого завершення війни.

Як розвивалися події на фронті протягом 2025-го? Які бої стали вирішальними і чому? Де припустилися помилок? Як політика Вашингтона впливала на лінію зіткнення? У якому стані Україна входить у 2026-й та чого очікувати далі — читайте в матеріалі TSN.ua.

Повернення Трампа і пауза у розвідданих від США

2025 рік на фронті для України розпочався втратою міста Курахове, що в 30 кілометрах на південь від Покровська. 11 січня аналітичний проєкт DeepState підтвердив: місто окуповане. Це фактично дало старт головній російській кампанії 2025 року — битві за Покровськ. Паралельно із цим до Білого дому повертається Дональд Трамп. Саме його політика, контрастні заяви, «мирні ініціативи» та гучні ультиматуми миттєво стали частиною військової реальності України. Усе, що буде відбуватися на полі бою найближчими місяцями, неминуче буде переплітатися з рішеннями, що ухвалюються за тисячі кілометрів.

У лютому США вже зробили низку кроків, що «перекроїли» геополітичний ландшафт. Посередницькі ініціативи Трампа та його команди, спрямовані нібито на швидке припинення війни, супроводжувалися паралельними спробами відновити діалог із Кремлем та публічною критикою Європейського Союзу й союзників по НАТО. Це поставило під сумнів справжні наміри Вашингтона та породило серйозні сумніви як у Києві, так і в західних столицях: чи залишається нова адміністрація союзником України, чи її фокус небезпечно зміщується в бік Москви?

Зустріч Зеленського й Трампа 28 лютого у Білому домі лише посіяла сумніви. Переговори завершилися конфліктом, оголивши прірву між позиціями сторін і остаточно розвіявши і без того крихкі ілюзії про справедливий мир.

Наступ РФ на Курщині

На цьому тлі в США ухвалили низку рішень. Зокрема, наприкінці лютого — на початку березня 2025 року адміністрація Трампа призупинила обмін розвідувальними даними з Україною. І саме в цей період російське командування активізувало зусилля з витіснення українських сил із зони проведення Курської операції. На думку ISW, рішення Вашингтона могло мати «руйнівний ефект» для українських захисників, оскільки дало Росії «тимчасове вікно», коли її маневри залишилися малопомітними та несвоєчасно виявленими. СОУ фактично сковували під Суджею значні угруповання російських військ, не дозволяючи їм маневрувати або перекидати сили на інші ділянки фронту. Український плацдарм у Курській області став для Москви неприємним стратегічним вузлом, який вимагав постійної уваги, людей і техніки. РФ була змушена утримувати там велику кількість підрозділів, включно з артилерією та резервами. Станом на кінець лютого майже 400 квадратних кілометрів російської території перебували під контролем Сил оборони України, але згодом ситуація для українських підрозділів суттєво погіршилася.

Після короткочасної паузи, спричиненої серйозними втратами та необхідністю перегрупування, на лінії зіткнення в районі Курської операції знову з’явилися північнокорейські військові. У січні–лютому 2025 року Кремль міг отримати додатково близько трьох тисяч бійців КНДР.

Паралельно Москва здійснила масштабне підсилення власного угруповання в цьому районі. На Курський напрямок фронту були кинуті великі сили російської армії, включно з елітними підрозділами, які перекинули з інших напрямків фронту. Саме після середини січня, коли росіяни завершили концентрацію сил і ввели в бій оновлені корейські підрозділи, ситуація для СОУ в Курській області ускладнилася. РФ змогла поступово витісняти українські підрозділи на окремих ділянках, використовуючи чисельну перевагу, щільний артилерійський вогонь та постійні штурми змішаних російсько-північнокорейських груп.

Вихід українських сил був поступовим: на окремих ділянках ЗСУ відходили до державного кордону вже 15–17 лютого, а згодом оборона була повністю переведена на українську територію. Відступ українських підрозділів з Курської області став однією з найбільш значущих подій березня 2025 року на театрі воєнних дій.

Інструктор ВШК імені полковника Євгена Коновальця Артем Зібалов на позивний «Слон» в коментарі TSN.ua розповів, що Курська операція в цілому мала позитивне значення для СОУ.

Насамперед вона стала відчутним психологічним ударом по противнику. Вперше від 1943 року іноземна армія опинилася на території Росії — факт, про який уже сказано чимало, але його значення важко переоцінити. Операція продемонструвала, що російська армія зовсім не така сильна, як намагається здаватися. І це має велике значення. Однією з найпотужніших рис російської воєнної машини є вміння створювати ілюзію власної непереможності — «надувати щоки». Насправді ж російські сили значно слабші, ніж хочуть здаватися, і світ нерідко піддається на цю «демонстративну браваду».

«Я слухав нещодавно одного американського блогера, дуже впливового серед МАГА. І він каже: „Ви ж не хочете, щоб через Донбас загинув Арканзас“. Тобто, в світі багато хто боїться росіян. Бо вони ж — „страшні“, вони — „непереможні“. І тут українська армія входить в Курську область», — каже військовий.

Артем Зібалов наголошує: Курська операція завдала противнику помітних втрат і мала важливі тактичні наслідки. Одним із ключових результатів стало значне поповнення обмінного фонду. На більшості ділянок фронту українські підрозділи беруть у полон переважно військовослужбовців низького рівня, яких російське командування фактично не цінує. Домовитися про їхній обмін вкрай складно. Натомість у Курській області вдалося захопити строковиків та бійців кадировських формувань, яких Росія була змушена швидко міняти. Сам факт повернення своїх людей має принципове значення і для війська, і для суспільства. Це сигнал кожному українському військовому, що держава робить усе можливе, аби повернути полонених додому. Ще одним важливим результатом операції стало тривале сковування значних російських сил, що обмежило можливості ворога на інших напрямках.

«Узагальнюючи, можна сказати таке — виграти війну неможливо, діючи виключно в режимі пасивної оборони. Без заходів на ворожу територію — нам не перемогти. Значно краще, якби ми здійснили цю операцію 2023 року замість наступу на Запорізький напрямок. Можливо, нам було б краще вийти з Курської області трохи раніше. Остаточний висновок по Курську ми зможемо зробити, коли стануть відомі цифри: задіяних сил і втрат з обох боків. Наступ 2023 року мав би ще одну перевагу: тоді не було такої кількості дронів, а дронів на оптоволокні не було взагалі. Але тут ми завжди відстаємо. На Запорізькому напрямку треба було наступати ще 2022 року синхронно з наступом під Харковом. На Курськ наступати 2023 року», — вважає військовий.

За словами військового, 2024 року розвиток дронових технологій фактично унеможливлює проведення масштабних наступальних операцій. Класичні принципи стратегії — концентрація сил та їхня взаємодія — перестали працювати в умовах тотального спостереження. Будь-яка спроба зосередити підрозділи для прориву одразу ставала помітною противнику, який отримував час і можливість підготувати протидію. На цьому тлі сам факт успішної організації та проведення Курської операції став винятком: українським силам вдалося виконати те, що у сучасних умовах вважається майже неможливим.

Водночас, Артем Зібалов не вбачає зв’язку між припиненням передавання США розвідданих Україні після конфлікту між Трампом і Зеленським у Білому домі та рішенням Сил оборони залишити Курщину.

«Як би ми не робили нічого — Трамп вчинив би так само. Скажу більше: що більш ми нарвано поводимось, діємо самостійно та агресивно, то більше з нами рахуються. США, а тим більше Європа, вже далеко не такі, як раніше. Зверніть увагу, яка свистопляска зараз навколо Венесуели. Що це за цирк? Що там тієї Венесуели? Америка могла б зім’яти режим Мадуро в один момент. Але вони цього не роблять і не зроблять. Побачите. Тому що „яєць“ немає і так просто вони не виростуть. Вони можуть на нас впливати настільки, наскільки ми самі ведемося на їхні забаганки. Трамп, якби міг, давно наказав би нам здатися. І він це намагається зробити періодично. Кожен такий Курськ „повертає його трохи в реальність“. Ця операція привернула до нас увагу. І Трамп не може це ігнорувати. Якби ми вели себе слухняно, нам би наказали здатися. І, головне, потім сказали б: „Та вони ж самі припинили спротив, що ми могли зробити? Дати зброю? Кому? Тим хто здався?“ — додає „Слон“.

Локальна «Сумська операція»

Вже наприкінці лютого російська армія перетнула державний кордон у Сумській області та спробувала просунутися вглиб української території. Цей маневр став безпосередньою спробою змусити ЗСУ відмовитися від утримання плацдарму в Курській області та розтягнути українську оборону на новому напрямку. Майже одразу після цього Росія активізувалася на трьох ділянках: Білопільській, Хотинській та Юнаківській. У перші дні березня почали з’являтися повідомлення про спроби прориву російських штурмових груп. Паралельно противник посилив артилерійські та авіаудари по всій прикордонній смузі. Поки на кордоні з Курською областю точилися інтенсивні бої, Росія не знімала тиск з іншого критично важливого напрямку — Покровського, який став головною ціллю російського наступу на Донеччині 2025 року.

Події березня 2025 року лише закріпили відчуття, що війна входить у нову фазу. Цей перехід тісно пов’язаний із різкою активізацією зовнішнього впливу з боку адміністрації Трампа, яка демонстративно намагалася «зупинити війну» максимально швидко та за будь-яку ціну. Такі дипломатичні маневри Вашингтона, замість деескалації, спровокували протилежний ефект. Саме через пожвавлення переговорних процесів і розмов про потенційне перемир’я російська армія активізувала наступальні операції по всій лінії фронту.

Великоднє перемир’я: спроба зупинити вогонь, яка провалилася ще до початку

У квітні 2025-го Кремль розпочав черговий раунд своїх «миролюбних танців», які не мали нічого спільного з реальністю на землі. Диктатор Путін раптом оголосив про так зване «великоднє перемир’я». Заява, подана з показною урочистістю, мала створити ілюзію «жесту доброї волі»: бойові дії, мовляв, мають зупинитися з вечора 19 квітня й до опівночі 21-го. Однак саме в ці дні лінія фронту продемонструвала зовсім іншу, значно відвертішу, правду про наміри Кремля. Насправді це виявився ретельно замаскований тактичний військовий маневр. У наступні місяці Путін ще не раз використає ту саму схему: демонструватиме показну готовність до переговорів, паралельно продовжуючи агресивний наступ на фронті та не відступаючи від жодної зі своїх стратегічних цілей.

Україна ж давала чіткі сигнали: Київ готовий до реального, не імітаційного припинення вогню. Ще раніше Україна погодилася на американську пропозицію 30-денного припинення бойових дій. Але вже 14 квітня президент Володимир Зеленський констатував: «34 дні поспіль Росія демонструє повну відмову від припинення вогню. Путін не готує перемир’я — він готує продовження війни». З боку Кремля не прозвучало жодних реальних сигналів готовності до миру. І згодом військово-політичне керівництво України констатувало: Росія використовує «перемир’я» для посилення та перегрупування власних військ.

Саме у квітні російські війська різко посилили штурми на ключових напрямках. Росіяни продовжили наступ із району Новобахмутівки та Очеретиного у напрямку Мирнограда; застосовували рекордну кількість авіаударів КАБами та перекинули підкріплення з-під Курської області.

17 квітня 2025 року Зеленський заявив, що українські бійці відбили масштабну атаку російських сил під Покровськом. Ударне угруповання противника було фактично стерте з поля бою: знищено 115 одиниць техніки, ліквідовано близько 200 російських військових. У цей же день головком ЗСУ Олександр Сирський підтвердив: основне навантаження весняного наступу ворога лягло на плечі підрозділів ОТУ «Донецьк». Саме вони стримують найгарячіший відрізок фронту. Водночас, аналітики Інституту вивчення війни писали: квітень 2025-го став одним із найінтенсивніших періодів російських наступальних операцій на Донбасі від початку 2025 року. Після перекидання додаткових резервів на Покровський напрямок російські війська дедалі агресивніше тиснули на українську оборону, намагаючись знайти слабкі місця.

Переговори у Стамбулі: РФ накопичує сили на Сумщині

Травень став для України місяцем важких випробувань як на полі бою, так і на дипломатичній арені. На тлі запеклих боїв уся міжнародна увага була прикута до Стамбула, де вперше за три роки відбулася зустріч української та російської делегацій. Очікування розділилися — від обережного оптимізму до повної недовіри. Втім, вже сам тон переговорів швидко повернув усіх до реальності. Заяви керівника російської переговорної групи Володимира Мединського про готовність «продовжувати війну рік, два чи навіть три», стали наочним підтвердженням: будь-який двосторонній діалог із Москвою не має жодних реальних перспектив, якщо світ не матиме важелів примусу Кремля до миру.

Паралельно на фронті ситуація лише погіршилася. За період від березня до травня 2025 року Україна втратила майже 100 квадратних кілометрів території в Сумській області під тиском російського угруповання, чисельність якого оцінювалося приблизно у 67 тисяч військових. Володимир Зеленський тоді заявляв, що Росія накопичує війська на Сумському напрямку, щоб створити «буферну зону» вздовж кордону, водночас змушуючи Україну перекидати додаткові сили з інших ділянок фронту. Ця стратегія також пояснює й активізацію російських штурмів на Харківщині.

«Павутина», повзучий наступ і ультиматум про капітуляцію

У червні 2025 року Росія продовжила демонструвати показову «готовність» до дипломатичного врегулювання, водночас нарощуючи інтенсивність літньої наступальної кампанії. За фасадом миролюбних заяв Кремль реалізовував зовсім іншу стратегію: поступове, повільне, але виснажливе просування на фронті. Хоча російські війська так і не досягли оперативно значущих проривів, їхня тактика «повзучого наступу» приносила низку локальних тактичних успіхів і водночас працювала на політичний ефект. Москва намагалася створити ілюзію власної невразливості та невідворотності, підсилюючи свої позиції перед потенційними переговорами. Саме на це була спрямована вся інформаційна складова російського наступу: показати, що російська армія невтомно тисне по всій лінії фронту й має перевагу в ресурсах.

Чи не найбільш резонансною подією початку місяця стала унікальна операція СБУ під кодовою назвою «Павутина». Українським спецслужбам вдалося завдати безпрецедентного удару по російській стратегічній авіації — уражено до 40 літаків дальнього радіуса дії. Це не лише серйозно послабило бойові можливості противника, а й стало гучним іміджевим провалом для Кремля, якого там не очікували ані військові, ані політичні еліти.

На цьому тлі 2 червня у Стамбулі відбувся другий раунд мирних переговорів між українською та російською делегаціями за посередництва Туреччини. Зустріч тривала близько години й завершилася без суттєвого прогресу. Показово і те, що російські ЗМІ тоді опублікували текст російського так званого «меморандуму», а насправді — ультимативний набір вимог, більше схожий на капітуляційний диктат. Москва наполягала на повному виведенні українських військ із території чотирьох областей — Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської. І вимагала офіційного визнання цих територій, разом із Кримом, «російськими».

7 червня 2025 року російське Міноборони оголосило, що його підрозділи нібито перетнули адмінкордон Донбасу й зайшли на територію Дніпропетровської області. Уже наступного дня Кремль поспішив розвинути цю тезу, заявивши про «подальше просування вглиб» та пояснивши свої дії створенням так званої «буферної зони». Водночас, українська сторона спростувала твердження про прорив, наголосивши, що жодних російських сил у Дніпропетровщині немає, а всі бойові зіткнення тривають виключно на території Донецької області.

Втім, уже тоді українські військові застерігали: бої на території Дніпропетровської області — питання часу. Російські війська системно підтягували сили до кордону, нарощували інтенсивність артилерійських ударів та проводили розвідку боєм. Усе це свідчило про підготовку до масштабніших дій і відкриття ще одного напрямку наступу. У межах літньої кампанії окупантам зрештою вдалося увійти на територію Дніпропетровщини та закріпитися там. Контроль над прикордонною зоною між Дніпропетровською та Донецькою областями суттєво спростив для Росії подальший наступ на Покровськ.

«Добропільський прорив»

Особливої уваги заслуговує так званий «добропільський прорив» — епізод, що розпочався напередодні особистої зустрічі президентів США та Росії на Алясці в серпні. Цей наступ мав радше політичний, ніж суто військовий характер. Російське просування вглиб української оборони пояснювалося насамперед значною чисельною перевагою особового складу. Проте початковий успіх виявився нетривалим: виступ російських сил у районі Добропілля на Покровському напрямку було швидко «зрізано» СОУ. За офіційними повідомленнями української сторони, результатом успішної наступальної операції стало відновлення контролю над територією площею близько 175 квадратних кілометрів.

Російське командування відмовилося від спроб розвивати прорив у напрямку Добропілля, оскільки тактика «інфільтрації» не дала змоги створити й утримати стійкі позиції. Після цього РФ знову переключила основну увагу на Покровський напрямок.

Політичний контекст цих подій був не менш показовим. Гучні заяви Трампа в липні 2025 року, зокрема, його «50-денний» і «10-денний» ультиматуми Путіну, породили певні сподівання на зміну підходу Вашингтона та можливість зрушень у процесі мирного врегулювання.

Однак демонстративний прийом Путіна на Алясці, червона доріжка й оплески воєнному злочинцю одразу показали реальну ціну риторики чинного господаря Білого дому. Візит російського диктатора був поданий Москвою як дипломатичний прорив. І це фактично вивело Путіна з багаторічної міжнародної ізоляції.

Зустріч президентів США та Росії 16 серпня в Анкориджі була організована поспіхом. І попри те, що Трамп ще під час перельоту заявляв, що буде вимагати припинення вогню — переговори завершилися цілковитим фіаско. Путін не зробив жодних поступок, натомість отримав можливість продемонструвати російським елітам і суспільству, що його режим знову має голос на міжнародній арені, а спроби ізолювати Росію провалилися.

Покровськ: місто, яке змінило війну

Покровський напрямок 2025 року став ключовою ланкою російської наступальної стратегії на Донеччині. Місто має критичне логістичне значення. Його оборона спирається на розгалужену мережу доріг, що забезпечують сполучення з Краматорською агломерацією та всією системою українських оборонних рубежів на заході області. У серпні ситуація навколо Покровська різко загострилася. На підступах до міста розпочалися інтенсивні бої: російські війська здійснили понад сорок штурмових спроб, намагаючись прорвати українську оборону. Через стрімке просування противника місцева влада була змушена оголосити негайну евакуацію цивільного населення з міста. Покровськ опинився в зоні ураження російської артилерії.

Кремль традиційно застосував тактику флангових обходів — створення загрози охоплення та відрізання шляхів постачання, щоб змусити українські підрозділи відходити, аби уникнути напівоточення. Такий підхід РФ використовує вже не вперше: так само російські війська намагалися діяти під Авдіївкою, Вугледаром, Кураховим, прагнучи відрізати логістику й підвести фронт до критичних комунікацій міст. Така стратегія дозволяє ворогу досягати цілей із меншими втратами, тоді як сам ефект «оперативного оточення» має сильний політичний та інформаційний ефект.

Попри значний тиск флангове охоплення Покровська просувалося повільніше, ніж очікувала Москва. На це вплинули кілька факторів: маневреність українських резервів, ефективне використання дронів для знищення російських штурмових груп, а також глибоко ешелонована оборона Сил оборони України. Однак, ситуація навколо міста суттєво погіршилася впродовж вересня та стала критичною на кінець жовтня. Вже наприкінці листопада президент Володимир Зеленський підтвердив, що до міста проникло близько 300 росіян.

Українські військові говорять і про низку інших системних помилок на Покровському напрямку. Одна з ключових — недостатньо підготовлені і не до кінця організовані оборонні рубежі. Утім, головним симптомом цих прорахунків став термін, який наприкінці 2025 року увійшов у щоденний лексикон фронту: «інфільтрація». Ним позначають не стільки маневри противника, скільки наслідок гострого дефіциту піхоти. Через нестачу особового складу між українськими позиціями утворюються проміжки, якими російські групи буквально просочуються вглиб оборони, створюючи постійну загрозу оточення й дезорганізації.

«Якби розповісти генералу фон Гутієру (тому самому, який створив тактику інфільтрації 1917–1918 років), що росіяни нібито застосовують „інфільтрацію“, він би щиро здивувався. Ймовірно, він би відповів, що це не „інфільтрація“, а її імітація. Насправді вони просто рухаються вперед, користуючись тим, що на окремих українських позиціях нікого немає. Вони проходять пішки по 20 кілометрів, а інколи й більше, водночас зазнаючи колосальних втрат. Із трьох-чотирьох росіян — до місця призначення доходить лише один», — пояснює інструктор ВШК імені полковника Євгена Коновальця Артем Зібалов.

Аналізуючи помилки, які були зроблені на Покровському напрямку, інші військові також звертають увагу, що окремі опорні пункти існують лише формально і не можуть повноцінно виконувати свою функцію. Позиція не буде ефективною, якщо її не прикривають дрони-розвідники, артилерія та FPV-розрахунки. Ситуацію ускладнюють ще й неточні доповіді з місць, що створює хибне уявлення про реальний стан оборонних ліній і ускладнює управління боєм.

«Про помилки: обидві армії вже виснажені — і виснажені значно сильніше, ніж усі думають. Насамперед виснаження є психологічним. Звичайно, інколи росіянам вдається заштурмувати певні позиції. Але у дев’яти випадках з десяти вони просто намацують ділянки, де в нас фактично нічого немає. А немає, тому що командування окремих підрозділів недолуге та здійснює злочинні дії. У нас було втрачено позиції, які передали одній із бригад. Там було чотири опорні точки, але люди стояли лише на одній. На трьох інших — не було нікого, але в рапортах доповідали, що там усе добре, що особовий склад перебуває на місцях і несе службу. І такі випадки трапляються регулярно», — зазначає військовослужбовець «Слон».

За словами Артема Зібалова, коли йдеться про фланги, слід враховувати, що лінія фронту сьогодні простягається на тисячу, а подекуди й понад дві тисячі кілометрів. Будь-який підрозділ завжди розташований між двома іншими: має правий фланг — підрозділ, що стоїть праворуч, і лівий — той, що стоїть ліворуч. І кожен із цих підрозділів так само має свої фланги. Тому, де б ворог не розпочав наступ, він у будь-якому разі атакуватиме чиїсь фланги. Наступи по флангах — це класична тактика, якій уже понад дві тисячі років. Однак, нинішня російська тактика дещо інша. Її суть не стільки в ударі по флангах, скільки в прагненні просунутися до точки, з якої російські дрони можуть діставати до українських логістичних шляхів. Саме це зараз є основним і найбільш ефективним тактичним прийомом ворога, який час від часу забезпечує їм успіхи оперативного масштабу.

Варто додати, що особливістю боїв за Покровськ стала безпрецедентна кількість дронів з обох сторін. Сформувалася велика «кілзона», в якій перемішані одночасно українські та російські сили. Осінні дощі суттєво погіршують логістичні можливості обох сторін, однак саме активне використання російським командуванням одного зі своїх найбільш ефективних дронових підрозділів «Рубікон» — стало одним з вирішальних факторів, який різко обмежив здатність України стабільно постачати війська в районі Мирнограда та Покровська. За словами українських бійців, такої колосальної кількості дронів не було за весь час повномасштабної війни. Поля та дороги на підступах до міста буквально вкриті оптоволоконними кабелями.

«Те, що підрозділи недоукомплектовані і деякі командири заслуговують на подорож під трибунал — тільки ледачий не сказав», — зауважує «Слон».

Оцінюючи стан оборонних укріплень, він зазначає, що в різні періоди (2022-го, 2023-го та 2025-го років) ситуація всюди залишалася незадовільною. Укріплення не створювалися завчасно, а якщо й будувалися, то неякісно. Як приклад, військовий згадує бетонні «будинки» між Боровою та Ізюмом, які стали символом невдалого підходу до фортифікацій. Однією з ключових системних проблем він вважає відсутність у підрозділах штатних інженерних формувань, відповідальних саме за будівництво оборони. Формально в кожному батальйоні є інженерно-саперний взвод, але він працює переважно з вибуховими завданнями — встановленням або зняттям мін. Натомість потреба полягає в окремих спеціалізованих підрозділах, які займалися б виключно зведенням фортифікацій для конкретної бригади чи навіть батальйону. Такі підрозділи повинні мати відповідну техніку, кваліфікацію та працювати з урахуванням реалій сучасної війни. Їхнє завдання — будівництво оборонних споруд відповідно до технічних вимог командирів тих частин, які надалі мають займати ці позиції.

«Питання в тому, чи зберегли свою актуальність загалом класичні польові фортифікації. Однозначно так, але з урахуванням нових реалій. У цьому немає нічого несподіваного. Наприклад, під час Першої та Другої світових воєн начебто використовували ті самі елементи: траншеї, стрілецькі осередки, бліндажі, доти, ходи сполучення. Але варто подивитися, як саме вони були влаштовані. Зміни були колосальними. Те саме відбувається і зараз. Загалом багато процесів, які ми спостерігаємо сьогодні, є особливістю саме цього етапу війни. Це стосується не лише фортифікацій. Нині точаться розмови про те, що бронетехніка нібито втратила актуальність, а танки вже кілька разів „поховали“. Згадаймо, як 2022 року після великих втрат російської авіації багато хто вирішив, що пілотована авіація своє вже віджила. Спробуйте зараз розповісти це тим, хто сидить під ударами КАБів. Окопи, танки, гелікоптери — усе це ще довго залишатиметься на полі бою», — підсумовує «Слон».

Водночас, видання The Telegraph пише, що Покровськ став містом, яке змінило війну в Україні. За словами журналістів, саме це місто стало символом нового етапу — хаотичної, розпорошеної міської битви без чіткої лінії фронту, де ворог більше не приходить танковими колонами. Натомість малі диверсійні групи просочуються в місто, змішуються з цивільними, маскуються під своїх і точково «роз’їдають» оборону.

Москва неодноразово намагалася видати бажане за дійсне, звітуючи про «захоплення Покровська». Та щоразу ці заяви розбивалися об суху реальність зведень Генштабу ЗСУ. Для Кремля падіння цього міста стало б ідеальним пропагандистським трофеєм — доказом тези про нібито неспроможність України втримати Донбас. Однак станом на кінець грудня російський сценарій так і не спрацював: ворог контролює лише половину міста й не може туди спокійно заходити через роботу українських дронів.

Мирноград: «сіра зона» замкнулася

«Сіра зона» довкола Мирнограда замкнулася. У місті точаться бої. Це місто, яке розташоване за кілька кілометрів від Покровська і фактично входить до одного з найважливіших логістичних вузлів української оборони на цьому відрізку фронту. Російські сили намагаються «паралізувати» українську логістику в цьому районі та позбавити оборонців можливості отримувати підкріплення й постачання. За оцінками ISW, після інфільтраційних і штурмових дій російські сили контролюють не більше ніж 49% території Мирнограда. Кремлівські рапорти про «захоплення міста» знову розійшлися з реальністю: 27 грудня Генштаб ЗСУ офіційно спростував ці заяви, наголосивши, що контроль над Покровськом так і не був встановлений — попри майже 150 днів безперервних боїв.

«Наслідки неприємні, як і будь-які втрати, але ефекту доміно не буде. Втрата Авдіївки у перспективі могла мати значно тяжчі наслідки. Значення утримання Покровська та Мирнограда полягає в тому, що ворог надзвичайно зацікавлений у їх захопленні. Росіяни стягнули туди майже всі доступні сили. Вони продовжують наступати на кількох напрямках, але основне угруповання зосереджене саме під Мирноградом. Якщо місто „впаде“, ці сили будуть перекинуті на інші ділянки фронту. Згадаймо, скільки ресурсів вони витратили на наступ у районі Куп’янська і скільки галасу супроводжувало ці дії. А що маємо зараз? Ми очищаємо Куп’янськ. Як так сталося? У росіян просто не вистачає сил, щоб утримати свої тимчасові успіхи на цій ділянці», — каже військовослужбовець «Слон».

Сіверськ та Лиман — ключ до Слов’янська

Сіверськ і Лиман — два міста, які закривають Слов’янськ із різних боків. Активна оборона Сіверська тривала вісім місяців. Обстановка в районі міста, за даними аналітичного проєкту DeepState, стрімко ускладнилася на початку грудня. Місто фактично опинилося на межі втрати контролю, а російська піхота поступово просувається вглиб населеного пункту.

23 грудня Генеральний штаб ЗСУ повідомив, що підрозділи Сил оборони залишили Сіверськ у Донецькій області. Водночас бої в прилеглих районах не припиняються. Військові зазначають: противник має суттєву перевагу в живій силі та техніці й, попри значні втрати, продовжує інтенсивні наступальні дії.

Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський в інтерв’ю "24 каналу" заявив, що українські підрозділи відійшли з міста Сіверськ, щоб уникнути втрат серед піхоти під час інтенсивного тиску російських сил.

Російські війська суттєво наростили піхотну присутність на Лиманському напрямку, розглядаючи його як один із ключових у планах повного захоплення Донецької області. Противник концентрує сили в так званий «ударний кулак», роблячи ставку на тактику «інфільтрації» та спроби локальних проривів. Окремою проблемою стала розширена «кілзона» — зона суцільного ураження, яка серйозно ускладнює забезпечення підрозділів.

Харківщина: Куп’янськ, Вовчанськ

Російський наступ у бік Куп’янська триває від кінця 2024 року і активізувався 2025-го. Куп’янськ має природну перевагу у вигляді річки Оскіл, що обмежує російські спроби переправити важку техніку. 2025-го Росія повільно відтиснула ЗСУ від Осколу й просунулася на захід, зайнявши низку сіл у Куп’янському районі. А наприкінці вересня місто Куп’янськ повністю закрили на в’їзд через проникнення до міста диверсантів.

У разі захоплення цього міста російські війська отримали б оперативний вихід на Лиман, Ізюм та Слов’янсько-Краматорську агломерацію — один із напрямків, який Москва роками розглядала як плацдарм для подальшого наступу на центральний Донбас. Втім, кремлівські заяви про «повний контроль над Куп’янськом» так і залишилися пропагандистською декларацією. Завдяки активним пошуково-ударним діям українські військові змогли відкинути російських загарбників і зірвати цей сценарій.

12 грудня Володимир Зеленський відвідав Куп’янськ на Харківщині.

За словами Сирського, Куп’янський напрямок став одним із показових прикладів успішних дій Сил оборони України 2025 року. Наразі українські підрозділи повністю зачистили від російських військ плацдарм на річці Оскіл північніше Куп’янська, завдавши ворогу не лише військової поразки, а й відчутного інформаційно-психологічного удару.

Паралельно Росія інтенсивно штурмує Вовчанськ — важливий прикордонний вузол Харківщини. Це місто стало одним із найпоказовіших прикладів російської руйнівної тактики «випаленої землі». Місто, яке до початку масштабної війни було спокійним прикордонним центром, нині практично повністю знищене. Багатомісячні обстріли, штурми й авіаудари РФ перетворили житлові квартали на купи уламків та обгорілі каркаси будівель. Інфраструктура зруйнована, комунікації перервані, а вулиці вигоріли від безперервних вибухів. Вовчанськ у буквальному сенсі стерте з мапи та фактично припинив існувати як місто.

Але у межах проголошеної Путіним концепції створення «буферної зони» окупанти не відмовляються від спроб захопити це місто. Попри заяви Путіна й Герасимова 1–2 грудня про «повне взяття» Вовчанська, Україна та незалежні аналітичні джерела спростовують такі твердження.

Запорізька область: «тихий фронт», де РФ пішла вперед

Поки увага світу була прикута до запеклих боїв за Покровськ, Росія тихо й послідовно розгортала ще один наступ — цього разу на Гуляйпільському напрямку. Під прикриттям інформаційного шуму навколо Донеччини, де вирішувалася доля одразу кількох ключових міст, російські війська почали нарощувати тиск у Запорізькій області, відкриваючи новий фронт загрози. Після серії невдалих спроб змістити українську оборону біля Оріхова, ворог почав шукати слабші ділянки фронту й перекинув свою увагу на степові райони навколо Гуляйполя. 11 листопада речник Сил оборони Півдня підтвердив: українські війська залишили позиції поблизу п’яти сіл біля Гуляйполя.

За даними аналітиків DeepState, ситуація на напрямку різко загострилася після втрати Полтавки та Успенівки. Повернути ці рубежі вже не було можливості, тому одному з підрозділів штурмових військ терміново поставили завдання — обладнати нову лінію оборони південніше Новоуспенівського. У цей час 102-га бригада тероборони, попри втому, значні втрати та складність боїв, продовжувала утримувати правий фланг і стримувати натиск противника. Подальший розвиток подій виявився ще небезпечнішим. Російський прорив ліворуч від позицій 102-ї бригади створив реальну загрозу охоплення українських сил з флангу та виходу ворога їм у тил. Додаткову дезорганізацію спричинив інцидент в одному з батальйонів, який тимчасово опинився без управління. Бійці не отримували вказівок від командування і були змушені самостійно вирішувати питання відходу. Внаслідок цього майже дві роти, розбившись на невеликі групи, залишили район Зеленого Гаю та Високого.

27 листопада український проєкт DeepState писав, що Україна була «за крок від втрати Гуляйполя». Однак завдяки успішним діям військового командування Сил оборони російські окупанти суттєво уповільнили просування. Однак вже на кінець грудня, DeepState фіксує Гуляйполе як «сіру зону». Противник намагається закріпитися зі сходу та північного сходу, просуваючись у житлову забудову й періодично прориваючись до центральних кварталів. Водночас підрозділи ЗСУ утримують позиції на західних околицях міста — там тривають запеклі бої. Росія застосовує «інфільтраційну» тактику, закидаючи в місто малі штурмові групи з метою проникнення вглиб української оборони.

Про це в етері телемарафону 30 грудня заявив речник Сил оборони Півдня Владислав Волошин. Напруженою залишається ситуація як на північних, так і на південних підступах: ворог намагається розширити зону тиску, зокрема через спроби прориву з навколишніх населених пунктів. Гуляйполе залишається однією з найгарячіших точок південного фронту.

Аналітики ISW зазначають, що під Гуляйполем зосереджено кілька бригад і дивізій Східного угруповання РФ, які ведуть наступ одразу на кількох дільницях фронту. Протягом літа–осені їх суттєво підсилили новими підрозділами, які були перекинуті з інших регіонів. ISW підкреслює: саме завдяки цьому Росія змогла просунутися приблизно на 17 кілометрів углиб української оборони, переправитися через річку Янчур у районі Успенівки та наблизитися до околиць Гуляйполя з півночі та північного сходу. Аналітики наголошують, що цей прорив не був раптовим наслідком «колапсу оборони», як це подає російська пропаганда. Його забезпечило системне стягнення значних російських сил на цей напрямок протягом кількох місяців. Однак така концентрація військ має і зворотний бік: щоб розвинути наступ, Росії доведеться залучати ще більше підрозділів до району Гуляйполя, що неминуче знизить пріоритет інших ділянок фронту.

Чого очікувати 2026 року?

Україна пройшла 2025 рік з подвійним тиском: з одного боку — повзучий російський наступ; з іншого — проти рішень, які можуть коштувати їй територій і суверенітету. Якщо відкласти вбік можливі політичні сценарії й оцінювати ситуацію виключно з погляду військової логіки, поточні висновки провідних аналітичних центрів — ISW, CSIS — формують доволі чітку картину найближчих місяців війни. Усі ключові тенденції збігаються в одному: Донбас залишатиметься головною ареною російського наступального тиску. Після багатомісячного виснаження українських позицій Росія, ймовірно, прагнутиме вийти до Костянтинівки, яка є критичним логістичним вузлом; Дружківки, що формує опорну зону центрального Донбасу; Краматорська та Слов’янська.

Водночас Артем Зібалов «Слон» каже, що російські війська намагаються наступати на багатьох напрямках, однак період, коли вони могли рівномірно тиснути по всій лінії фронту, давно минув. Їхні ресурси суттєво виснажені. Сьогодні Росія здатна максимально концентрувати силу лише в одному місці. Після завершення боїв у районі Покровська-Мирнограда противник, імовірно, перекине сили на інший напрямок: продовжуватиме тиснути на Сіверський напрям або буде намагатися повернути втрачені позиції під Куп’янськом. Не виключені й інші варіанти — Лиман, Гуляйполе, Костянтинівка. Усі ці завдання росіяни зможуть виконувати лише поетапно, оскільки ресурсів на одночасний наступ у кількох місцях у них немає. Саме тому українське командування так вперто утримує Покровськ і Мирноград.

Військовий зазначає, що Росія нині не має можливості здійснити глибокий прорив із виходом в оперативний простір. Причини дві: брак сил і тотальне домінування дронів, яке унеможливлює приховану концентрацію угруповань. Їхня стратегія значною мірою побудована на сподіванні, що український фронт колись просто обвалиться — що війська перестануть виконувати накази й повернуться додому. Парадоксально, але на певний внутрішній обвал у Росії сподівається і Україна — обидві армії перебувають на межі виснаження. Путін продовжує «надувати щоки» — ця демонстративна самовпевненість залишається ключовим елементом його політичного плану. Він постійно намагається створювати враження перемог, хоча реальний стан справ у російських військ далекий від успішного.

Військовий переконаний, що 2026 року бої триватимуть. Після Мирнограда російські сили, найімовірніше, буде перекинуто на один із кількох напрямків: Гуляйполе, Куп’янськ, Лиман, Сіверськ або Костянтинівку.

«Упродовж року слід очікувати затяжних, виснажливих боїв. Росія тиснутиме почергово на різні ділянки фронту, концентруючи сили там, де бачить шанси на прорив. Переможе той, хто першим не зламається — у прямому й переносному сенсі», — додає «Слон».

Європа, на думку військового, попри кризові настрої, і надалі буде підтримувати Україну, її стратегічна залежність від стабільності в регіоні залишається визначальною. Щодо американської політики інструктор висловлює впевненість, що будь-які спроби тиску на Україну рано чи пізно зазнають поразки — політичні маневри у США не здатні перекреслити об’єктивну геополітичну реальність.