Україна у серці: чому не можна міряти любов до батьківщини кілометрами

Україна у серці: чому не можна міряти любов до батьківщини кілометрами

Замість того, щоб ділити людей на “правильних” і “зрадників”, давайте раз і назавжди приймемо: у цій війні не буває однакових шляхів. / Фото: ТСН.ua

Патріотизм — це любов до батьківщини на відстані чи лише в її географічних межах? Це запитання хвилює багатьох українців по обидва боки кордону. Одні картають себе за вимушений від'їзд, інші дорікають їм зрадою. Як знайти баланс між співчуттям і засудженням?

Ця війна змінила життя кожного українця. Хтось взяв до рук зброю, хтось волонтерить у шпиталі, а хтось рятує економіку країни на дипломатичному фронті. Та є й ті, кому довелося тимчасово залишити домівку й виїхати за кордон. І саме на них часто спрямовується хвиля осуду від співвітчизників. Мовляв, втекли за першої нагоди, сидять там в безпеці й на всьому готовому, поки ми тут потерпаємо.

Давайте розберемося, чи справедливі такі звинувачення і як цей осуд шкодить кожному з нас.

Чому ми засуджуємо біженців: психологія болю та заздрості у часи війни

“Подруга вчора сказала, що я зрадниця і мені не можна вірити, бо я вивезла дітей. А брат дорікає, що поїхала жити за чужий кошт, бо отримую допомогу від держави. Мені так боляче це чути, хоч я б і рада повернутися, але страшно, що діти можуть загинути”, — це реальна історія жінки з Харкова, яка виїхала з малечею в Німеччину. І таких історій — тисячі. Люди тікали з-під обстрілів, рятували літніх батьків чи онуків, шукали можливостей заробити на життя родині. І замість підтримки отримують від земляків звинувачення мало не у зраді батьківщини.

Люди, тікаючи від обстрілів, рятують своїх дітей / Фото: ТСН.ua

Кожен психолог знає: за цим стоїть неусвідомлена заздрість і спроба впоратися з власним болем. Тим, хто лишився в Україні, нелегко щодня засинати й прокидатися під звуки сирен. Тож коли бачиш когось у безпеці, хочеться вилити на нього свою образу — ну чому йому краще, ніж мені? Підсвідомо шукається той, із ким можна “розділити” свої страждання.

Ще одна причина — так зване “порівняння вниз”. Людям властиво шукати тих, кого можна вважати “гіршим” за себе, аби на цьому тлі почуватися сильнішими й кращими. І хоч біженці переживають чимало труднощів, з точки зору декого з українців, вони — легкий об'єкт для осуду. Мовляв, ми тут героїчно виживаємо, а ви спокійно попиваєте каву за кордоном.

Водночас той, хто виїхав, часом сам почувається винним. Адже на фронті — його друзі, сусіди, рідні. А він ніби втік. І тут зовнішня критика лягає на благодатний ґрунт самоосуду. І людина вже сама картає себе за те, що десь безпечніше, ніж вдома. Навіть якщо там вона не менше допомагає країні.

Але чи справедливо вимагати, аби всі українці страждали однаково? Насправді, евакуація під час війни — це теж боротьба. За безпеку своїх дітей, за їхнє майбутнє. За можливість працювати й забезпечувати країну надходженнями до бюджету. За відновлення власних ресурсів — фізичних і ментальних — щоб мати сили творити, волонтерити, втішати тих, хто поруч.

Чому біженці стають мішенню для звинувачень від співвітчизників

Ще історія: Олена, програмістка з Києва, вже пів року живе і працює у Варшаві. Вона регулярно перераховує кошти на ЗСУ та обладнання для територіальної оборони. Але від подруги, яка лишилася вдома, чує: “Ну звісно, втекла в безпечне місце, а ми тут ризикуємо життям”. Олені боляче, вона почувається винною і думає, може й справді треба повертатися, хоч знає, що її робота зараз ефективніша на “віддаленці”.

Що відбувається? Олена стала об'єктом проєкції — несвідомого перенесення на неї чужих почуттів. Її подруга відчуває страх і безпорадність через війну, але не може це висловити. Натомість вона підсвідомо “віддає” ці емоції іншій, звинувачуючи у легкодухості. Це спосіб не визнавати власного болю.

Як бути Олені? Насамперед, не брати близько до серця образливі слова, бо вони — не про неї. Можна спробувати поговорити з подругою відверто, запитати її про почуття і справжні причини злості. Найчастіше за гнівом стоять глибокі страхи чи біль. І коли людина відчуває, що її чують — напруга спадає. Та головне для Олени — вірити у цінність власного вибору і не дозволяти чужим емоціям визначати її життя.

Як війна загострює почуття покинутості у родинах біженців

Інший приклад — подружжя пенсіонерів з Миколаєва, які виїхали до родичів у Німеччину. Вони допомагають як волонтери, але мріють про повернення. Та син дорікає: “Вам там добре, ви нас покинули”. Батьки виправдовуються, мовляв, хотіли зняти з сина тягар піклування, а насправді дуже сумують за домом.

Тут бачимо, як відстань випробовує стосунки. Син підсвідомо ображений на батьків за те, що вони поїхали, адже це активувало його дитячі страхи “покинутості”. Йому здається, ніби вони його зрадили, хоч розум підказує, що це не так. І тепер він несвідомо “карає” їх, викликаючи почуття провини.

Відстань випробовує стосунки / Фото: Getty Images

Що робити? Щира розмова — найкращі ліки. Батькам важливо розповісти сину, як вони за ним скучили і що він для них — головна причина триматися. А синові варто розказати про свої почуття, не звинувачуючи. Якщо є змога, добре організувати родинну зустріч — нехай навіть онлайн. Спільний час, без осуду і образ, допоможе відновити близькість попри відстані.

Як українці можуть підтримувати одне одного попри відстань і випробування

Ось такі непрості ситуації трапляються у житті багатьох українців. І часом війна з окупантом переростає у війну всередині родини чи між друзями. Та чи не досить із нас ворожнечі?

Недарма ми, психологи, завжди радимо уникати довгих періодів стресу. Бо коли ти виснажений — ти не боєць. А от відпочити в безпеці тижні чи місяці — це спосіб перезавантажитися, аби потім працювати продуктивніше. Волонтери, медики, держслужбовці кажуть: евакуація дозволяє їм віддихатися й запобігти вигоранню. Хтось переключається, рубаючи дрова у Карпатах. А комусь треба на пару тижнів опинитися там, де не чути сирен і не залітають дрони.

Зрештою, зовнішня відстань — це не внутрішня. Людина може поїхати з України, але серцем і всією душею залишатися там, робити для неї важливі справи. Скільки проєктів запущено “віддалено” саме тими, хто фізично поза межами країни! Українські митці за кордоном розповідають світові про наші біль та надію. Айтішники без перебоїв з електрикою пишуть софт для армії. Дипломати й громадські діячі здобувають для України озброєння і гроші. І в кожного — свої фронти.

Замість того, щоб ділити людей на “правильних” і “зрадників”, давайте раз і назавжди приймемо: у цій війні не буває однакових шляхів. Є лише спільна мета. І кожен робить, що може, аби ми всі разом до неї дійшли. Той, хто виїжджає, не тікає — а прокладає нові дороги до перемоги. І наш обов'язок — не засуджувати, а підставляти плече одне одному.

Тому наступного разу, відчувши роздратування на тих, хто не поруч, спитай себе: а що корисного ти можеш зробити тут і зараз? І скеруй енергію не на безплідні звинувачення, а на допомогу — фронту, тилу, сусідам. Така “переадресація” гніву — найкращий спосіб перетворити негатив на користь для нас усіх.

А тим, хто саме переживає напади засудження від інших чи себе, варто пам'ятати: ви там, де маєте бути. Ваша цінність — в тому, що ви робите, а не в географічних координатах. Продовжуйте творити свою частину великої спільної справи. Розповідайте про свій внесок у перемогу. Співчувайте тим, хто зривається на вас — часом за агресією ховається величезний біль. І не картайте себе, якщо потрібно перепочити — це не зрада, а інвестиція в майбутнє.

Ми всі втомилися від звуків сирен і вибухів. Від болю втрат і страху смерті. І кожен заслуговує на ковток повітря — там, де він може його здобути. Чи то у Львові, чи у Любліні. Адже що більше українців зберігають ясність розуму і здатність творити, то швидше ми звільнимо нашу землю від окупанта. Зовнішнього і внутрішнього.

Тож вчимося бути поруч, навіть якщо не поруч фізично. Підтримувати, а не підрізати крила одне одному. Цінувати кожен добрий вчинок, незалежно від географії. І вірити, що місце сили для кожного українця — там, де він може бути найкориснішим для нашої спільної перемоги. А вона неодмінно настане, коли ми будемо єдині. Попри відстані і попри все.

Читайте провідні новини дня:

Повʼязані теми:

Стаття з добірки новин:
Війна Росії проти України
Наступна публікація