"Вчителі чекають на Україну": педагогиня "Школи супергероїв" розповіла про роботу в Херсоні та допомогу хворим дітям

Дата публікації
Перегляди
2617
Час на прочитання
14 хв
Поділитись:
WhatsApp
Viber
"Вчителі чекають на Україну": педагогиня "Школи супергероїв" розповіла про роботу в Херсоні та допомогу хворим дітям

Вчителька української мови та літератури Тетяна Чумак з Херсона - представниця нової генерації українських педагогів, які активно шукають і втілюють інноваційні підходи для викладання та виховання школярів. Паралельно із роботою у Школі гуманітарної праці, три останні роки вона є викладачкою "Школи супергероїв" у Херсонській обласній дитячій лікарні.

Цей освітній простір для маленьких пацієнтів відкрили у серпні 2020 року. З перших днів кураторка "Школи супергероїв" - ведуча Єдиного марафону новин та телеканалу 1+1 Наталія Мосейчук.

Так сталося, що вона викладає у відділенні гематології, пацієнткою якого була кілька років тому.

Ставати вчителем і бажати бути вчителем – це різні речі

Чому ви стали вчителем, як обрали для себе цю професію?

На мій сором, я собі таку професію не обирала. Насправді в одинадцятому класі у мене був хист до гуманітарних наук. Я десь з вірогідністю 5 % думала, що можливо стану вчителем. Але більше хотіла бути журналістом. І вступала я власне на факультет української філології та журналістики. Спеціалізація у мене була "учитель української мови та літератури" з поміткою "медіалінгвістика". Чомусь мені так це подобалось. А ставати вчителем і бажати бути вчителем – це почало приходити уже під час навчання. Навчилась я вже тій медіалінгвістиці. І я зрозуміла, що цікавіша мені все-таки педагогіка. На четвертому курсі, коли я пішла на педагогічну практику в школу, мені дуже там сподобалось. І в тій школі я досі працюю. Тому, мені здається, не можна навіть знати наперед, що ти хочеш бути вчителем. Багато студентів, які були впевнені, що вони будуть вчителями, після практики педагогічної перехотіли. Не кожній людині вдасться. От я, наприклад, ніколи б не була лікарем. Бо для кожної професії є свій хист. І якісь вподобання особисті. От саме для вчителя: люди, які не люблять спілкування або які не дуже люблять шум, не зможуть працювати вчителем. Але я зараз така вдячна, що я з двох доріжок свого життя обрала все ж таки цю. Я сто відсотків на своєму місці. Плюс мені дуже пощастило із закладом, в якому я працюю. В Херсоні це досить відомий заклад. В Україні також. Це авторська школа. Вона державна. Але це школа з авторськими програмами навчання. Чому вона відома в Україні, бо ми проводимо єдиний в Херсонській області педагогічний експеримент зі своїми програмами. Досить вдалий експеримент. Наші учні всі вступають у вищі навчальні заклади. Здають ЗНО. Тому, мабуть, багато чого за нас вирішує доля. Так і я пішла на практику і в останній момент мені змінили заклад для практики. І так я залишилась і досі отримую педагогічну практику вже 5 років.

Останні три роки окрім роботи у Школі гуманітарної праці ви також є вчителькою "Школи супергероїв" при Херсонській обласній дитячій лікарні. Як ви до неї потрапили?

Якщо я не помиляюсь, то Херсон був одним із перших. Четверте місто, де було відкрито "Школу супергероїв". І знову ж таки тут перевага закладу мого. Наша школа знаходиться в центрі міста і якраз неподалік від дитячої обласної лікарні. Якщо брати Київ, то я там дивилась, що в декількох закладах є школа. Київ – це столиця України і там більше лікарень. У нас же усі діти, які на тривалому лікуванні – це дитяча обласна лікарня Херсонської Обласної Ради. І вона знаходиться, знову ж таки, за 10 хвилин від нашої школи. І ми – найближчий заклад, який має нею опікуватися. І дітьми. І з’являється цей проєкт. І знову ж наш директор, мій педагогічний наставник (я вчитель для дітей, а він вчитель для мене, тому, що він увесь час йде в ногу з усіма цими технологіями) і коли з’являється цей проєкт, він каже, що це будемо тільки ми звичайно. І ми візьмемо участь у цьому проєкті. Це класна ідея! Нам було цікаво і страшно. Я не приховуватиму – це страх перед невідомістю. Я не боялась, наприклад, тих діагнозів. Але як це буде? Що ми маємо робити? А якщо дитина буде дуже хвора? І як я маю їй пояснити? Це те, чому не вчили в університеті. На той час мені було 22 роки. Я досить молода і такі самі молоді мої колеги. Це політика нашого закладу. Директор вважав, що ми зможемо їх більше розважити. На перший план потрібно поставити не стільки навчання, як оцю гармонію. Щоб дітям було приємно і цікаво з молодим вчителем. І молодий вчитель швидше знайде доріжку до серця учня. У нас дуже багато молодих педагогів, бо це сучасність, нові технології і таке інше. І директор відправляє нас, досить таки юних педагогів. У нас усі колеги дуже люблять дітей. У нас немає таких людей, хто не любить свою професію чи просто відбуває час. Дійсно ми дуже любимо дітей. І з такою честю ми понесли своє звання до "Школи супергероїв". Прийшли в лікарню. Чесно кажучи, досі не знаю, чому так. Лікарі нас не пустити до "Школи супергероїв" не можуть. Але якоїсь такої синергії, що ми співпрацюємо з лікарнею, у нас немає. Лікарі зайняті своєю справою. Часто мені б хотілось, щоб ми поговорили про діагноз дитини. Щоб нам пояснили, що краще не робити. Які навантаження можна чи не можна давати. Таке буває досить рідко. Частіше медсестри нам пояснюють.

Це трохи сумна педагогічна стежка

У чому відмінність роботи у звичайній і лікарняній школах?

У лікарняній школі урок триває 20-25 хвилин. Читати довго не можна. Перенавантажувати дитину не можна. Бо ми працюємо у гематологічному відділенні онкохворих дітей. Ми працюємо і в інших відділеннях. Одного тільки разу на моїй практиці була дитина з іншого відділення. Це був тяжкий перелом. Дитина лежала 3 місяці в лікарні. Це була 9-класниця. З нею на повну працювали. Вона не могла рухатись, бо перелом, але могла працювати розумово мозком 100%.Тут же складніше, що ми приходимо у відділення і весь час боїмося. Тільки, якщо маємо якісь там симптоми легкі чи нежитю, чи будь-чого ми не можемо, ми самі вже не йдемо. Так ми пропрацювали десь рік, у нормальному режимі. Запустили нас з таким контролем від головного лікаря дитячої лікарні. З нашим директором ми запустили цей проєкт. Все було класно. Ми працювали. Тоді була Оля – моя учениця 9-класниця. Зараз вона в 11-му класі. І, до речі, ми з нею спілкуємося. І Поліна – моя дівчинка. Більше в лікарню вона не поверталася. Ми з нею працювали десь рік. Вона провела в лікарні рік. Вона лікується, підтримує свій стан. Але, я вважаю, що якщо вона не повертається, то їй вже легше. Ми з ними досить близько спілкуватися. Це були мої перші діти. Можливо тому вони так запам’яталися. Ну і вони були на тривалому лікуванні. Ми постійно до них ходили. Починаючи з "прекрасного" періоду локдауну і карантину ми взагалі спочатку не знали, як буде. Ми хотіли перенести всі уроки, бо боялись заразити дітей, для яких ця хвороба може стати смертельною. До речі, це мій страх в житті номер один. Я кожного разу йду, обробляю себе з ніг до голови цими антисептиками, вдягаю маску. Використовую усі засоби санітарного захисту. Йду і думаю: "Боже, поможи мені!" Після цього наша ниточка зв’язку була напруженою.

"Школа супергероїв" в усіх містах розташування славиться сучасними та комфортними класами. Які умови у вас?

В нашій лікарні дуже класно обладнаний на 200% кабінет. З усім необхідним. Є необхідні підручники. Наша школа також виділяє. Ми приносимо їх в лікарню і даруємо. Поповнюємо їхній фонд бібліотеки. Є інтерактивна мультимедійна дошка. Я люблю погратися з молодшими дітьми на уроці. Тому, якщо це молодші класи, то це завжди інтерактивна презентація. Бо в лікарняній школі я націлена на зацікавленість учня у предметі. Я пропоную їм пів години або 45 хвилин повної рефлексії від того, що відбувається з ними протягом доби. Останній раз цього навчального року ми були в лікарняній школі у грудні. Зараз нашого Владислава немає в лікарні. А взагалі у нас з дітьми немає чіткого режиму чи чіткого графіку. У нас є визначені дні, коли я йду в лікарню. В той день я телефоную мамі і вона мені підтверджує, що дитина може займатися, приходьте, будь ласка. Але кожного разу ми маємо задоволену дитину, що ми прийшли. І задоволених батьків. А коли дитина щаслива, то дійсно хочеться йти. Бо у звичайній школі діти кажуть: "о, знову контрольна". А тут ми для дітей радість. Це такий стимул внутрішній – завжди бути напоготові. А бувало, що в суботу і в неділю ходили, бо мама просила. Тобто у нас це постійно гнучкість, підлаштовування. Але кожного разу це 100% радість для дитини. Це загалом трохи сумна педагогічна стежка. Але я себе заспокоюю, що у світі ці діагнози лікуються. Багато дітей долають його. Ми завжди підбадьорюємо батьків і кажемо, що від їхнього настрою залежить настрій дитини. А також підбадьорюємо дитину. Але намагаємось не акцентувати увагу на здоров’ї та на медичних процедурах. Просто питаємо, чи можеш ти читати і писати сьогодні. Іноді я задумуюсь і мені здається, що Бог послав мені таку професію, бо я людина досить м’яка і можу розплакатись від будь-яких сентиментів. Але для вчителя інколи це навіть погано. Можливо іноді варто бути строгішою. А коли я перший раз потрапила до лікарні, я бралася за голову і думала, як я буду працювати далі. А тепер я чекаю відвідин лікарні. Бо нам там завжди раді і ми їм потрібні. Це проєкт дуже класний. І я радію, що він є. І що Херсон його підхопив. Перший рік роботи свого кабінету у нас не було. На другий рік ми приходимо, а у нас вже окремий клас. Суперобладнаний. Сумно, що є діти, яким потрібне тривале лікування. Якщо на цьому не зациклюватись, то хвороба відходить на другий план і ти робиш свою роботу із задоволенням. Потрібно любити свою роботу у різних проявах та любити дітей.

Потрібно розуміти і приймати сам факт дитинства 

Ви сказали, що ви м’яка сама по собі, а для роботи вчителем потрібно мати внутрішній стрижень. Як ви балансуєте на цій межі та відновлюєте свою внутрішню рівновагу?

Були часи, коли пила заспокійливі. Не буду приховувати. Бо я людина емоційна. Але школа і діти це своєрідний фільтр на людей, які не здатні в школі працювати. Але я працюю вже 5 років і можна сказати трохи загартувалася. Просто потрібно розуміти, що діти – це діти. Приймати сам факт дитинства. Я часто згадую себе в тому віці і що я робила в тих чи інших ситуаціях. Бо дорослі часто забувають про своє дитинство. Розкажу вам цікавий факт з мого життя. Коли я була на першому курсі університету, я була пацієнткою гематологічного відділення. Тоді воно поєднувало дитячу онкологію і дітей з проблемами шлунку. У мене були проблеми зі шлунком. Тоді це було маленьке відділення, де лікувалось 3 чи 4 онкохворі дитини. Через 5 років я повернулась у це відділення вже вчителем. І це вже було окреме відділення. І там вже було багато хворих дітей. Тобто за останні роки збільшилася кількість онкозахворювань у дітей в нашій Херсонській області.

Повертаючись до питання. Я людина емоційна. Можу швидко занервувати, але можу так само швидко повернутись у стан спокою. Якихось супердепресивних або суперапатичних станів у мене не буває. А взагалі я рекомендую оптимістичний погляд на життя. Треба завжди жити тут і зараз. Насолоджуватися моментами. Потрібно бути самодостатньою людиною. Тому що сучасні діти – це особистості. Вони можуть перевірити і прокоментувати будь-яку інформацію. Тому вчитель повинен не просто володіти знаннями, але і бути самодостатнім та впевненим у собі. Щоб цю впевненість було видно. Вчитель не повинен жити тільки однією роботою. Потрібно мати захоплення, займатися спортом, чимось цікавитись. Подорожувати. Бачити щось нове. Такий вчитель буде цікавим дітям. Потрібно вести спосіб життя, коли ти довіряєш богові, довіряєш долі. І робити свою роботу дуже добре.

Я не старію у своїй професії

Чим ви захоплюєтесь у житті і що вас захоплює у роботу?

Я займаюся спортом. Це не стільки хобі, як режим життя. Це потрібно кожній людині. Також як вчитель літератури, я увесь час цікавлюся літературними новинками. Люблю сучасну українську літературу. Зараз читаю Софію Андрухович. Вважаю її майбутньою нобелівською лауреаткою. Я бажаю нашій авторці всесвітнього визнання. Я не вважаю, що комусь із наших письменників дуже потрібна Нобелівська премія. Нобелівська премія потрібна усім українцям. Для того, щоб ми затямили, що наші письменники варті того, щоб їх читати. Тому читання – це не моє хобі. Це стиль життя вчителя. Тому, якщо у вас є дитина, почніть читати Дару Корній. Бо ми чомусь добре знаємо міфологію грецьку чи скандинавську. І десь в куточку стоїть наша міфологія і чекає, поки ми почнемо її вчити. А вона у нас багата, широка і різноманітна. Я також граю в інтелектуальну гру "Мозколомка". Організаторами її є херсонці. Це щось на кшталт "Що? Де? Коли?". Але сучасніше набагато. Музичніше. Інтерактивніше. У мене є своя команда, капітаном якої я є. Ми ось маємо останній сертифікат за друге місце. Вперше в житті ми його отримали, чесно кажучи. Ми вже років 5 граємо. Ця гра існує давно. Проходить вона в Кривому Розі, Херсоні, Миколаєві. Ще в Одесі, здається. Засновники її херсонці. Все інше франшизи. Я пишаюся тим, що таке виникло в Херсоні. І ще більше пишаюся тим, що в Херсоні є на це попит. Тому, що грає нас біля 30 команд. По 10 людей. Тобто багато людей цікавиться інтелектуальними іграми. Теми можуть бути сучасні, а можуть бути класичні. Наступна тема у нас класична – це письменницька гра. Може бути щось тематичне. Гра у нас проходить раз на 2 тижні. І ось ми маємо 2 тижні, щоб щось надолужити, бо увесь час ти дізнаєшся щось нове. Теми підбирають організатори. Вони дивляться на які дати випадає гра. У нас двічі на рік відкривається новий сезон. Від 1 вересня до грудня. Із січня по травень. Влітку у нас теж ідуть ігри, але вони поза рейтингом. Просто тренувальні якісь програми, способи. Організатори під певні дати підлаштовують якісь теми. Ще що класно, що кожна тематична гра супроводжується костюмами. Команди готують якісь костюми. До кожної теми готуються відповідні костюми. Якщо це, наприклад, шкільна гра, то ми всі вдягалися у шкільну форму. Колись у нас була гра літературна. Ми були у образах Гаррі Поттерів. А зараз у нас письменницька гра. За костюми організатори дають бонусні бали і стимулюють, щоб ми щось трохи фантазували і шукали собі образи. Так ми граємо вже протягом п'яти років. Ми з чоловіком ходимо на ігри разом. Це наше сімейне хобі. І взагалі я вважаю, що бути лише вчителем не можна в цьому житті. Потрібно бути ще кимось. Потрібно бути ще другом, дружиною, мамою, сестрою, донькою. Мати якісь захоплення і такі погляди на життя, щоб увесь час залишатися цікавою для себе і своїх дітей.

Що ви найчастіше згадуєте зі своєї педагогічної практики?

Є багато чуттєвих моментів. Але найбільше запам’ятовуються свята. У нас є потужний благодійний шкільний проєкт. Ми збираємо гроші і ще до карантинів проводили концерт в театрі. Орендували театр. Роздавали квитки батькам. Бо їм цікаво прийти і подивитись на своїх дітей. За виручені кошти робили благодійні акції на День Святого Миколая. Відколи ми почали працювати в "Школі супергероїв", наш директор почав перенаправляти благодійні кошти в лікарню. На Святого Миколая ми діток привітали, хоча не можна було ходити палатами до дітей. Багато діток в той день були на крапельницях, на процедурах. Але деякі вийшли. Кому можна було, вони вийшли в коридор. Ми були з пакетами з подарунками. І батьки і діти дуже раділи. Не можна було стримувати сліз. А була у нас одна маленька дівчинка, яка хотіла фотографуватися з нами і бути на всіх фотографіях. Хоча ці фото не для розповсюдження. Але батьки були не проти. Якось ще в докарантинний період наші колеги їздили у педагогічне відрядження у країни Прибалтики, а саме в Естонію. І "поцупили" там класну форму роботи. Це "Ніч у школі" для дітей. Це такий суперзахід. Дещо важкий для вчителів. Бо дітей потрібно організувати і зацікавити. Вперше ми провели такий захід з дітьми, які були в літньому таборі. Була і нічна екскурсія нічним містом у супроводі поліції, і дискотека, і вечір краси з макіяжами та зачісками. Зараз у мене 7 клас і ми теж напередодні новорічних свят провели з ними "Ніч у школі". У них був цілий ряд заходів: квест в бібліотеці, квест по школі, грали в “Мафію”. Була дискотека в стилі джаз-денс. Діти на цьому заході показали себе абсолютно інакше, ніж на уроках. Вони всі були зібрані, завжди були в купці. Вони були справжньою командою. Батьки теж хотіли прийти. Особливо, коли я скинула їм план, вони питали, чи можна батькам теж організувати ніч в школі. Але в нашій школі є сімейні вечори. Замість лінійки. Сімейні вечори класу: діти, батьки, вчителі. В кінці заходу діти вже були такі втомлені, що ми їх ледве повкладали. Ми в класі ночували. Але вони не хотіли вкладатись Вони ніяк не наговоряться. І десь тільки на початку 5:00 ми їх все-таки вклали. І заснули. Спали до 8:00. Взагалі, я не втомлююсь повторювати, що мені пощастило з закладом, в якому я працюю. Тут не просиджуєш і не старієш у своїй професії. Завжди шукаєш щось нове. Цей світ не стоїть на місці. Діти ці теж не живуть в теперішньому. Вони живуть в майбутньому. Вчитель для них не єдине джерело інформації. Зараз вчитель має бути постійно на крок попереду і весь час оновлюватись. Як в лікарняній школі, так і в звичайній. Я погоджуюся з висловом, що дітей 21 століття виховують вчителі 20 за принципами 19. Так не має бути. Сучасним дітям потрібні нові принципи. В цьому є переваги Нової української школи. Хоч вона є досить спірною. Але те, що потрібно щось змінювати, то це однозначно. І я рада, що це розвивається на державному рівні. Бо наші діти – це наше майбутнє. А ми маємо провести їх у це майбутнє. І допомогти їм там влаштуватися. Тому нам самим теж потрібно старатися жити майбутнім весь час.

Що дітям в лікарняній школі завжди заходить "на ура"?

"На ура" завжди заходить все, що пов’язане з мультимедійною дошкою. Де можна потикати в неї пальцем, помалювати. Я люблю використовувати мультимедійні презентації. І дітям вони теж подобаються. Не "на ура" - це великі твори, де треба багато читати. Діти першим ділом дивляться, скільки там сторінок. З поезією простіше. Хоча вчити напам’ять їм теж важко. Тому я іноді сама їм читаю. Іноді читаємо уривки на уроці. А все, що стосується погратися, це будь ласка. Але ж я їм кажу, щоб грати в гру, потрібно спочатку почитати твір. Але найважливіше, не бути надто критичною. Дати змогу цим дітям виходити "за межі". Дати можливість вибору. Оптимізм, позитив і любов. Це основне у взаємодії дитини і вчителя.

Наразі Херсон перебуває під російською окупацією, що відбувається зі "Школою супергероїв"?

Війна внесла свої корективи, призупинила освітній проєкт у "Школі супергероїв". Усі вчителі Херсонщини радо сподіваються на найшвидше визволення з окупації та повернення до звичайного та такого бажаного навчання за партами. Звісно, війна сколихнула наше місто, війна сколихнула світ. Та разом із тим розпалила ще більшу любов до нашої країни, мови, культурі. Я не знаю якою буде моя педагогічна стежка далі. Обірветься, продовжиться в Херсоні чи десь за його межами. Та, незважаючи ні на що, я сподіваюся у вересні відновити свою роботу, нести у світ любов до української мови та бути причетною до зрощення та одужання наших Супергероїв, наших дітей, нашого майбутнього.

 Довідка: "Школа Супергероїв! - це освітній проєкт, заснований у 2016 році громадською організацією “Маленьке серце з мистецтвом”. Його мета - забезпечення конституційного права на освіту дітей, що перебувають на стаціонарному лікуванні в медичних закладах. Кураторкою “Школи супергероїв” є Наталія Мосейчук, ведуча 1+1 і марафону Єдиних новин. Вона допомагає рухати реформу шкіл в лікарнях разом з командою благодійної ініціативи «Право на освіту» і 1+1 медіа.

Від 2019 року за соціальною франшизою філії “Школи Супергероїв” відкриті у восьми лікарнях Києва, Житомира, Херсона, Дніпра, Харкова та Хмельницького. Для підготовки вчителів до роботи в лікарнях, команда “Школи Супергероїв” розробила онлайн-курс "Як навчати супергероїв? Онлайн-курс з підготовки лікарняних вчителів", безкоштовно розміщений на платформі EdEra.

В грудні 2021 Кабінет Міністрів України підписав Постанову про створення державної установи "Школа супергероїв".

З початком війни категорія дітей, з якими працюємо, змінилась – тепер це переважно діти, постраждалі від війни – зі складними пораненнями та втратами частин тіла, батьки яких загинули на очах дітей. Ці діти попри пережиті жахи війни прагнуть продовжувати навчання під час перебування в лікарні. Тому "Школа супергероїв" продовжує свою роботу за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні та Трансатлантичного фонду медичної допомоги. 

Читайте також:

Проєкт "Школа супергероїв": як проходитиме навчання у лікарнях

Проєкт "Школа супергероїв": як проходитиме навчання у лікарнях
Наступна публікація