"Я не вірю "Талібану". Не вірю в міжнародну спільноту – вони мовчали": інтерв’ю з афганською режисеркою Сахрі Карімі

Дата публікації
Перегляди
40к
Поділитись:
WhatsApp
Viber
"Я не вірю "Талібану". Не вірю в міжнародну спільноту – вони мовчали": інтерв’ю з афганською режисеркою Сахрі Карімі

Фото: ТСН.ua

Про страх, що панує зараз у Кабулі, про відчай і готовність боротися до кінця - в ексклюзивному інтерв'ю ТСН розповіла найвідоміша афганська режисерка Сахра Карімі.

Свідчиця розквіту Афганістану, свідчиця катастрофи - найвідоміша афганська режисерка, яку евакуювали українці, розповіла ТСН про те, як тікала, рятуючи рідних. І як хоче повернутися на Батьківщину, незважаючи навіть на "Талібан".

Офіс президента України відгукнувся на заклик словацьких кінематографістів допомогти евакуювати її з Кабула - але на перший український літак вона сісти не змогла, завадив хаос і юрба на летовищі. Її порятунком на летовищі керували фактично в ручному режимі, шукаючи GPS. Але вилетіти Сахрі Карімі вдалося лише з другої спроби - і вже за допомогою турків. Чому так сталося? Що таке сучасний "Талібан"? На що приречені тепер афганські жінки?

Ви писали про те, що в Афганістані немає громадянської війни, що зараз у вашій країні точиться гібридна війна. Для України це дуже зрозумілі слова, адже ми на власному досвіді від 2014 року від часів російської агресії розуміємо, що це таке. То що ви маєте на увазі, коли говорите про гібридну війну на вашій батьківщині?

– Ми пережили громадянську війну в Афганістані в дев’яностих. Вона точилася між різними етнічними та політичними групами. Тоді це була громадянська війна. Вона повністю знищила Афганістан. Але зараз наші лідери не воюють між собою. А Талібан… Ну, добре, може хтось із них і афганець, але інші - приходять з інших країн. У них дуже тісні стосунки з Пакистаном. З Пакистаном, нерідко з Іраном, іноді з Росією - всі ці країни допомагають угрупованню ("Талібану" - авт.). Інші терористичні групи також допомагають їм знищити Афганістан. У Пакистану проблеми з Індією, в Ірану та Китаю – з Америкою. Це дуже сумно, адже якщо хороших сусідів немає - ніколи не буде безпеки. А в нас, на жаль, дуже погані сусіди, які роздмухують наші внутрішні проблеми. Це одна річ. Інша річ - ми вже одного разу пережили Талібан - від 96-го до 2001 року.

Фото: ТСН.ua

В цей час вони перебували при владі

– І це був найтемніший час нашої історії. І для мене досі величезне питання: як це взагалі можливо, після 20 років, після двох трильярдів американських доларів, усіх цих освітніх програм, програм з підтримки прав жінок, після всього цього - все руйнується ось так - просто через одну мирну угоду (США з талібами за Трампа – авт.)? Таліби не дозволяли жінкам вчитися, не дозволяли їм виходити на вулицю без чоловічого супроводу, не було жодного громадського суспільства, ніхто не чув про права людей. Було погано, погано, дуже погано. Саме тому режим і був повалений. Але цього разу "Талібан" інший, вони не схожі на талібів 96-го. Так, вони традиційні, але мають усі сучасні засоби, аби поширювати ідеологію світом. В 96-му їм доводилося збирати людей і говорити: ось ми, ось те, у що ми віримо. А тепер - вони просто пишуть в соціальні мережі, а потім - клік… Розумієте? Воно поширюється наче вірус, наче коронавірус, воно повсюди. Зараз вони набагато небезпечніші. До цього вони просто вбивали, можливо, промивали комусь мізки. А зараз вони до того ж вправно користуються Інтернетом і кіберзасобами боротьби. Я переконана, те, що вони домоглися в Афганістані за останні два роки, – вони домоглися завдяки Інтернету. Їх не так вже й багато - фізично. Але психологічно вони підготували людей: ми тут, ми от-от захопимо цей регіон, той регіон, ми зробимо те, ми зробимо інше. Люди були такі налякані, розумієте, ці тисячі людей в аеропорту, які шукають бодай найменшої нагоди втекти - більшості з них нічого насправді не загрожує, вони нічого проти талібів не робили. Але ця паніка, нагнаний соцмережами страх - жене їх з країни.

А скільки людей зараз підтримують сучасний "Талібан"?

– Багато. Це ментальність. Багато людей в Афганістані, особливо чоловіків, - за "Талібан". Через те, як вони звикли думати, як вони звикли поводитися з жінками. Вони вважають, жінка має сидіти вдома. Носити хіджаб. Ніколи не розмовляти з чужими чоловіками. Не ходити на роботу. Таких людей, особливо чоловіків, дуже багато в Афганістані. Фактично вони постійно мали "Талібан" всередині, просто надягали краватку, піджак і йшли на роботу, прикидаючись іншими. Зараз вони просто змінили одяг, але в голові у них залишилося те ж саме. І таких майже половина країни. Але є ще інший рух - проти талібів, до лав якого вступає молодь. Зараз все дуже хаотично. Ніхто не розуміє, що відбувається. "Талібану" потрібне міжнародне визнання, сподіваючись на це - вони зараз контролюють свою поведінку. Не показують справжнього обличчя. Надягають маску. Але всередині вони дуже традиційні. Це затишшя перед бурею. Ми не знаємо, що трапиться, якщо вони таки дістануть міжнародне визнання.

Новини світу: Сахрі Карімі розповіла про сучасний Талібан і на що приречені афганські жінки

Новини світу: Сахрі Карімі розповіла про сучасний Талібан і на що приречені афганські жінки

До цього ми ще обовязково повернемося. Коли раніше цього року президент США Джо Байден заявив, що американські війська покинуть Афганістан - ви памятаєте, про що подумали, коли дізналися про це? Що це для вас було?

– Я точно пам’ятаю, коли прочитала про це. Я сиділа в офісі, в "Афганфільмі" і вносила правки в сценарій фільму, який ми саме тоді знімали. Знімання були в розпалі, тепер все перервалося. Я відірвалася від сценарію і побачила цю новину. Про вивід військ багато говорили і до того, були якісь зустрічі. Але тепер він назвав дедлайн (31 серпня 2021 року – авт.). У цю секунду в мене все заклякло. Що? Що нам тепер робити? Тому що ми багато чого знали про наш власний уряд, я сама працювала з урядом, я чудово знаю, скільки там корупції всередині. Ми розуміли, що з настільки корумпованою владою, варто американцям забратися з країни, все буде втрачено. У нас є солдати. Армія. Може, 350 тисяч. Талібів - 50 тисяч. Але вони єдині, у них є справжня підтримка. А у нас військове відомство настільки корумповане, солдат - коли в нього немає чого їсти, коли в нього немає нормальної зброї, немає підтримки - як йому боротися? Це була головна причина, чому ми програли.

І ви розуміли це від самого початку?

– Знаєте, спершу ми молилися, аби Дональд Трамп не виграв ці президентські вибори. Коли він програв - ми були такі щасливі! Слава Богу, думали ми, адже це була його ідея - влаштувати мирні переговори з талібами, укласти з ними угоду. Ми сподівалися, що Байден ухвалить інше рішення. Але він вирішив абсолютно те ж саме, що Трамп. Ще й прискорив виведення військ. Мені начхати на політиків, політики в Афганістані завжди знаходять спосіб домовитися. Що мене турбує - це афганський народ, молоде покоління афганців - режисери, художники, громадські активісти, які дуже, дуже багато вкладали в те, аби побудувати демократичне суспільство. Ми не були найкращі. Але якщо порівняти з нашими сусідами - краще не було ні в кого. Ми билися за те, аби імена наших мам записували в наші паспорти. Ми билися за те, аби зґвалтованих дівчат не допитували, чи були вони перед цим цнотливі. Ми билися за те, аби дівчата могли нормально одягатися - бо вони хотіли закутувати їх з голови до п’ят - ми казали: "Ні!". І закривати обличчя - ми казали: "Ні!". Шкільна форма має бути нормальною. Кольоровою, а не чорною. Може, чорний колір подобається мені, та вам - але ми дорослі, це наш особистий вибір. А примушувати крихітних дівчат у спекотній країні ходити в чорному - не треба. Ми дуже багато боролися. Виходили на демонстрації. А тепер - все це знищено. Одна мирна угода (США з "Талібаном" – авт.) - і все. Лишаючи Афганістан, я взяла офіційну відпустку. У мене 20 днів. Я все ще директорка "Афганфільму". Але я чекаю, коли вони скажуть: "Ми тебе більше тут не чекаємо. Залишайся там". І я стану вигнанкою. І більше не зможу повернутися на батьківщину. Тож я чекаю, що вони вирішать. Хочуть вони мене чи ні. Але якщо вони дозволять мені повернутися - їм доведеться прийняти мене такою, як я є. Я єдина жінка в цілому Афганістані з вищою кінематографічною освітою. Я перша жінка, яка очолила державну компанію "Афганфільм" - я керую нею два роки і це були дуже успішні роки. Що вони тепер зроблять з "Афганфільмом"?

Фото: ТСН.ua

А що ви сама збиралися робити, коли усвідомили: американських солдатів більше не буде? У вас були плани тоді - як виживати? Чи ви очікували настільки швидкого просування "Талібану"?

– Такого ми не чекали. Це сталося буквально за кілька тижнів. Жодного плану в мене не було. Я сподівалася, наш уряд, міжнародна спільнота, ООН, американська амбасада - і всі ці люди, які витрачали шалені гроші на Афганістан - захистять нас. Але нас ніхто не захистив. Урядовці втекли першими. Навіть американці втекли. А потім, коли "Талібан" почав зустрічатися з Росією, Китаєм, Іраном, Пакистаном - це показало, що це дуже небезпечно. Адже всі ці країни хочуть, аби Штати програли - і для цього використовують нас. Для них немає значення, налякані ми чи ні. Я вперше задумалася про те, що можливо доведеться рятувати родину - рівно за день до того, як прийшов "Талібан" в Кабул.

Ексклюзивне інтерв'ю ТСН найвідомішої афганської режисерки, якій довелося втікати із країни (мовою оригіналу)

Ексклюзивне інтерв'ю ТСН найвідомішої афганської режисерки, якій довелося втікати із країни (мовою оригіналу)

Ще до "Талібана" до Кабула почали стікатися тисячі біженців з окупованих до цього провінцій. Як почувалося місто в ці дні, що ви робили?

– Ми почали їм допомагати. Я почала жертвувати частину зарплатні, інші колеги також. Потім я пішла до банку - забрати гроші - і побачила шалену юрму перед банком. Перед банками - не тільки моїм. Усі хотіли зняти гроші з рахунків. Але грошей у відділенні банку не було - їх не прислали з центрального банку. Я чекала дві години. Потім почалася стрілянина. Менеджер банку сказав мені: "Тікай!". Я питаю, чому. Він каже, тому що "Талібан" зайшов у місто. Я кажу, що це неправда. Він повторює: "Тікай!". Він провів мене через задній хід і викликав для мене таксі. Але дорога була заблокована, таксі зупинилося. Тоді я вискочила і побігла. З банку до мого дому - десь пів години пішки. А я бігла. Місто було таке спантеличене. Хтось вірив, що це правда, хтось був шокований. А хтось дивився на мене - особливо чоловіки - і питали: "Чому біжиш?". Мене всі знають в обличчя вдома, тож для них це було: ось вона, директорка "Афганфільму", тікає. І раптом, десь посередині дороги, я зупинилася. Я спитала себе, чому я біжу. Чого я боюся. А потім почала фільмувати - бо зрозуміла, що світ мусить це знати. І виставила в "Інстаграм". За два дні до того я написала відкритого листа усім кінематографістам світу. Я попросила їх послухати нас і не мовчати. Говоріть про Афганістан. Бо ні, тут немає громадянської війни. Нас до цієї війни примусили ззовні. Але реакції майже не було. І раптом, після цього відео - мене помітили. Але було пізно.

Дозвольте зацитувати з того листа: залишуся і боротимуся за свою країну, але не можу робити це самотужки". Коли ви зрозуміли, що не можете залишитися. Що вам доведеться їхати за кордон?

– Міністр, заступник міністра, інші урядовці, яким я почала телефонувати, коли дісталася додому, всі впливові люди, кого я знала - всі говорили: "Ти маєш поїхати".

Як вони це пояснювали?

– Мені сказали: "Ти занадто яскрава для них. Занадто ліберальна". Бо я ніколи не мовчу. І останні три місяці я без зупинки писала листи і пости проти "Талібану". Без перерви. Так я боролася. Я не могла піти на передову, але я маю соцмережі, маю свою аудиторію, якій я пояснювала, що таке "Талібан". Бо багато хто просто не знає, що вони роблять.

Фото: ТСН.ua

Це було важко почути?

– Я закінчила кіноакадемію в Словаччині в 2015 році (починає плакати – авт.). У мене були чудові можливості залишатися там, навчати, знімати фільми. За мої короткометражки, які зібрали багато нагород, мене там уже впізнавали. Але тоді я вирішила: я не лишуся в Словаччині, я хочу повернутися додому. Я дуже багато працювала. Сім років. Кожного дня я працювала для рідної країни. Аби показати людям, що кіно - важливе. Наші історії важливі. Я на кожному кроці стикалася з пересудами, упередженням. На мене часто нападали в соцмережах. У мене було багато обмежень. Я намагалася боротися з корупцією в нашому кінематографі. Я постійно боролася, це стало метою життя. Бачите, тут я пофарбована, але біля коріння волосся геть сиве. Ні, мені не було легко. Але раптом - все пішло шкереберть (втирає сльози – авт.). І навіщо ми тоді боролися? За що? Я не знаю, що станеться з "Афганфільмом". Моє покоління не любить обмежень. Ми не покоління бурок, ми не хочемо закривати обличчя, ні. Ми не хочемо бути невидимими. Ми хочемо бути частиною суспільства. Це так важко, розумієте. Варто відчути свободу, варто пожити вільною, ти вже не можеш дозволити комусь прийти і обмежувати тебе. Мені так шкода Афгінастан. Мені так шкода афганський народ, афганських жінок. Ми дуже талановиті, знаєте. Дуже творчі. Ми тільки почали будувати свою країну. Все було занадто добре. У нас були кав’ярні, бібліотеки, будинки моди, у нас був кінофестиваль, фестиваль музики, у нас все було, ми нарешті почали відчувати себе частиною світу. І тепер це все… просто закрилося. Я не вірю "Талібану". Вони брешуть. Вони не хочуть, аби жінки мали голос. Вони ненавидять освічених жінок. Вони ненавидять незалежних жінок.

Чим саме їм так не подобаються освічені сильні жінки?

– Вони бояться, що це занапастить їхню мужність. Багато афганців пишаються тим, які вони патріархальні, яка в них традиційна країна. Вони бояться, що зміни можуть занапастити їх так звану релігію - бо іслам вони перекручують, розумієте? Варто мені принаймні трохи заспокоїтися… Я знову думаю про це… Зараз, перед інтерв’ю, дивилася на фото своєї квартири, на свої квіти. І думала, хто буде їх поливати тепер? І - якщо взяти ширше - хто тепер буде поливати квіти Афганістану? Я ніколи не думала, що це станеться з нами. Ніколи…. (плаче – авт.) Країни без культури, без кіно, без музики, театру, без картин - не існує. Це не народ, а просто населення. Воно їсть, спить, марнує час - але не створює історію. Історію створює культура. Культура - це ідентичність нації. А вони (таліби – авт.) нінастілечки не розуміють мистецтво, не знають що це таке. Вони такі обмежені. Вони оголошують через соцмережі: "Ми займемо такий-то регіон, приводьте дівчат старше 15, ми візьмемо їх за дружин". Це неприйнятно, це абсолютно неприйнятно. Це не іслам. Вони неправильно його трактують.

Що ви зробили, коли повернулися додому, знаючи, що "Талібан" зайшов до Кабула?

– Я почала відбирати речі, намагалася пакувати валізу. Але не знала, що взяти. Як обрати серед картин, книжок... І тоді я просто схопила кілька речей, що підвернулися під руку і вискочила геть, грюкнувши дверима. Я спілкувалася з Вандою Гріцевою - президенткою Словацької кіноакадемії. Я сказала їй, що відбувається. Тоді вона почала шукати зв’язки і невдовзі сказала: "Я з’єднаю тебе з українцями, бо в мене там є друзі, вони можуть допомогти". Вона з’єднала мене з Офісом президента України, пояснила ситуацію, і тоді вже Офіс президента почав шукати варіанти. Мені телефонували з України - дипломати, співробітники Офісу президента, усі - і вони сказали: "Терміново їдь до аеропорту, бо о 4:15 буде літак".

Як ви змогли дістатися до аеропорту?

– Тоді дорога ще була вільна, такої сильної тисняви не було. Я зателефонувала братові, що забираю його, забрала його з родиною, з дітьми, родич підігнав машину і поїхали. Вже за годину після цього - дорога була заблокована. На летовищі була величезна юрма, тисячі людей чекали на рейси. Але літаки не злітали. Потім… Ми не встигли на літак.

Як сталося, що вам не вдалося на нього потрапити?

Там усі і кожен шукали бодай якогось шансу вилетіти. Немає значення, куди. Квитків, звісно, не було. Були списки. І хтось пішов на літак замість нас. Це помітили запізно. Зі мною було 11 людей. Малі діти. Потім знову було дуже багато переговорів усіх з усіма. Була вже 12 ночі. Потім група пасажирів пішла в бік американського військового табору. Ми пішли за ними. Нас було багато, не менше тисячі. Раптом з’явилися американські військові і відтіснили нас назад. Це було надзвичайно важко. І постійно хтось телефонував, я постійно комусь телефонувала. Мені сказали чекати до ранку - буде інший літак. Я взяла всіх своїх, вивела їх з натовпу і ми почали шукати, де нам сховатися, бо на летовищі могли бути прибічники "Талібану". Ми сховалися всередині аеропорту, потім зателефонували турки. Сказали, що їм телефонували з України, сказали, що в них є літак. Дізналися, де ми і сказали сидіти там. Десь о 5 ранку за нами прийшли і під супроводом відвели до військового літака, на якому ми і змогли вилетіти.

Що ви відчули, коли зрозуміли - що все це позаду, що літак вже розганяється злітною смугою, що він відривається від неї. Полегшення від того, що нарешті можна перепочити чи навпаки - напруженість?

– Мені було дуже сумно. Але знаєте, я боєць. Я завжди кажу: якщо не вийшло щось одне - треба шукати іншого способу. Я не здаюся легко. Я не вірю в поразку. Не в моєму житті. Я завжди кажу, що битися треба до кінця. Тоді ти, принаймні, зможеш собі сказати - я зробила все, що могла. Я лишалася в Афганістані до останнього, до того самого дня, коли вони увійшли в Кабул. Потім, коли перший літак здійнявся в небо без нас, - я розуміла, зі мною безпорадна група. Я мушу триматися заради них, показувати їм: все добре, зараз ми щось придумаємо.

Фото: ТСН.ua

Що ви плануєте робити тепер?

– Я не знаю. Я хочу забрати родину до Канади, моя мама і бабуся живуть у Канаді. Я хочу перевезти туди родину. Тому я їду сьогодні до канадського посольства, в них є програма, за якою вони зможуть виїхати. Коли вони будуть там, в безпеці - тоді я нарешті зможу подумати про себе.

Взагалі-то я чекаю. Чекаю, що мені скаже ця нова влада. Адже зараз я у відпустці. Офіційно я все ще директорка "Афганфільму". Якщо вони скажуть: ти нам тут не потрібна, не повертайся - що ж, відтоді я буду вигнанка. І почну нову боротьбу з "Талібаном" до кінця життя.

А якщо вони навпаки скажуть, що вам нічого не загрожує?

– Тоді я повернуся і буду працювати. І покажу їм, на що здатне кіно.

Ви не боїтеся повертатися?

– Боюся.

Вони можуть сказати вам неправду.

– Вони можуть вбити мене. Я певна… Але я приїду. Ви знаєте... Мені здається, в моєму житті почався новий розділ. Дуже важкий розділ. Коли я була студенткою - було простіше. Коли я приїхала до Словаччини - мені було 17, це був новий розділ, я десять років вчилася, не покладаючи рук. Коли я вирішила повернутися до Афганістану - це знову був новий розділ. Я починала з нуля. У мене нічого не було, крім диплому. Навіть рідну мову мені треба було згадувати. Тепер мені 36. І я знову починаю все з початку з дипломом під пахвою. Мені надзвичайно пощастило мати словацьке громадянство. Я можу вижити в Європі.

Але ви не хочете виживати в Європі, ви хочете жити на батьківщині?

– Я не хочу змальовувати історію європейців, чесно. Я хочу змальовувати історію власного народу. В Європі великі режисери. Письменники. Сценаристи. Митці. У них свої теми. Але в Афганістані таких людей бракує. Я не хочу розказувати європейські історії. Не хочу займатися бізнесом. Бути знаменитою. Я хочу бути авторкою моєї рідної нації. Мені більше не потрібні нагороди, фестивалі. Все сталося, коли я знімала комедію. Я хотіла розвеселити людей, бо ми дуже сумний народ. Усе залишилося там. Локації, обладнання.

Як на вашу думку, чим міжнародна спільнота може зараз допомогти Афганістану - якщо вона чимось ще може йому допомогти?

– Міжнародна спільнота не повинна визнавати "Талібан". Варто їм визнати уряд талібів - Афганістану кінець. Таліби дуже стараються зараз дістати це визнання. Саме тому вони діють зараз так м’яко. Але ми знаємо реальність. В пабліку журналістів, де я є, щойно виклали вказівки від талібів для учениць. До четвертого класу вони можуть ходити в хіджабі. З четвертого мусять носити бурку. І мусять навчатися окремо від хлопців. Вчителька не має права навчати хлопчиків. Вчитель не має права навчати дівчат. Все наче в Саудівській Аравії, парадокс у тому, що навіть там жінкам із кожним роком дозволяють все більше, а у нас буде навпаки. Я думаю, більшість проблем Афганістану - це афганці, тут я нікого не виправдовую, але частиною проблем є те, що західні країни, які допомогли Афганістану відбудуватися - самі не надто вже й цінили те, чого їм вдалося досягти на нашій землі. Якби цінували - вони б так легко не здалися. Принаймні, якщо вже зібралися йти - навіщо було так голосно про це оголошувати? Чому б не йти поступово, не привертаючи до цього уваги? Я більше не вірю в міжнародну спільноту – вони мовчали.

А поки ви залишаєтеся в Україні, з ким плануєте зустрічатися?

– Перша леді України влаштовує форум (перших леді – авт.), я буду дуже рада до нього долучитися і донести до його учасниць голос афганських жінок та афганських митців. Я вірю в рівність, і вірю, що чоловіки і жінки можуть разом пліч-о-пліч будувати сильне розвинене суспільство.

Фото: ТСН.ua
Наступна публікація