Зберігають культуру і пам'ятають про минуле: як зараз живуть відселені села в Чорнобильській зоні

Зберігають культуру і пам'ятають про минуле: як зараз живуть відселені села в Чорнобильській зоні

Жителі відселеного села пам'ятають про свою культуру та історію.

Річниця масштабного переселення. Саме цього дня, 30 років тому, підписали наказ, який примусив жителів півтори сотні сіл навколо Чорнобиля шукати по світу нове життя. Наразі на цих територіях лишилися поодинокі самосели, які відмовилися виїхати або ті, що не витримали і повернулися. Але навіть ті, хто поїхав десятки років тому, намагаються зберегти свою культуру, говірку та особливо пісні.

Про це 23 липня йдеться в сюжеті ТСН.19:30.

Це - галасливі вулиці невеличкого села. Тут живуть люди, які дуже пишаються собою і запевняють, вони веселі та працьовиті. Їх годує ліс - повними кошиками грибів та коробами ягід. Завжди є дрова і з чого збудувати хату. Тут можна вполювати дичину та є де пасти худобу. Все це раптово зупиняється. 30 років тому.

Саме в цей день одним наказом змушують зникнути 76 селам у зоні відчуження. І ще 86 селам у так званій зоні обов'язкового відселення. Тут радіація плямами, високий рівень, але про це починають говорити лише через 4 роки після аварії на Чорнобильській станції. Таблички на в’їзді в це село вже немає, сьогодні залишимо ось цю.

Це Малахівка. На Житомирщині. Місце збору - магазин. Школа – тепер тільки на фото та в пам’яті. Микола зараз єдиний чоловік на всю Малахівку. В селі їх лишилося троє - постійних мешканців. 

Згадати все: як переселенці з сіл навколо Чорнобиля намагаються зберегти свою культуру

Згадати все: як переселенці з сіл навколо Чорнобиля намагаються зберегти свою культуру

"Я звик, куди мені їхати з цього села, сидиш біля хати", - каже Микола. 

Олександру аби пригадати, де він колись жив, достатньо і пари камінчиків. Новий клуб, який побудували незадовго ще до виселення, виявився найміцнішим. Заростає, але стоїть і примушує згадувати. Частину майна з цього клубу перевезли ось сюди - у сусідні Липники.

Липники потрапило в зону добровільного відселення - врятувало село від вимирання наявність бодай якоїсь роботи - лісництво та спиртзавод. У Малахівці зі спиртзаводом конкурували місцеві виробники, які ховали свої виробничі потужності в лісі біля холодних криниць. 

Цю малахівську хату нещодавно відновили. Тепер вона як готель – ті хто засумує за селом може тут переночувати. 

"Поліщуків тягне завжди на свою Батьківщину. Всіх тягне, коли хто може приїде: то їде за грибами, за ягодами, щоб було де переночувати, поспілкуватись, комаров погодувати", - каже місцевий 

Ще одна хата, яка вціліла.

"Це дуже особлива для мене будівля, бо колись тут народилася і виросла моя мама . Маленькою сюди приїжджала і я. Тепер тут не живе, звісно, а лише господарює Сергій, я помилково називаю його пасічником", - каже кореспондентка ТСН. 

Він намагається зберегти прадавнє бджолярство, як воно тут на Поліссі було заведено. 

"Це виходить, якби по-старовинному, як дід мене вчив, це називається довшем. Знімається ця дошка і тут стоїть ця довш таким чином. Що її відкриваєш виходить. І уже ти бачиш пчілок. І вже ти можеш відрізати ось ці язики з медом", - каже Сергій. 

Лідія Драпаковська – колись малахівська бібліотекарка. Тепер – поетеса, співачка та музейна працівниця. Музей створила сама у сусідньому селі Осни - по горищах та коморах вишукувала речі поліщуків. Лідія мріє – колись заражений край стане туристично привабливим. 

"Малахівка - наше рідне село, народились ми там і зросли", - каже Лідія. 

Це - село Садки неподалік Житомира. Сюди виселяли людей із заражених територій. І саме сюди переїхало більшість малахівчан. Цей музичний колектив має назву "Малахівчанка", теперішні жителі Садок співають, як колись.

Тут все по-іншому, ближче до великого міста, тут працює садочок, школа та звісно ж клуб. Хати вже не дерев'яні, а кам'яні. Посеред їхнього села, де живуть вже майже три десятки років, стоїть меморіал, який пояснює – це село, яке об’єднало переселенців.  Коли меморіал встановили, то жителі поклали під меморіал жмені землі з покинутих сіл.

Вулиці у селі, яке їх прихистило вони назвали - так само як і в рідному селі, а ось цю назвали - Малахівською. З "малахівчанками" ми ще довго вештаємося, вони співають, я пританцьовую, недоєні корови повертаються з пасовиська, діти - їх тут аж півтори сотні – сміються і знімають на телефони.

Нагадаємо, жінка розповіла, чому не покинула зону відчуження і як їй там живеться

Наступна публікація