Відомий український актор зізнався, як зіграв весілля під час війни та чому його звільнили з ЗСУ

Український актор Сергій Журавльов — один із тих, хто від перших днів повномасштабного вторгнення не зміг стояти осторонь та долучився до захисту країни.

Спочатку він разом з групою ГУР та «Альфи» боронив Ірпінь, Бучу та Гостомель. Потім перейшов у ТРО, а далі — служив у штурмовому полку ЗСУ. Тож грати військових для нього — природньо. У новому серіалі 2+2 «Фортеця» Сергій втілив на екранах оборонця Харкова. Стрічка створена на основі розповідей реальних військових, волонтерів та звичайних мешканців міста й відтворює перші години й дні боїв очима простих харків’ян — менеджерів, барменів, кухарів, вчителів, водіїв, які у вирішальний момент об’єдналися й стали на захист свого міста.

Напередодні прем’єри, яка відбудеться 4 грудня о 18:20 на телеканалі 2+2, актор відверто розповів, чому зараз не у війську, від яких ролей категорично відмовляється та чому вирішив не відкладати життя на потім.

Сергію, чому ви ухвалили рішення йти до війська?

Вже за місяць до вторгнення було багато інформаційного шуму, багато говорили про те, що війна буде. І ще тоді я вирішив, що одразу піду захищати країну. Для мене це було очевидним. У мене є батьки, брати, сестри, племінники. Хто має їх захищати? Коли приєднався до ГУРівців, деокуповували Гостомель і Ірпінь, рідним не казав, вигадував якісь історії, не хотів, щоб вони зайвий раз хвилювалися. У мене вроджене захворювання крові, через яке вона не згортається. Навіть нескладне поранення в моєму випадку могло стати летальним. Через це мене зрештою й звільнили з ЗСУ.

Але ж ви самі розуміли ризики?

Я в той момент про це не думав, а робив усе, щоб бути корисним. Зателефонував товаришу, який воював в АТО. Він спочатку мене послав, але я сказав: з твоєю допомогою чи без — все одно піду. Ми познайомилися з невеличкою групою ГУРівців, з «Альфи» хлопці були, стояли в Гостомелі, в Ірпені, брали участь у боях. Після одного з таких «хрещень», коли на скляному заводі пережили масований артилерійський обстріл і ледь вижили, мого товариша було поранено, реально стало страшно за своє життя. Юридично я не мав жодного статусу, якби загинув, то виходить, що опинився там випадково. В той момент подумав про свою матір, яка б мене ховала: як кого?

Тому попросився, щоб мене оформили в ГУР офіційно. На той час я вже приїжджав на звітування до Буданова, щоправда тоді ще не розумів, хто він і яку посаду обіймає. Це вже пізніше він вийшов у публічний простір. Але це виявилося не так просто, є певна процедура.

І тоді ви пішли до ТРО?

Єдине, що мене засмучувало, що служба буде зводитись до перевірки авто на блокпосту. А я вже мав досвід штурму, ближнього бою. Вже через кілька днів мене запросили на розмову в СБУ, бо комусь моя історія видалась підозрілою. Я навіть толком підтвердити нічого не міг, бо телефон свій загубив. Навіть не міг довести, де я був і з ким. Цікава була розмова, з якої я зрозумів, що мене підозрюють, ніби я засланий козачок. Комусь телефонували, звідти — не знаємо такого. Але потім прийшло повідомлення від старшого групи, в якій я був, який підтвердив, що «козак наш, нормальний хлопець». А далі ми вже були в Мощуні, Горенці, я працював і кулеметником, і розмінуванням займався. До мене почали ставитись, як до досвідченого військового.

Сергію, саме під час війни ви зустріли своє кохання, розкажіть про це.

Війна докорінно змінила мене, цінності, цілі… Я зрозумів, що безвідповідально ставився до свого роду. Міг загинути будь-якої миті й не залишити сліду. Я багато думав про це, звертався до Бога. Сім’я, родина, діти — це найголовніше. Не прихильники, не знімання, не нагороди. Я так щиро цього хотів, що все сталося дуже швидко.

Раніше я спілкувався в соцмережі з дівчиною, але не наважувався запропонувати їй зустрітися, вважав її занадто красивою, вибагливою. Крім того, вона виховує доньку. Я сумнівався, чи зможу забезпечити їм належний рівень життя. Бо ж акторська професія не дуже стабільна, особливо в наш час. І ось одного разу, це вже було після звільнення Київщини, мене відпустили на пару днів додому, і я запросив Юлію на каву. А вона погодилась.

Це було кохання з першого погляду?

Так, у нас дуже швидко все закрутилося. Вже за пів року ми одружилися. Тоді я саме лежав у шпиталі, відновлювався після травми. Весілля було дуже скромним — маленьке сімейне свято. Після розпису з кількома найближчими друзями пообідали в бюджетному закладі, а потім поїхали до дружини додому, а ввечері я повернувся до шпиталю. Вже три роки ми — родина.

Як вас сприйняла вас донька Юлії?

Вона вже доросла дівчинка, має свою думку. Ми все ще в процесі налагодження комунікації. В неї є тато, і на цю роль я не претендую. Лише на роль старшого друга, з яким можна ділитися, на якого можна покладатися.

А яким ви були в дитинстві, чому вирішили стати актором?

Майже все дитинство я провів на сцені. Від першого класу займався танцями. В старших класах був ведучим на шкільних святах, брав участь у різних постановках. Якось ми ставили новорічну виставу для людей літнього віку, я грав Кощея. Як нам аплодували! Мені це так сподобалось. Ці емоції запам’ятались на все життя. Проте після школи поїхав поступати в Жовті Води, на якусь фізико-математичну спеціальність. Звісно, провалив екзамени. І я згадав ті емоції після вистави, вони підштовхнули мене до думки: а може стати актором. І поїхав до Києва вступати, лише за день до іспиту дізнався, що треба підготувати байку, вірш, монолог, танець, пісню. Ну, думаю, все пропало. Але виїхав на харизмі.

Всю ніч вчив, не спав. Приїхав до університету, а там — черга величезна. Мені пощастило, що в той день просто не встигли всіх послухати й перенесли на наступний. Думав, годинку подрімаю в гуртожитку, і зі свіжою головою візьмусь за повторення. Але як заснув, то прокинувся наступного ранку, проспав, ледь на прослуховування не запізнився. Пам’ятаю, читав монолог Мавки з «Лісової пісні», чим викликав сміх приймальної комісії. В мене лише запитали, чому такий дивний вибір для хлопця. А тому, що подруга роздрукувала те, що знайшла в комп’ютерному клубі. Але сказав, що справжній актор має вміти грати всі ролі. Також екзаменаторів розвеселила пісня «Кривий ріг моє місто, це тобі моя пісня». З танцем проблем не було — я ж займався від дитинства. Якимось дивом мене прийняли на бюджет. Вже під час навчання я дізнався про театральний інститут імені Карпенка-Карого, і на наступний рік вступив туди. І так потроху почався мій шлях в акторство.

Під час війни у вас змінилося ставлення до професії, до вибору ролей, що категорично відмовляєтеся грати?

Під час війни в мене було не так багато ролей. Але я категорично відмовляюся грати російських військових, просто не можу одягнути їхню форму. Яка б не була роль, які гонорари не пропонували. Не можу і все. Хоча, росіян теж комусь треба грати. І є актори, в яких це виходить переконливо.

Як ви ставтеся до того, що деякі актори, які не мають жодного стосунку до армії, грають захисників?

У мене викликають повагу наші актори, які пішли захищати країну і ті, хто сказав, що ролі військових мають грати ті, хто пройшов службу, а не ті, хто розказує, що «втомився» від війни, а потім грає героя. Але це ж питання не до самих акторів, а до тих, хто їх затверджує.