"Хороша російська культура" боїться української: інтерв'ю з Анною Грувер, яка виступила проти участі росіян у фестивалі в Естонії

Дата публікації
Перегляди
4092
Час на прочитання
9 хв
Поділитись:
Facebook
Twitter
WhatsApp
Telegram
Viber
"Хороша російська культура" боїться української: інтерв'ю з Анною Грувер, яка виступила проти участі росіян у фестивалі в Естонії

фотограф Валентин Кузан

В естонському місті Тарту відбувся літературний фестиваль Prima Vista. Цей захід зібрав літераторів з багатьох країн, зокрема з України. Цьогоріч фестиваль обрав темою «Бажати неможливого», щоб закликати фестивальну публіку поміркувати про те, наскільки велика роль уяви та вміння представляти та створювати те, що здається незбагненним і недосяжним, особливо за часів криз і конфліктів.

Утім, під час фестивалю відому поетесу, есеїстку і перекладачку Лінор Горалік виключили з програми. Вона мала презентувати свій літературний проєкт “ROAR” (Russian Oppositional Arts Review, «Вісник опозиційної російськомовної культури»). Українські письменниці Олена Гусейнова (яка також є письменником-резидентом міста Тарту) і Анна Грувер відмовилися від участі у фестивалю. Вони не захотіли виступати на одній сцені з російськими авторами. Це призвело до скасування виступу Горалік естонським оргкомітетом.

Журналіст ТСН.ua поговорив із Анною Грувер про її літературний шлях, перехід на українську мову і протест у Тарту.

- Анно, довкола естонського фестивалю в Тарту Prima Vista розгорівся скандал. Розкажіть про цей фестиваль.

Естонія, як і всі країни Балтії, підтримує Україну, тому участь українців у цьому заході безсумнівно допомагає просуванню нашої культури. Але в Естонії мешкає потужна російська діаспора, яка досі, як ми це змогли побачити, вважає, що все ще має великий вплив на внутрішню політику країни. Літературний фестиваль в Тарту міжнародний. У ньому беруть участь представники різних країн: Латвії, Литви, Італії, Німеччини, Фінляндії та ін. Російські письменники, які мали брати у ньому участь, стверджують, що ми мали знати про російську частину. Втім, ми про це нічого не знали: адже існує міжнародний майданчик і (окремо від нього) російський майданчик, проте вони були пов'язані між собою. 

фотограф Валентин Кузан

- Яке коло поетів і письменників фестиваль зібрав цьогоріч? 

Це, зокрема, німецька театральна режисерка, письменниця Дженні Ерпенбек. Були молоді латвійські письменники, наприклад, Лотте Вілма– вона була серед тих авторів, що виказали готовність скасувати свої заходи на нашу підтримку – на підтримку позиції українських поеток і України.

- Розкажіть про себе. Яким був ваш творчий шлях? Як рано ви почали писати і коли та за яких обставин перейшли на українську? Хто вас підтримував у цьому рішенні? 

Це для мене завжди складне запитання. Бо з чого починається шлях людини, яка займається літературою? Завжди важко визначити: або це та мить, коли ти ще в дитинстві раптом в якійсь тріщині на асфальті бачиш профіль людини, або якісь запахи, спогади заважають тобі спокійно заснути, і ти розумієш, що це не можна описати простими побутовими словами. Може, це початок літературного шляху. Або мається на увазі, що початок цього шляху – це ознака, що тебе десь помітили або нагородили. Якщо так, тоді можна вважати, що для мене ця історія починається з зовсім юного віку, з п’ятого класу школи, важко визначити цю точку відліку, бо писала я від самого дитинства. Я з Донецька, а тоді у Донецьку вирувало, на мій погляд, активне поетичне життя в різних сегментах: і поетичні слеми, і читання в межах філологічного факультету, тощо. Дуже рано (можна обговорювати, наскільки це корисно або шкідливо, але це інша тема) я потрапила на дорослі фестивалі і конкурси. В дитячих і підліткових я майже не брала участь, і як дитину мене ніколи не сприймали: і спілкування, і конкуренція були на рівних із дорослими сформованими людьми. На мене дуже вплинуло знайомство з україномовним поетом і письменником Олексієм Чупою. Так склалося, що він став першою україномовною людиною у моєму житті. Я намагалась побачити і почути все, що відбувалось.

У 13 років мій старший друг із Авдіївки надіслав посилання на один літературний сайт, і саме від цього у мене почалась історія більшого занурення у сучасний поетичний світ (варто тут згадати Litcentr, який досі є важливим поетичним майданчиком, там також можуть бути почуті початківці). Я писала тоді російською, і в той самий час, ще у 2009 році, вперше потрапила до Літературного інституту за конкурсом на Форум для юних письменників. Там до мене ставились дуже по-дорослому і чекали на мене після закінчення школи. В ті ж роки, у підлітковому віці, я брала участь і перемагала у різних українських фестивалях у Києві, Вінниці, Херсоні, інших містах України і не тільки (наприклад, у Німеччині).

- До цього ви писали російською, а потім перейшли на українську. Що вплинуло на вас?

Так, 2014 року. І це було зовсім не кон’юнктурне рішення. На той час я була у Москві. Очевидно, що у мене не було україномовного оточення взагалі. Повертаючись до Донецька: у нас не встигли навіть відкрити “Книгарню Є”, але був «книжковий ринок», на якому можна було знайти різну сучасну літературу. І в 14 років першою моєю україномовною сучасною книгою була збірка “Метаморфози.10 українських поетів останніх 10 років”, упорядником якої був Сергій Жадан. Тоді я почала читати інші його книжки. Далі були Юрій Андрухович, Оксана Забужко та багато інших. Саме література мене підштовхувала до того, що я можу писати українською. Цей перехід був для мене дуже інтимним: я почала наодинці із собою писати українською, коли зрозуміла, що російська мова для мене поетично не існує. Відчула, що – поетично – думаю українською. Приблизно чотири роки від 2014-го я писала просто в стіл, іноді з помилками, десь могла публікувати у соцмережах, поки не відчула, що досягнула іншого рівня. У 2019 році вийшла моя дебютна поетична україномовна збірка “За вашим запитом нічого не знайдено”, за її рукопис я стала лауреаткою конкурсу “Смолоскип” (III премія). Мене підтримувало багато людей: і в цьому рішенні, і в подальших життєвих виборах. Я знаю, що люди з Донеччини і Луганщини часто стикаються з негативною реакцією під час свідомого переходу на українську мову. Одного разу російськомовна на той момент поетка з Донецька спитала, чому я пишу українською, і сказала: “Тебе тут ніхто не прийме, ти тут, в Україні, не потрібна. Твої вірші українською ніхто не сприйматиме”. Це було боляче. Але я вірила і вірю в літературу. Література більша за слова, тому попри все я, у минулому донецька школярка із абсолютно зросійщеного середовища, написала роман українською.

- Ваш роман вийшов під час повномасштабного вторгнення і увійшов у список кращих книжок 2022 року за версією ПЕН-центру. Розкажіть трохи про нього, він про війну?

Свій дебютний роман “Її порожні місця” я писала шість років: з 19 до 25. Для людини мого віку це дуже довгий і важкий життєвий період. Це частково автобіографічний роман про підлітку з Донецька. Про дівчину-біженку, музикантку, яка зазнала сексуального насилля від свого вчителя. Через травму, її музика, талант, досягнення начебто зраджені війною і насиллям. Вона втрачає цю музику і починає її шукати в інших. Є дві лінії: підлітки Анни і єврейської юної мисткині Сари з Вінниці, яка веде щоденник напередодні Другої світової війни. В книжці переплітаються дві війни. Роман я дописала у 2021 році, і він вийшов друком уже в 2022 у “Видавництві Старого Лева”. Його друкували в Харкові під час обстрілів, і тому історія кожної нашої виданої книжки – це героїчна історія всіх причетних. Я дуже вдячна всім людям, завдяки кому вийшов мій роман: зокрема, головній редакторці “Видавництва Старого Лева” Мар’яні Савці, яка повірила в дебютний роман, а особливо і абсолютно окремо – художниці, авторці обкладинки Ілоні Сільваші, яка була найпершою читачкою, людині, без якої нічого б не було, і письменнику Василю Махну, що теж дуже підтримав мене на самому початку і один із перших прочитав текст ще в рукописі.

фотограф Валентин Кузан

- Чим ви займалися 2022-го з початком повномасштабного вторгнення 24 лютого? 

24 лютого я зустріла в Харкові. Як і всі, відчувала, враховуючи попередній досвід з Донецька, що війна все ближче. 22 лютого, коли Росія визнала “ЛДНР”, війна вже буквально була на порозі. 24 лютого не спала всю ніч і до початку вторгнення, за кілька годин до нього, написала, як виключення, свій останній допис російською: я написала що мовчання росіян голосніше за вибухи на нашій землі. Їхнє мовчання було важким як хмара. Більше я ні на що не відповідала, та й важко було б робити це навіть фізично між вибухами і сховищами. Передусім це було неможливо з етичної точки зору. Наш будинок зачепило вибуховою хвилею. Але, як ми бачимо, велика кількість російських письменників вирішила, що в них є право судити, що відбувалось зі мною і всіма нами, споглядаючи за руйнуваннями, катуваннями і вбивствами із екранів телевізора. 

- Ви не боялись залишитися в окупації?

Я не боялась. Я твердо і безумовно вірила в те, що росіяни не зможуть взяти Харків. Я бачила реакцію інших, хто був у Харкові, і розуміла, що я не сама не боюсь окупації – що нас багато завдяки нашим захисниками, завдяки ЗСУ, волонтерам, всім, із ким я почуваюсь у безпеці.

- Чому ви вирішили зробити протестну публічну заяву проти участі в фестивалі в Естонії, де мала бути російська письменниця? Які події, обставини та переживання спонукали Вас до такого вибору?

Це рішення прийшло до мене одразу, тому що від початку повномасштабного вторгнення я бачила дітей у бомбосховищі, їх було дуже боляче бачити. Після вимушеного від’їзду з Харкова я пішла волонтерити у шелтері для біженців у Дніпрі. У квітні я приїхала до Львова і волонтерила у дитбудинку, який евакуювали з Київщини. У ньому були діти, які обговорювали можливість ядерного удару, а їм по вісім років. При цьому вони не знали, чи повернуться взагалі колись назад. Якраз тоді, коли світ побачив наслідки російської окупації, був створений російськомовний журнал “ROAR”, який позиціонувався як антивоєнний. Темою його першого номеру була “Война в Украине”. Описати, що відбувалось у мене всередині, дуже важко, але відчувати це одне, а тоді потрібно було миттєво реагувати. Багато українських письменників висловили протест через появу цього видання. Ця реакція була як один голос. Що означає «антивоєнний» журнал або “Война в Украине”, проти кого війна, хто напав на кого? Одні питання без відповідей. Від першого номеру почалась девальвація понять. Головна редакторка журналу Лінор Горалік змінила назву номера, начебто тільки назва має значення, а не ідея, яка за нею стоїть. Згодом під постом, після негативних коментарів українців, Горалік закрила можливість коментувати. Всередині російської спільноти наша аргументована позиція звелась у кращому випадку до того, що це “травмовані українці щось хочуть”, “не будемо їх травмувати далі”. У мене не було можливості слідкувати за всім, що відбувалось навколо журналу “ROAR”. Мені здається, що небезпека від цього журналу в європейському просторі і в українському культурному сегменті дуже велика. Йдеться ж не просто про журнал, а про наратив людини, яка веде за собою інші російські (більшою мірою імперські) наративи. Йдеться не про одну людину, а про величезну кількість, про яких ми навіть не можемо дізнатися, бо певна частина авторів цього журналу – анонімна.

- Чи спілкувалися ви з Лінор Горалік? Яка була реакція на вашу заяву?

Ні. Я написала один коментар. Ми з Оленою Гусейновою, незалежно одна від одної, заявили про те, що відмовляємось від участі. Ми ні на кого не тиснули, ми нікого не змушували скасовувати виступ Горалік або презентацію журналу. Ми просто висловили свою позицію про те, що ми не виступатимемо разом із російськими письменниками. Після цього волонтерка Лена Самойленко написала Горалік, чи її влаштовує, що дві українки відмовились від участі. Лінор Горалік відповіла, що вона обурена і ніколи про це не чула, «якби знала, то відмовилась б». Тоді я написала, що у Лінор Горалік є час і можливість це зробити. Але вона нічого не зробила. І після цього понеслась хвиля хейту в наш бік, яку Горалік навіть не намагалася зупинити. З кожною годиною він набирав все більших обертів. 

- Хто був хейтером?

Це була «російська інтелігенція»: від Шендеровича і Бикова до Нарінської. Це люди, які відчули, що вони можуть втратити майданчик для самопрезентації, обговорити на міжнародному майданчику свої страждання і начебто допомогти – своєю ж презентацією – Україні. Найчастіше на початку це були або автори журналу “ROAR”, або причетні до організації цього заходу в Естонії. По суті можна сказати, що це саме росіяни скасували виступ Лінор Горалік. І цей хейт не зупинився. Триває другий тиждень, і хейт продовжується.

- Яка реакція українського співтовариства письменників і поетів?

Ми отримали багато підтримки і в особистих повідомленнях, і в коментарях від різних людей. Наприклад, від молодого поета Ігоря Мітрова, який зараз воює. Він походить із Криму. Підтримка є навіть від тих українців, хто читав Горалік до повномасштабного вторгнення. Це також свідчить про різницю між культурними просторами України і РФ. У Росії це викликало ще й абсолютне внутрішнє непорозуміння. Я бачу з боку культурної еліти Росії, яка впливала і продовжує впливати на культурні процеси, обіймала керівні посади, дегуманізацію: вони вирішили, що ворогами є ми. Інцидент із Горалік показав, що так звані хороші росіяни культурно воюють проти української культури. “Z-поети” (так називають провладних російських поетів і письменників типу Захара Прілєпіна) в РФ не мають виходу за межі Росії. Отже зараз можна сказати, що «хороша російська культура» бореться не проти власної влади. Чітко видно, що вона боїться нас, української культури і нашої присутності в європейському культурному просторі. “Велика російська культура” бореться за власні інтереси і готова на все. 

Наступна публікація