З Росії приїздять на Донбас, як на сафарі

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Повна версія інтерв'ю з колишньою командиркою танкового екіпажу "ДНР" Світланою Дрюк, яка перейшла на український бік та співпрацює з нашою контррозвідкою.

Україна отримала чудового свідка для Гааги. Її називали символом Новоросії. Кремль не пошкодував грошей, аби зняти про неї "перший повнометражний блокбастер" окупованих квазіреспублік - “Ополченочка". Окупанти завзято анонсують прем'єру "Ополченочки" на День Перемоги 9-го травня. А тут, як кажуть “новороси”, така підстава. Прототип головноï героїнi “стрічки”- Світлана Дрюк - втекла з окупованої території. ЇЇ послужний список - від медсестри до заступника начальника штабу танкового батальйону.

Незважаючи на високу військову посаду, кар'єру, гроші і почесті - жінка вирішила перейти на бік України. За дивним збігом, це сталося одразу після того, як невідомі українські партизани підірвали одразу вісім танків бойовиків, які стояли рядком на полігоні. А головне - Світлана вивезла з ОРДЛО докази, які засвідчують злочини росіян та їхні наміри подальшого вторгнення на українську територію. Про це вона відверто розповіла під час бесіди з журналістом ТСН.Тижня Андрієм Цаплієнком, текст якої ми даємо майже повністю.

-  Світлано, наприкінці листопада минулого року, коли, я так розумію, ти вже вирішила покинути "ДНР", на полігоні під Торезом підірвали вісім танків Т-72 і одну вантажівку, здається. Однією з цих підірваних машин був Т-72Б3, новітня модифікація "сімдесят двійки". Те, що цей танк був в твоєму полку, ретельно приховувалося. Так само ретельно приховувалася інформація про вибух. Що це був за танк?

- Я бачила документацію російську на цю техніку, і вона набагато ефективніше працює, ніж Т-72Б або Т-64, які є на озброєнні в Україні і в "ДНР". Цей танк пригнали на полігон і того ж дня підірвали. Яке ставлення було до охорони техніки - це й отримав. Вісім одиниць підірвали найкращих у батальйоні, а, мабуть, і на весь перший корпус найкращих. Наскільки я знаю, Т-72Б3 був в одному екземплярі на "ДНР" і "ЛНР". Пригнав його на Донбас командир танкового батальйону, росіянин, позивний "Клин", звуть його Юрій. Спочатку він був у 100-й бригаді, а коли перейшов до 11 полку, спеціально пригнав її для бойової роботи.

- Тепер в ОРДЛО, мабуть, будуть казати, що ти їх підірвала?

- Та хай кажуть, що хочуть. Вони можуть казати, що завгодно (сміється).

До інтерв'ю зі Світланою Дрюк_1
Т-72Б3 зразка 2016 року на репетиції параду в Москві, 2017 рік, травень

-  Після цього підриву, здається, в ваш полк призначили нового командира з Росії. Його звуть Олексій Бернгард. Ти з ним встигла попрацювати?

- Я чотири дні була в командуванні полку під його керівництвом. Я ж заступник начальника штабу танкового батальйону. Він був до призначення тимчасовим виконувачем обов'язків командира 810-ї бригади в Севастополі. Він приїхав тоді, коли ось ці танки першої роти згоріли. Відрядження у нього на рік. Рядові для нього - люди, офіцери - ні. В принципі, так і має бути. Приїхав з розрахунком з "ДНР" виїхати з черговою зіркою. Він кар'єрист, його не цікавить, здійсненне завдання або нездійсненне, він людина настрою: якщо він не в настрої, то треба бігти. Зараз люди почнуть звідти тікати, вони і так тікають, а тепер будуть бігти ще більше. А "Вітер", Олексій Федорович, він нікого не слухає, він продовжує робити так, як йому зручно.

-  Російські офіцери командують місцевими бійцями. Проте, у них є “ДНРівські” та “ЛНРівські” документи прикриття. А як вони тримаються з місцевими найманцями?

- Всі російські офіцери приїжджають на рік. Раніше було три місяці, півроку. Зараз на рік. Вони підпорядковуються командам з Новочеркаська, звідки все керівництво "ДНР" і "ЛНР" здійснюється. Щодо зарплати ситуація має такий вигляд. Командир батальйону з місцевих отримує 45 тисяч рублів, а командир батальйону, надісланий з Росії, в два-три рази більше, плюс доплати. Приїжджаючи до нас, вони одразу ж підписують наказ 00100, згідно з яким вони повинні жити окремо і не мають права спілкуватися з нами, "аборигенами", - тільки щодо служби. Їм не можна спілкуватися з жінками, на що вони благополучно наплювати хотіли. Є командири батальйонів, які знайшли свою любов, живуть з дівчатками, понароджували дітей і платять в Росії хабара, щоб залишитися, або вийти там на пенсію, а далі служити тут. Втім, багатьох їх оманюють. Залежить від того, з якого округу приїхав. Є такі округи їхні, де платня така ж, як в нас. А бували випадки, коли там людину виводили за штат, і вона взагалі не отримувала жодної платні. Раніше в них рік за три був, тепер – рік за два. Зарплати їм приходять на картки, а в "ДНР" вони не можуть їх зняти, треба лише їхати в Росію і знімати. В нашому полку зараз 13 вакантних посад із тих, що росіяни обіймали. В інші частини йдуть більш охоче.

ВідеоКомандир жіночого танкового екіпажу "ДНР" перейшла на бік України і готова давати свідчення в Гаазі

На окупованому Донбасі зняли перший повнометражний фільм "Ополченочка". Прем'єру окупанти анонсують на День Перемоги. Але головна героїня "стрічки" втекла з окупованої території. Незважаючи на високу військову посаду, кар'єру, гроші і почесті - жінка вирішила перейти на бік України. До тих, проти кого так завзято бореться її героїня у ворожому блокбастері. І навіть готова свідчити в Гаазькому трибуналі.

Командир жіночого танкового екіпажу "ДНР" перейшла на бік України і готова давати свідчення в Гаазі

-  Скільки зараз кадрових російських військових на Донбасі?

-  Кожна керівна посада – підрозділу, батальйону, дивізіону, полку, штабні, корпусні посади – над кожною посадою стоїть росіянин. Наприклад у мене командир полку – російський кадровий офіцер, його заступник по організації бойових дій – наш місцевий. В кожній службі є кадровий військовий росіянин, який керує службою, і його заступник – місцевий. У батальйоні – командир батальйону "турист", а його заступник – місцевий. На полк виходить 36 кадрових російських військових.

Знаю, що начальник штабу батальйону, якщо "турист", то отримує близько 100 тисяч рублів, а наш місцевий його заступник – 33 тисячі. Це чистими. Плюс їм видають квартири, мають повний соцпакет. А в "ДНР" ми жодних соцпакетів не маємо. І отримуємо не офіційну зарплату, а матеріальну допомогу. Через це багато проблем, наприклад в нас навіть жінки не можуть на аліменти подати – офіційного заробітку ж немає. Нічого вимагати в чоловіків, які дітей понаробляли, кинули і п'ють оковиту, неможливо.

До інтерв'ю зі Світланою Дрюк_2
Фото з архіву Світлани Дрюк

-  Ви їх "туристами" називаєте?

-  Хто як, хтось і окупантами називає. Якщо людина приїхала і реально працює, навчає, віддана своїй справі, знає свою роботу досконально, то "турист".

-  Чому вони їдуть? Це люди, які хочуть воювати чи просто підзаробити?

- В усіх різна мотивація. Хтось приїздить відпочити від "паперової" роботи. В нас був начальник батальйону, який в плавках виходив за будівлю зі штабами, стелив ковдру і лягав засмагати. Робота чи навчання його мало цікавили. Казав – вступаю в академію і приїхав на пару місяців перебитись. Бувають кар'єристи, які приїздять і вислужуються перед керівництвом штабу – таких також особовий склад не хвилює, вони переслідують свої цілі. Дуже мало людяних командирів приїздить, яким небайдуже. В останній рік сталося враження, що їх там у вишах вчать, як пити алкоголь і напідпитку виконувати бойові задачі. Багато таких ситуацій, коли хтось п'яний, а зранку йому телефонують і ставлять завдання, тож, він переносить завдання недолугими відмазками, бо просто не в кондиції. Таких, щоб не пили, взагалі дуже рідко трапляються.

- Тобто вони сприймають це як покарання?

- Багато таких присилають, хто там проштрафився, і його направляють до нас.

- Ми кажемо про “туристів”. Спеців, яких відряджають керувати бойовиками. Але чи існують плани широкомасштабного вторгнення росіян?

- Російські офіцери самі розповідали, що у них давно були карти, на яких вони проводили командно-штабні навчання, і вся ця схема відпрацьовувалася. В "ДНР" досить регулярно проводять збори людей з підприємств на випадок мобілізації. У кожній частині є пункт прийому особового складу, ППОС скорочено, який збирає цих людей начебто для підготовки. В "ДНР" це показуха. Написана дата, на яку вони з заводів забирають робітників, на сім-десять днів, проводять відеознімання, дають посвідчення, – і трудові дні зараховують. Це просто-напросто прикриття. Насправді, в ППОС зберігаються підготовлені документи на реальних людей, російських військових, які приїдуть за чотири години після оголошення бойової тривоги. Наші місцеві бійці, які ведуть бій, повинні чотири години протриматися і за чотири години росіяни зайдуть. І всі росіяни за документами оформляються, як місцеві, зі своїми даними. Ці документи на них повністю готові, вони є в будь-якій частині. Всі картки, всі особисті справи, все це вже є. Всі картки на росіян робляться, – на рядовий склад, на офіцерський склад. Постійно оновлюються ці списки. З кожного полку таким чином робиться три додаткових полки. Якщо, наприклад, в полку дві тисячі людей, то в цей полк заводять шість тисяч росіян. При цьому наші командири взводів стануть командирами рот в нових полках, командири рот стануть заступниками командирів батальйонів або ж командирами, тобто, один полк розгорнеться на три полки.

До інтерв'ю зі Світланою Дрюк_6
Фото з архіву Світлани Дрюк

- Яка була мотивація піти до армії "ДНР"?

- Як такої мотивації не було. У Донецьку я народилась та виросла. Нічого такого не планувалось, я не "ідейна", але ситуація так склалася – повсюди бомблять, все вибухає, документів немає, виїхати без документів не дають, будинок розбомбило. Тому пішла, спитала, чим можу допомогти, питають – що умієте. У мене медико-санітарна підготовка була ще зі школи – у всьому місті золоті медалі всі мої були. Мене відправили до медзагону.  Спочатку взяли поли мити, на кухні готувати, у операційній прибирати. Дозволили до лікарні дітей привезти – там вже всі кабінети на гуртожиток перетворились. На підлогу матраци кинули – так і жили, я допомагала. Потім пішло кар'єрне зростання, і про те, щоб кудись податися в інше місце, думок не було. Паспорт "ДНР" робиться дуже довго, і з ним можна тільки до Росії, і то… невизнана держава. Були і інші проблеми з документами – ми не мали прописки до війни три роки, а де після того брати довідку, що ми дійсно проживали, і ще платити за всі паспорти – у мене таких грошей не було, бо на мені дві родини залишилося. У сестри чоловік загинув і залишилось двоє дітей – молодшому сім років, старший школу закінчує. І в мене двоє, і обидва вчаться, плюс я ще за орендовану квартиру плачу.

Крім того, тут ніхто не озвучував, що відбувається тут (на підконтрольній Україні території) – тобто, все перекручувалось. Говорили, що нічого хорошого зі мною, офіцером, а тим більше з жінкою, тут не зроблять. Познущаються і вб'ють. І з дітьми так само вчинять. Якби була можливість поїхати хоч кудись, я б поїхала.

Коли Майдан був, я працювала на будівництві і не переймалась. Думала, погаласують і все буде нормально. Тому що Донецьк на той час розкрився, розбудувався, став дуже гарним, і щоб це його зачепило, я не думала. Коли від моєї роботи дівчата пішли на якийсь мітинг, тоді ситуацію починаєш розуміти по-іншому. Тому цей крок був вимушеним.

- Як тебе сприйняли у збройних силах "ДНР"?

- Я і за мирного життя на будівництві чоловіками керувала, і виросла у чоловічому середовищі, мені легше з чоловіками спілкуватись у роботі. Я йшла не як командир, а більше як медінструктор на передовій. Мені навіть дозволили командувати – поставили заступником командира взводу, коли стало питання, кого поставити виконувачем обов'язків командира, одразу обрали мене. Я знала кожного, я знала, кого куди поставити, керувала, контролювала весь рух, і робила це все ненав'язливо.

До інтерв'ю зі Світланою Дрюк_4
Фото з архіву Світлани Дрюк

- Як ти зростала кар'єрними сходами?

- Спочатку санітаркою у медзагоні у обладміністрації Донецька. Потім перейшла до охорони обладміністрації, де була учбова частина з перспективою потрапити на передову. Пройшла навчання – там навчили користуватись зброєю, щоб не завдати собі шкоди насамперед. На передову випустили санінструктором. Направили на окраїну Донецька – в напрямку Мар'їнки та Красногорівки санінструктором-стрільцем. Потім мене поставили заступником командира взводу, коли один з командирів натворив справ і з переляку втік. Потім інший командир напідпитку накоїв та втік. І мене поставили виконувачем обов'язків командира взводу, але ненадовго. Згодом прислали іншу людину. Після цього прийшла команда про організацію першого армійського корпусу – дали штат реактивного дивізіону і хлопці сказали, що хочуть бачити мене начальником штабу дивізіону. Ніхто не хотів працювати з паперами, бо думали, що це саме бюрократична посада, і вирішили, шо мені як жінці ця робота більше пасує.

Тільки вийшла помилка, оскільки начальник штабу пов'язаний з роботою дивізіону. Як мене навчав російський кадровий офіцер, який був надісланий нам як радник, я повинна була перебувати з підлеглою батареєю, робити розрахунки, коригувати, передавати інформацію, координувати, організовувати роботу дивізіону.

9 травня 2015 року мені повідомили, що я звільнена з 7-ї бригади і що я не начальник штабу. Тоді, після Дебальцевського котла, прийшов новий командир бригади і нам надійшов наказ писати рапорти на перехід на посади з пониженням. Оскільки всі російські офіцери, які були нашими радниками, тепер були нашими командирами. Всі збунтувались. Я влаштувала майже саботаж – три дивізіони та три батальйони написали рапорти на звільнення через небажання служити під командування цього російського офіцера. Він дав команду мене прибрати. І мене хлопці з корпусу, артилеристи, три дні ховали, щоб мене не прибрали. Діти весь цей час були зі мною.

Деякі з Росії приїздять на Донбас, як на сафарі - постріляти, поприколюватись, попідривати, людей повбивати, як звірів

- Прибрати – це фізично знищити?

- Так, він наказав мене фізично знищити через те, що я підняла фактично саботаж. А по-друге тому, що я не виконала його наказ. Реактивний дивізіон не має права фізично розташовуватись за три кілометри від лінії фронту – це загрожувало і техніці, і особовому складу. І мене би віддали під суд, причому в "ДНР" діють статті 1937-го року – розстрільні. Мені загрожував би трибунал із розстрілом. Причому цьому офіцеру доводив рівний за рангом полковник, теж росіянин, що ані за документами, ані за людськими можливостями, робити цього не можна. Той відповідав, що йому плювати, він приїхав за черговою зіркою. Плюс у нас дві жінки керували штабами, і я найбільше брикалася.

Тому після параду 9 травня я пішла до "республіканської гвардії", якою на той момент командував “Ваня Руський”. Не знаю, чи він був кадровим російським офіцером, але був росіянином і підпорядковувався Захарченку. І вся "республіканська армія" йому підпорядковувалась. Мене відправили до батальйону "Чебурашка" на співбесіду. Тодішній командир Ваня “Веселий” провів зі мною співбесіду у травні, а на службу покликав після того, як вони намагались на Мар'їнку наступати, десь у середині червня. Він мене взяв на посаду замполіта. Коли у серпні стало питання про розформування "республіканської гвардії", нас мали розкидати по підрозділах корпусу, у яких не вистачає людей. Нам запропонували всім батальйоном приєднатись до 9-го полку, і ми всім батальйоном знялись та поїхали в 9-й полк до Новоазовська, у колишній піонерський табір "Буревісник". Я поїхала наперед – забезпечувати передислокацію батальйону, отримувати зброю, облаштовувати казарми, налагоджувати побут.

У цьому полку ми були до 31 грудня, потім Веселий там розсварився, і атестаційна комісія його відправила до 5 бригади комбатом. Він тоді сказав – зі мною підуть мої люди, але на його умови не пішли. Він сказав, що іде з корпусу під Захарченка, і півбатальйону зірвались і пішли за ним, я також. Від 1 січня до травня ми були під Захарченком, я весь цей час була замполітом. Коли батальйон "Чебурашка" розформувався у травні, я пішла до корпусу шукати собі місце. Мене відправили до 11-го полку, як артилериста, зустрілась з кадровим російським офіцером, який був начальником штабу гаубично-самохідного дивізіону. Він каже, можу поки запропонувати сержантську посаду, а я була вже капітаном. Півроку я на цій сержантській посаді пробула.

І за ці півроку в мене з'явилась можливість "влізти на техніку". У червні командир підрозділу на прізвисько “Алтаєць” шикує всіх жінок, на той момент назбиралось жінок на цілий  батальйон.

До інтерв'ю зі Світланою Дрюк_5

Стоїмо на плацу – ми і техніка – і нічого не розуміємо. Командир питає, хто хоче навчитись керувати танком і брати участь у танковому біатлоні по "ДНР" та "ЛНР". Вийшло нас 15 осіб. Оскільки я була у капітанському званні, цей зведений взвод був під моїм керуванням. Нас вивезли на полігон. Два місяці нас навчали, ми спали по дві-три години, стріляли більше за чоловіків. Спочатку нас навчали на Т-64, а потім вже перед самими змаганнями нас пересадили на Т-72. Ми були розгублені, бо машини відрізняються, але ми сіли та поїхали, майже все на ходу вже вивчили. І до 16 вересня 2016 року ми брали участь у змаганнях, були на полігоні. Того року ми нічого не виграли, а наш танк прозвали "черевичком". Зробили просто показуху, що жінки їздять на танку і можуть з ним працювати.

Після біатлону мені повідомили, що мене призначено командиром другого вогньового взводу у першій гаубичній самохідній батареї гаубичного дивізіону. Вище цієї посади вже начальник штабу. На початку 2017 року ми виїхали на бойові позиції, і якось так виходило, що під час моїх чергувань на вогневій точці стрільби не було. Стояли там до березня, а 7-го числа мені російський кадровий офіцер, начальник штабу дивізіону, каже – вітаю, ти начальник штабу, тепер я твій безпосередній керівник. Я від радості пішла і майже наголо підстриглася.

На початку літа 2017 надходить наказ знову зібрати жіночий екіпаж та відправити на полігон. Ми їдемо, але на корпус приїхали російські кадрові офіцери, які дуже не хотіли бачити жіночий екіпаж. І вставляли нам палки в колеса так, що ми самі технічне обслуговування робили танку, щоб ніхто нічого не зробив. І ось нас вивозять на обід хвилин на 15, а потім одразу швидко виганяють на стрільби. Ми виїжджаємо на вогньовий рубіж і я розумію, що в мене снаряд просто не заходить до відсіку – він б'ється об щось і не проходить. Нам дуже пощастило, що він не розірвався. Виявилось, що там було вставлено ручку у клин затвора, через що снаряд не проходив. На нас дивились як на дурних, мовляв самі запороли. Це ще були змагання по "ДНР". Але нам дали можливість вистрілити. Коли вже в "ЛНР" приїхали – ми виклались на повну. Я єдиний командир екіпажу, який влучив у мішень "вертоліт".

Донецьк не змінився - як було до війни, так і залишилось. Лише сфери впливу поділили між собою інші люди

- Ідея фільму "Ополченочка" належала тобі чи кому?

- Приїхав до нас Роман Разум, продюсер фільму, сказав, що зніматиме і показав сценарій фільму, який розповідає про жіночий танковий екіпаж. Але навіть у тому сценарії все було перекручено, порівняно з тим, що відбувалось насправді, і як ролі розподілені, і кому яку роботу приписали. Тобто, всі думатимуть, що кіно саме про нас, а воно дуже далеке від нашого реального життя. Нас поставили перед фактом, що це кіно вже знімається, є російські актори, режисер є, а нам просто треба було приїхати. Коли ми побачили сценарій, вже знімання почались. Вийде він 9 травня 2019 року. Вони показують жінок такими істеричними, що це просто неприйнятно. У мене ніколи такого у екіпажі не було. Те, що вони намагаються у фільмі показати, нам не сподобалось геть. І це так розпіарилося "перший в історії "ДНР" та "ЛНР" військовий фільм". У мене запитання лише одне – хто ж це дивитись буде?

 - Про техніку, яку ви отримуєте з Росії. Ясно, що на Донбасі до війни не було української техніки, а на трофеях армію не побудуєш. Як же ви її отримували?

- Я знаю, як було у 2014 році. Коли 1-й армійський корпус створювався, за моїм дивізіоном моя задача була відрядити водіїв, які могли б з радниками-росіянами поїхати через кордон, в Росію, за технікою. Я подавала список – їх саджали в "ПАЗік" і їхали. За тиждень вони повертались вже з технікою. З Росії везли на штаб бригади і наступного дня передавались на підрозділи.

- Акти, документацію якусь оформлювали?

- З Росії нам жодних документів не давали, а вже тут ліпили якісь папери. Згодом почали з'являтись якісь формуляри – скільки настрілів на техніці було, наприклад. Це вже притаскали росіяни. Проте документації щодо техніки, яка була початково, ніхто не бачив.

- А де вони брали ці танки там, у Росії?

- За останньою інформацією знаю, що була якась перевалочна база у Новошахтинську (Ростовська область), а за чимось кращим ще далі треба було їхати. Точно не знаю – рівно тиждень часу займало з'їздити за технікою. Ми дислокувались у Сніжному і вони переїжджали через кордон. Завжди повз нас біля Сніжнянського хіммашу їхала техніка на бригаду. Особовий склад взагалі не знав, що з технікою робити. На танки сіли трактористи, бо і там, і там важелі – в принципі схоже. На САУ також. За грудень 2014-го року мій дивізіон  був повністю укомплектований, а в середині січня 2015-го почався наступ, Дебальцевський котел. З нуля всіх радники навчали – що таке бусоль, що таке панорама, як наводитись, і так далі. Нам давали такі машини, за документами нормальні, а насправді в деяких танках і сидінь не було. Нам КАМАЗами привозили розібрані на запчастини неробочі машини – з цього і відновлювали техніку.

Перша наша позиція була – Грабове. Приїхали – всюди валялись куски літака, який був тоді збитий (МН-17), речі розкидані. Хлопці були шоковані, що це було нашою першою позицією. Про це всі чули, але до пуття ніхто нічого не знав, і не вірилось до останнього.

ВідеоЗворотній бік окупації. Ризиковані зйомки ТСН.Тижня на території т. зв. "ЛДНР"

На Донбасі проти України воює понад 11 тисяч російських військових. Про це заявив командувач Об'єднаними силами Сергій Наєв. Це означає, що третина донбаських бойовиків – солдати російської армії. В новому році Москва міняє свою військову стратегію щодо українців. 

Зворотній бік окупації. Ризиковані зйомки ТСН.Тижня на території т. зв. "ЛДНР"

- До Дебальцевого ви рухались з Грабового?

- Так. Це була перша позиція дивізіону. Потім багато змінювалось, порядок, як ми переміщувались, важко відновити.

- Втрати великі з вашого боку були у Дебальцевому, чи був сенс наступати?

- Я ситуації всієї тоді не знала. Тоді все було на адреналіні, все було цікаво, ніби граючись. Так не сприймалося. Якщо б перебувала на передовій, де всі стріляють, по-іншому б сприймалося. А так реактивний дивізіон стоїть далеко від передової – і ти цього так не відчуваєш. Прийшла команда – працюєш. Нам озвучували, у нас розвідка потрапила у оточення з усіх боків, і нам прийшла команда відпрацювати повними пакетами. Тільки вони не врахували того, що в мене не одна машина була, а шість, і з шести машин повними пакетами – це дуже велика площа покриття. Але розвідка вийшла. Тоді не думалось, що з того боку люди гинуть, а думаєш про тих, хто гине з твого боку. Ненависті до іншої сторони не було, просто думаєш, як виконати свою задачу.

Було таке, що свої ж  мені в спину стріляли. Добре, що мені вдалося вивести всіх без втрат. І в 2014 році було, що в спину один одному стріляли.

- Де ти отримувала боєкомплекти?

- Що у 2014 році, що зараз – все відбувається у Іловайську, бо там велика залізнична розв'язка. До Дебальцевського котла ми собі завезли 12 тисяч реактивних снарядів. І під час котла я відправляла ще людей на Іловайськ – туди приходили ешелони. Звідки – я не знаю, ймовірно, з Росії. Пакування було ще Радянським, деякі надписи були українською. Але з України прийти ці снаряди не могли, склади ж по всьому колишньому Союзу розкидані були. Конкретних даних, звідки, я не маю. Моя задача була їх отримати, розвантажити і привезти або в пункт дислокації, або безпосередньо на вогньову позицію. Зараз так само їздять до Іловайська, вночі без освітлення, лише з ліхтариками вагони розвантажуються.

- Яке місце для "ДНРівців" є найстрашнішим, куди можуть відправити?

- Найгарячіша точка зараз по бойових діях – це промка (Авдіївська промзона). Там українські військові стоять буквально через залізничну колію від "ДНРівських". Снайпери працюють – неможливо голову підняти. Так чи інакше там кожну ніч 200-ті, 300-ті (загиблі, поранені). Не вистачає броників і касок. А як снайпер посилено працює, то і бронежилет з каскою не врятують.

- Ти була на промці?

- Ні, на саму промку мене не пускали, була лише неподалік.

- Де в тому районі у вас танки базувались?

- У мене – у Ясинуватій стоїть рота загальновійськового резерву і одна рота розкидана передовою, всією лінією. І одна рота на полігоні постійно – на навчанні.

- З тобою служить чоловік на прізвисько “Тихий”, Сергій Анохін, розкажи про нього. Він начебто в Чечні воював…

- Він багато розповідає, подробиць я дізнавалась. Він зараз заступник командира першого батальйону по роботі з особовим складом. Може перебувати на командному пункті та ухвалювати рішення за командира, якщо комбат залишає його замість себе. Знаю небагато, бо стикнулася з ним, коли у грудні мене поставили т.в.о. замполіта полка. Мене обіцяли поставити на три дні, я пробула чотири і збунтувалась, бо багато роботи було у батальйоні. І Тихого прислали мене підмінити, тоді ми й спілкувались – говорили на різні теми. Про те, кім він був раніше, побіжно згадувалося. Коли я говорила, що багато жінок у нас звільняють, і танкісток, і снайперів, він міг згадувати, що він там воював, що у них з боку противника були жінки-снайпери, і розказував, що він з ними там міг робити, якщо попадалися.

Я слухала в піввуха, бо не чекала від нього правди. Розповідав, що десь у 1996 році воював, мабуть, це Чеченська війна була. Розповідав, що в них були снайпери, які знущались над військовими, стріляли в пах і взагалі катували до смерті. І коли жінок-снайперів вистежували, брали в полон і знущались повністю всім особовим складом, поки командир не прийде. Він починав у "ополченні" у диверсійно-розвідувальних групах, здається навіть у батальйоні "Восток". Займається здебільшого розвідкою, а посада замполіта – лише прикриття.

- Він кадровий російський військовий?

- Не скажу, що він кадровий. У нього є за спиною служба, але чи є він зараз в штаті, в мене не було можливості щось більше про нього дізнатись.

Відео"Міністр "ДНР" перейшов на бік України

Юрій Лекстутес – "міністр культури "ДНР", який міг очолити всю "ДНР", але попросив евакуації. Завдяки складній операції українських контррозвідників, його доправили на контрольовану територію. Тепер перебіжчик розповідає найінтимніші подробиці правління російських ставлеників.

"Міністр "ДНР" перейшов на бік України

- Зустрічались такі люди, які отримують задоволення від війни, вбивства, можливо, знущань?

- Це якось треба більше з людьми спілкуватись, щоб так помічати за ними. Є якісь окремі люди, наприклад серб Декі, який у себе в країні рекордсмен з рибної ловлі, а у "ДНР" – снайпер. В нього купа поранень було, в такі ситуації важкі потрапляв, а все вертається і вертається. І щелепа зламана була, і ключиця, і з "того світу" діставали. Людина все одно туди йде, вона без цього вже не може. І його напарник з позивним Єгор такий самий – двічі в полон потрапляв, тікав, і все одно нічому життя не вчить. І він ідейний, дуже ідейний, дуже сильно налаштований проти України. Коли таких людей бачиш, намагаєшся подалі від них триматись, бо це прямо заразливо. Я тримаюсь нейтрально – живу в своєму місті, і якщо прийшла зараз ця влада, поки за цієї влади живемо. Як буде можливість поїхати, то поїду.

Знаю, що люди деякі з Росії приїздять на Донбас, як на сафарі. На короткий час – постріляти і все. Якось до мене санінструктором привезли реаніматолога з Росії. І коли хлопці з сусіднього підрозділу отримали поранення, а в них медика не було, треба було надати допомогу. Кажу йому – роби, а він – не буду! Питаю – чому? Відповідає – я сюди на "сафарі" приїхав. Тобто, постріляти, поприколюватись, попідривати, людей повбивати, як звірів. Я його в машину і кажу – відвозьте його, а то в мене буде перший 200-й. І це "сафарі" досі існує. Вони приїздять як добровольці, не проходять через військкомат, аби контракт на рік не підписувати, документи свої не здавати. Під головою "ДНР" є підрозділ, який таких оформлює – дає зброю, фіксує, до якого підрозділу відправляють, і вперед. Якщо людина не приховує своєї мети, то їх в найбільше пекло і засилають.

- Як так сталося, що люди, які прожили більшу частину життя з українською владою і українським паспортом, так ненавидять свою країну?

- Думаю, це люди, яким в Росії щось пообіцяли. Тому що багато зараз незадоволення щодо отримання паспорта"ДНР", бо люди не хочуть – якщо отримуєш цей паспорт, то український маєш здати. А з "ДНРівським" шлях лише до Росії і все. Багато людей просто бояться говорити свою думку, бо поруч завжди знайдеться той, хто закриє вам рота. Причому в грубій формі.

- Мене вразило ось що. Ти перед цим інтерв'ю сказала, що за твій перехід на український бік твоїх дітей, які там поки залишались, могли вбити. Невже?

- Дійсно могли. Спочатку би знущались, робили б так, щоб ця інформація дійшла до мене, аби виманити мене знову туди чи отримати щось інше. Знущались би – це точно. А якби нічого цим не добились, знищили б. Там не важливо, людина у важкому стані чи неважкому, там роблять все для отримання результату. Був військовополонений, якого українська сторона брала в полон, ми намагались обміняти, він був поранений, нам відео надсилали, що з ним все нормально, було співробітництво щодо обміну. За два чи три роки його обміняли, останнє, що було відомо, він потрапив до шпиталю – і все, більше про нього ніхто нічого не чув. Родичі після того зі мною не зв'язувались, і вдома його точно немає. Він зник з кінцями, і родичі мовчать, бо дуже бояться.

Ви не уявляєте, як я боялась (за життя своїх дітей). Вони ухвалили закони 37-го року – 21 розстрільна стаття. Мене вже підозрювали у зраді. Викликали на допит, все відбувалося дуже жорстко – з образами, приниженнями, тільки що не били, бо не мали права, адже я чинний військовослужбовець. І на допиті був присутній "відділ взаємодії" – це ФСБ, при них зі мною нічого, окрім образ та принижень, не могли чинити.

- І як ФСБ на ці образи реагувало?

- Говорили – не нервуй, все буде добре. Потім в полк мене привезли і кажуть – передай командиру полку, що ти не шпигун.

- Пручатись таким методам неможливо?

- Я намагалась говорити, що згідно з ухваленими законами має бути моя згода на ту чи іншу процедуру. Мені відповідали, якщо мова йде про зраду батьківщині та порушення державної таємниці, можемо все робити і без твоєї згоди. Виходить, що там не демократія, як її рекламують, а диктатура. Там ухвалені сталінські закони і від 2014 року там так і діють.

- Був сенс за це воювати?

- За що боролись – на те й напоролись. Донецьк не змінився, – як було до війни, так і залишилось. Міліція, даївці, які виїжджали до Маріуполя на початку бойових дій, а тепер всі повернулись і сидять на своїх посадах. Вони намагались домогтись якоїсь народної влади, але прийшли до того ж самого – лише сфери впливу поділили між собою інші люди.

- Ти шкодуєш про переїзд сюди?

- Я можу шкодувати про що завгодно у минулому, але не зараз. Мої діти зі мною. Люди, яких я вже тут взнала, ближчі для мене. Наскільки б не була близька мені подруга, яка там залишилась, я маю тут, сподіваюсь, друга, який мені набагато ближчий. І ставлення всіх хлопців, які беруть участь у моїй нинішній долі, дуже відрізняється від того, що я там бачила. Не шкодую. Хіба що про те, що я вже вп'яте в житті залишилась без нічого – все з нуля.

Мені кажуть, ти воювала, ти вбивала людей. Так, я в 2014 році стала начальником штабу реактивного дивізіону. Начальник штабу повинен бути на вогневій і працювати, але я не виконувала таких функцій. Я себе не виправдовую, просто тоді був такий час, і я виконувала те, що мені говорили. І я побачила, що Україна тягне час, щоб можна було більш спокійно це все вирішити, шкодує людей. Адже вже тоді було ясно, що українська артилерія може повністю зрівняти Донецьк. Але вона цього не зробила.

Контррозвідка СБУ плашка

- Якими ти бачиш свої перспективи?

- В мирній ситуації мені складно. Той, хто хоч раз побував на передовій і отримав адреналін, складно адаптується до цивільної роботи. Я буду дуже рада допомогти українським силовим структурам, якщо мені запропонують такий варіант. Треба зупинити тих людей, які намагаються перевернути догори дриґом історію. Все не так, як їм підносили. Скажуть "бери автомат" – візьму автомат, скажуть "сідай на танк" – сяду на танк, на український танк.

- Що ти можеш сказати чи порадити людям по той бік, у яких є якісь сумніви?

- Те, що я скажу, не кожен сприйме правильно. Тим, хто вважав і вважає мене близькою людиною, хто мене поважав, хочу сказати: ви зрозумієте, чому я так вчинила. Виправдовуватись я не збираюсь. Те життя мене не влаштовує. Тут все по-іншому – я знаю, що мої діти у безпеці, є великі можливості, аби жити, а не просто існувати. Якщо ви добре подумаєте і зробите правильні висновки, цей конфлікт за якийсь час закінчиться, якщо й ви будете допомагати. Бо цей конфлікт – штучний. Росія ніколи не є виходом. Навіщо нам розлучені родини, які відмовляються одне від одного. Це вбиває нас, як націю. У кого є голова на плечах – той до мене дослухається.

- Ти готова свідчити у міжнародних судах, адже те, що ти розповідаєш, може стати цінною інформацією для суду?

- Так. Якщо я вже на щось пішла, я ніколи не задкую, доводжу все до кінця.

Залиште свій коментар

Вибір редакції