Кожну стелю можна пробивати

Іван Маслюк розповів, як йому вдається жити повноцінним життям та яка єдина річ кардинально б змінила життя людей з інвалідністю в Україні. 

Іван Маслюк із села Березівка Радехівського району з дитинства страждає на ДЦП. Але це не завадило йому підкорити найвищу точку України та проїхати через 12 країн велосипедом, аби здійснити свою заповітну мрію – побачити океан. У цьому йому допомогли вірні друзі – троє хлопців Олександр, Антон та Олег. Разом вони створили команду On 3 wheels (На трьох колесах) та планують допомагати іншим українцям з інвалідністю здійснювати свої мрії та позбуватися ізольованості від суспільства.

Іван дивує своїм неймовірним оптимізмом та почуттям гумору. Він із легкістю жартує над собою та в той же час у розмові озвучує сентенції, яким позаздрило б багато філософів.

Ми поспілкувалися з Іваном та дізналися, як, попри діагноз, йому вдається жити повноцінним життям, як іноземці допомагали його команді під час подорожей та яка єдина річ кардинально б змінила життя людей з інвалідністю в Україні.  

-  Ви підкорили найвищу точку України, Говерлу. Які у вас зараз взагалі відчуття?

-  Взагалі від самої подорожі дуже хороші враження. Це був мій перший підйом на найвищу вершину України. І було реально дуже важко. Ми розділили маршрут на два дні, у нас зібралася чудова команда, ми дуже гарно провели час. Усе прекрасно. Ще й трошки резонансу це у медіа набуло.

У мене одна мотивація – дивитися на світ із різних ракурсів, а не винятково з вікна своєї кімнати

-  Це була складна забаганка, такого ще раніше ніхто не робив. Що вас мотивувало?

-  Насправді, якщо говорити про мене особисто, то в мене одна мотивація – дивитися на світ із різних ракурсів, а не винятково з вікна своєї кімнати. Доводити, що люди з інвалідністю можуть жити повноцінним життям. Може, когось це так само надихає на щось. Може, ні. Я просто хочу жити повноцінним життям і все для того роблю.

Іван Маслюк, хлопець із ДЦП, який підкорив Говерлу
Facebook/Сашко Луцик
Іван із командою на Говерлі

-  Це не перша ваша серйозна подорож. Ви з вашою командою їздили Європою, аж до Португалії, велосипедом. Розкажіть про цей ваш досвід. Не було страшно вирушати у таку далеку мандрівку? Я б не наважилася їхати велосипедом через всю Європу…

-  Мали би мрію – наважилися б!

Страшно, в принципі, не було. На момент старту я був готовий. В принципі, дуже  хороший досвід. Досвід, який лишиться зі мною на все життя. Вперше я так далеко від'їхав від дому, до Португалії, велосипедом. Важче набагато, щоб мене відпустити, було наважитися моїм батькам.

Якщо ти налаштований на позитив, ти ніяк до себе поганих людей не притягнеш

Винятково хороші люди траплялися дорогою. Багато українців з громади нам допомагало в дорозі: хто харчами, хто заправити повний автомобіль палива, хто фінансово нам допомагав. Ну і винятково хороші люди траплялися і так само з іноземців. Вони так само допомагали нам багато. Хтось забирав навіть до себе додому на ніч. Якщо в тебе взагалі хороший настрій, якщо ти налаштований на позитив, ти ніяк до себе поганих людей не притягнеш. Тому зовсім не було страшно вирушати, навпаки – був сповнений хороших вражень майже кожний день. Ну важкі моменти, вони, звичайно, так само були, як і в кожного мандрівника, але…кожну стелю можна пробивати.

-  Ви кажете, вам допомагали. Як люди дізнавалися, що є ви, ви їдете, вам треба допомога?

-  Переважно, це було стихійно. Наприклад, ми зупинялися в Ніцці, в українки, яка дізналася про нас з нашої сторінки у Facebook і сказала: "Хлопці, будете в Ніцці - заїжджайте, прийму вас". Прийняла нас в себе вдома, дала нам жити, їсти і спати в неї. Тобто, проживати практично два дні. А потім сказала, що в наступному місті великої нашої зупинки, в Монпельє, у неї є подруга-француженка, яка так само може нас прийняти. Тобто, люди дізнавалися про нас  нашої сторінки у соцмережі, потім передавали відомості про нас своїм друзям.

Були моменти, коли спали в наметах. Велика частина нашого маршруту проходила берегом Середземного моря, там вже навіть на намети ніхто не заморочувався - кинув каремат на пісок, заліз у спальник та й поспав. Бувало по-різному.

Кожну стелю можна пробивати

-  Ви казали, що були готові до поїздки. У чому полягала ваша підготовка?

-  Насправді, фізично тренуватися я почав ще задовго до того, як у мене з'явився велосипед. Справа в тому, що велик ми знайшли тільки за місяць до початку (подорожі – Ред.), і це вже був, власне, фінальний етап підготовки. Я вперше у своєму житті сів на велосипед. До того був турнік, бруси, фізично був підготовлений. А потім ми з хлопцями почали на велику наїжджати по 80-90 кілометрів на день. Ну, ми абсолютно різні вправи придумували. Наприклад, Олег прив'язував свій велосипед до мого, сідав і нічого не робив. І я тягнув його по 15-20 кілометрів.

Ми просто розуміли, що у нас по маршруту гори альпійські і потрібно бути готовим до гір - так ми відпрацьовували гори.

Олег прив’язував свій велосипед до мого, сідав і нічого не робив. І я тягнув його по 15-20 кілометрів

-  Ви поки прямували до Європи, їхали територією України. Відрізнялася подорож Україною та Європою? Можливо, ставлення людей?

-  Є різниця в тому, що українців багато так само підходять, цікавляться – хто ми, що ми. Багато людей не знають, що цей вид транспорту в мене – ручний велосипед. Вони його не бачили. Але великої різниці в ставленні людей.. Може, власне до мене люди ставляться по-іншому трошки. Історично в нас так складається, що до людей з інвалідністю ми ставимось трошечки настрашано, навіть не знаю.  От просто люди часом буває підходять до мене і починають так зі мною говорити, ніби я завтра помру. "Ой бідний, Івасик. З ним все нормально, в нього нічого не болить?". Ні, насправді, зі мною все нормально і зі мною треба говорити абсолютно адекватно. Європейці цим від українців відрізняються – вони не роблять великої різниці між людьми з інвалідністю та людьми звичайними. Тому що, так, в деяких моментах мені потрібна допомога здорових людей. Але, загалом, у мене такі самі потреби і такі самі бажання, і абсолютно таке саме життя як у вас, тільки мій інструмент трошки недосконаліший.

Українське ставлення таке, що воно у нас з хлопцями трохи сміх викликає.

Іван Маслюк, хлопець із ДЦП, який підкорив Говерлу
Facebook/Ivan Masluk
Іван Маслюк на ручному велосипеді

-  А крім людського фактору, в чому різниця в плані умов?

-  На жаль, Україна дуже сильно поступається європейським країнам усім. В плані створення умов для проживання людей з інвалідністю. Я прожив 3 тижні в Іспанії. І саме Іспанію я дуже часто ставлю в приклад Україні, як потрібно ставитися до людей з інвалідністю. Бо там ти абсолютно не почуваєшся вигнанцем.

Ти спокійно можеш зайти до будь-якої кафешки, ресторану чи будь-куди взагалі.

В Україні, на жаль, далеко не кожне місто, навіть Київ чи Львів, обладнане елементарними пандусами. Тобто створення умов для нормального функціонування людей фізично трошки обмежених залишає бажати кращого в Україні.

У мене абсолютно таке саме життя як у вас, тільки мій інструмент трошки недосконаліший

-  Судячи із ваших слів, ви сам не та людина, яка сидить у чотирьох стінах та ізолюється від суспільства. Як вам це вдається, бути таким відкритим для світу?

- Я не знаю чесно, що вам відповісти. Можливо, суть проблеми входить в глибину віків (сміється – Ред.). Дуже дякую за правильність виховання моїм батькам, які не стали на самому початку ізолювати  мене від людей. Я відходив 11 років у нормальну школу, з нормальними дітьми у себе в селі, відівчився разом з усіма. Я не отримував заборон спілкуватися з однолітками, мене ніколи ніде не ховали. Тобто, я мав абсолютну свободу у своїх діях. Можливо, це характер мій. Я все ж таки вважаю, що життя, це досить термінологічна штука і наш час тут і так обмежений, тому красти його в себе, просто сидячи дома, тут взагалі нема сенсу жодного.

- Побачити океан було вашою мрією. Тепер ви вже побували і у горах. А яка наступна мрія? Що тепер?

- Наступна мрія, певно, здійснення менших. У нас є з хлопцями дуже багато ідей на майбутнє. Насправді зараз ми дуже активно займаємося розвитком нового проекту від команди "On 3 Wheels", який називається La Joëlette. Справа в тому, що ми дістали цей засіб пересування людей з інвалідністю – цю "жульєтку" так звану, яка є єдиною в Україні поки що. І ми вже маємо готовий проект, карту проекту. І ми закидаємо її на "Спільнокошт" для того, щоб спільними зусиллями зібрати кошти на ще один такий засіб, і зводити інших людей з інвалідністю в гори, бігати з ними марафони, десь просто по місту, по парку погуляти. Тому що, на жаль, в Україні дуже багато людей з інвалідністю зараз перебувають в ізоляції від суспільства, просто замкнуті у себе в чотирьох стінах.

Іван Маслюк, хлопець із ДЦП, який підкорив Говерлу
Faceboo/On 3 wheels
Хлопці під час подорожі до Португалії

- Ви постійно кажете "хлопці". Це – команда ваших друзів. Яка вона взагалі сформувалася? Як ви всі зустрілися?

- Реально у нас тут "збірна країни з мандрування". Наш оператор – Антончик – він взагалі київський, я з Березівки, це за 60 км від Соснівки, хлопці, власне, з Соснівки Львівської області. Познайомились ми наступним способом. От якби вам хтось здоровий… будемо називати речі своїми іменами… цю історію розказував, то повірили б в неї і сказали, що все нормально. А зараз я вам розкажу цю історію.

Познайомились ми з Олежиком на дискотеці. В мене у малесенькому селі проводиться "падобіє" дискотеки таке. І Олежик просто одного дня приїхав, у нього тут недалеко бабуся живе. І він приїхав провідати свою бабцю і так чисто випадково сюди потрапив, побачив, як я танцюю на своїх ходулях, його це зацікавило. Ми познайомилися і відтоді вже почали дружити. Я почав приїжджати до нього в Соснівку у гості, і там вже познайомився із Сашою. Антон, четвертий із команди, просто мав одногрупника в Києві з Соснівки. І через одногрупника він із нами познайомився. Отак і склалася та четвірка, яка поїхала до Лісабона в серпні минулого року (2016 року – Ред.)

Наш час тут і так обмежений, тому красти його в себе, просто сидячи дома, тут взагалі нема сенсу жодного

- Після ваших подорожей про вас із командою почали говорити. Відчуваєте якісь зміни? Може, з'являються нові меценати?

Насправді, ми зараз з хлопцями дуже активно шукаємо людей, які б могли нам допомогти, але поки що, на жаль, я не можу сказати, що черга вишиковується – такого нема. Ми активно шукаємо людей, які згодяться допомогти. І будемо раді будь-якій помочі.

- Які, на вашу думку, є першочергові речі, які слід зробити в Україні, аби полегшити життя людей з інвалідністю?

-  Насправді, ми з хлопцями про це говорили не дуже давно, вже після приїзду до України з Португалії. І хтось із нас висунув непогано ідею – на законодавчому рівні в Україні було б добре ввести обов'язковість пандусів всюди. Це такий малесенький крок, який зробить людей вільнішими на інвалідних візках, на ходулях. Тобто, коли в тебе буде можливість зайти в кафешку – ти обов'язково туди зайдеш. А, якщо,  до власника кафе у Львові, чи Києві, чи будь-де в Україні зайдуть три людини з інвалідністю і поїдять в нього на якусь суму грошей, він зрозуміє, що це такі самі клієнти, як і здорові люди. Тобто, створення, насамперед, інфраструктурних умов для полегшення життя людей з інвалідністю. Ну а потім – зміна, власне, самого людського фактора. Це вже залежить від самих людей.

Не потрібно якось проходити повз на вулиці і робити вигляд, що ви не бачите людей з інвалідністю. Це абсолютно нормальні адекватні люди. І з ними потрібно так само спілкуватися, як ви спілкуєтеся зі своїми здоровими колегами чи друзями. Тобто, не потрібно робити жодних обмежень. Ми з командою є живим прикладом цього. Ми абсолютно нормально жартуємо. І з мене часом. Тому, на мій погляд, це дві такі першочергові речі, які можуть глобально поміняти ставлення, по-перше, людей з інвалідністю власне до життя. Тому що, якщо вони зрозуміють, що їх  ніхто не ізолює, від них ніхто не закривається, для них створюються умови бути нормальним, – повірте мені, вони будуть нормальними. А якщо ми будемо закривати їх і ізолювати, то і в них у головах це дещо змінить ставлення до людей.

ВідеоЛьвів'янин, який має дитячий церебральний параліч, підкорив Говерлу

- Ви, певно, стикаєтеся із негативним ставленням українців до людей із інвалідністю?

- Ну, можливо. Але справа у тому, що ті українці, які поспілкуються зі мною день, з часом, вони починають розуміти, що зі мною потрібно говорити нормально і починають говорити зі мною нормально. Вони перевиховуються моментально (сміється – Ред.).

І жодних негативних емоцій чи ставлення до себе від людей, в принципі, відчувати, не доводилося.

- Ну, а от упередженість з прийняттям на роботу, наприклад, з боку роботодавців в нашій країні є?

- Ну, не стикався ніколи, і я не знаю, чесно… Коли в нас з хлопцями питають, чим ми займаємося, ми гордо відповідаємо, що ми безробітні, так що я не знаю (сміється - Ред.).

- А от для зміни свідомості українців, можливо, слід вводити до шкільної програми хоча б якісь бесіди для дітей для навчання адекватного ставлення до людей з інвалідністю?

- Насправді, я думаю, що дійсно нам варто це робити, і, насправді, я би тут поставив питання до батьків дітей з інвалідністю, тому що багато з них бояться віддавати дітей у звичайні школи…

Але цього боятися не треба. У мене зараз три роки, як закінчив школу, і в мене прекрасні стосунки зі своїми однокласниками усіма. У мене дуже, дуже багато друзів. Дитина з самого початку була разом з усіма. Того не потрібно боятися. Можливо, якщо дійсно буде погано, то можна ж потім забрати ту дитину зі школи. Але боятися її туди віддавати – ну… Це ніколи не спробуєш, і ніколи не дізнаєшся.

Розмовляла Марія Максименкова

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: