Мої ноги було прикуто до ніжок стільця, а руки – до ніг

Мої ноги було прикуто до ніжок стільця, а руки – до ніг

Фото: ТСН.ua

Російські правоохоронці давно стежили за хлопцем, який не боявся проявляти прихильність до України.

19 листопада 2017 року активіста проукраїнського футбольного руху, севастопольця Дмитра Романькова було викрадено спецслужбами Росії у Севастополі, після чого було здійснено спробу завербувати його за допомогою фізичного та психологічного тиску.

Опинившись на підконтрольній Україні території, Дмитро разом з мамою Світланою Данчул звернувся до Служби безпеки та до представництва ООН з прав людини у Харкові.

Дмитро і Світлана погодилися розповісти в інтерв’ю кореспонденту ТСН.Тиждень Андрію Цаплієнку подробиці викрадення та про втечу з окупованого Криму.

- Розкажи трохи про себе.

- Мене звати Романьков Дмитро Геннадійович, 23 роки. Народився у Харкові, жив тут до восьми років, потім, після розлучення батьків, перебрався до Криму. Там закінчив школу, вступив до університету. З дитинства ходив на футбол, був футбольним фанатом. На футболі я отримав патріотичне виховання, з'явилася любов до Батьківщини. Я об'їздив всю Україну, був у багатьох містах. Події 2014 року я зустрів неприємно для себе у тому плані, що перебував у Криму, де люди не так сильно це підтримували. У той час я навчався на першому курсі Севастопольського міського гуманітарного університету на історико-філологічному факультеті, на історика-правознавця. У нас в групі було 27 людей. І коли в Києві почалися події, 25 з них виступали проти і підтримували Антимайдан. У нас було буквально три людини, які були патріотами України. В один прекрасний момент, коли події на Майдані вже завершилися, у нас у вестибюлі зняли український прапор і вивісили російський. Так само змінили портрети президентів. Нам це було настільки неприємно, що ми з одногрупником просто пішли, зняли цей російський прапор і знищили його. Після чого педагоги культурно сказали нам забирати документи і їхати до України. Врешті-решт я перевівся до Харківського педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. 

Шантаж, насильство, психологічний тиск: як це - бути українцем у Криму

Шантаж, насильство, психологічний тиск: як це - бути українцем у Криму

- Відомо, що коли ти був у Севастополі, тебе викрали з машини. Розкажи про це.

- 19 листопада ми приїхали до супермаркету "Яблуко", перебували на парковці. Мама вийшла, я слухав музику, сидів у телефоні. Минуло десь 7 хвилин, як вона пішла. Під'їхала легкова машина сірого кольору, іномарка такого ж класу, як Деу. З неї вийшов високий молодий чоловік, близько 30 років, коротко пострижений. Десь 2 метри зросту, він був вищий за мене. Він просто постукав у віконечко, я повернув голову, подумав, ну, незнайома людина. Я відкриваю і в цей момент він починає виламувати двері. З'являється ще двоє людей у масках.  

- Вони тобі щось казали?

- Вони не представлялися, взагалі не говорили нічого. По суті, сказали лише: "Руки за голову". Витягли мене з машини, скрутили, обшукали, у мене був тільки телефон, гаманець, пачка цигарок і запальничка. Заламали мене, наділи мішок на голову, одягли наручники. Врешті-решт затягли мене до своєї машини. Люди, які були у масках, сіли по боках. А чоловік, який був без маски, сів спереду. 

Не встигли ми проїхати 200 метрів, як вони поставили мені запитання: "Телефон з тобою?". Я кажу: "Ні, в машині лишився". Вони зупинили машину, повернулися і забрали мій телефон і мамин, який вона лишила у машині. Після цього мене відвезли у невідомому напрямку. 

- Ти весь час їхав з мішком на голові?

- Так. Мішок одягли на голову, а голову притиснули до ніг, щоб я взагалі не міг нічого побачити. Чорний мішок, його ще закрутили так (показує біля шиї, - ред.), що навіть повітря не надходило. Ледве можна було дихати. І відвезли мене, як я зрозумів, до приміщення якоїсь спецслужби. Це було в центрі міста. Я упізнав приблизно за маршрутом.

Дмитро Романько з мамою Світланою Данчул / Фото: ТСН.ua

- Ти розмовляв з ними дорогою? 

- Дорогою я кілька разів просив, щоб вони представились, хто вони такі. "Мовчи, поговоримо пізніше, як приїдемо", - така була відповідь. Ще був цікавий момент, коли від'їхали. Чоловік без маски, який сидів попереду, телефоном комусь передав, що "ціль на місці, повертаємося додому, молодці, хлопці". Тобто це була така операція. Там були ще якісь люди.

- А розмовляти з тобою почали одразу, як приїхали, чи протримали деякий час?

- Деякий час протримали. Мене привезли у це приміщення, дорогою були сходи, ми піднімалися на другий поверх, мене впустили на тих сходах, я сильно забив ногу, вважай, волочили по землі.

- Впустили спеціально?

- Я не знаю. Там були сходи, а вони ж не казали, а я з мішком на голові. Ну я впав, після чого вони мене волочили, піднімали. У мене був такий здоровезний синець на півноги. Потім привели до приміщення, всадили на стілець і зняли мішок.

Почали ставити запитання. Я не мав бажання з ними говорити, тому що вони не представлялися. Врешті-решт чоловік сказав: "Ну, посиди, подумай". 

Він тоді поставив мені одне запитання, найперше: "Чи є я прихильником українського націоналізму". На це я відповів: "Я патріот України. У вас у підручниках націоналізм – це одне, а в нас націоналізм – це зовсім інше. Я патріот України". – "А ми вважаємо, що ні. Посиди, подумай". 

- У приміщенні ще був хтось?

- Загалом було три людини. Двоє в масках і один без маски. Той самий, що близько 2 метрів зростом, 30 років, міцний, десь 110 кг. І він сказав іншому чоловіку в масці прикути мене наручниками до ніжок стільця. Мої ноги було прикуто до ніжок стільця, а руки – до ніг. Вони знову одягли мішок, змусили нахилити голову додолу. І так я просидів декілька годин. Причому, коли я почав вже кричати: "Ви що, знущаєтесь? Відпустіть. Припиніть. Давайте вже поговоримо". Вони на це ще сильніше стискали кайданки на руках. Тому на руках у мене досі видно сліди. 

- Як довго ти так сидів?

- Кілька годин. Потім чоловік, що був без маски, повернувся з течкою. На той момент я вже практично без свідомості був. У мене були проблеми зі здоров’ям у дитинстві, була інвалідність, я непритомнів. Та навіть якщо здорова людина буде висіти так вниз головою, то непритомнітиме, все посиніє, будуть набряки й оніміння рук. 

Він поклав течку на стіл і сказав: "Будеш говорити?". Я сказав: "Давайте говорити". Я вже практично без свідомості перебував у той момент. Зняли наручники, тобто відстебнули руки від ніг, і просто одягли наручники на руки. І зняли мішок.

Він поклав на стіл теку і почав діставати з неї фотографії, переписки з моїх соцмереж. Були навіть записи телефонних розмов. Були фотографії там, де я на футбольних матчах, маршах з прапорами України. При чому у нас була акція ще 2014 року.

- На їхню думку, це кримінал – з прапором України ходити?

- Так, якщо на ньому написано Севастополь. По суті, це невизнання Криму російським. Але більш за все вони акцентували на червоно-чорних прапорах УПА, які також були у нас на маршах. Почали мені розказувати, що це фашизм, що 70 років тому "наших дідів вбивали ваші діди" – так він висловився. Я кажу, що у вас історію пишуть по-своєму, у нас по-своєму. У вас одні герої, у нас – інші. У вас був комунізм.. Я почав йому по історії розказувати. А він такий: "Добре, все. Це мене не хвилює". 

Потім почав показувати мені фотографії. А я у 2014-15 роках підтримував різноманітні українські військові підрозділи, ходив у футболці з надписом "Азов" й емблемою батальйону. І він мені каже, що на емблемі батальйону "Азов" є знак "вовчий крюк", який в Росії прирівнюється до свастики. Почав казати, що тільки за червоно-чорний прапор "ми можемо тебе приписати до заборонених терористичних організацій і ти у нас сядеш до в’язниці на багато років". 

- Які ще у нього були матеріали у теці?

- Потім він дістав висновок від 2014 року, який написав декан мого історичного факультету, коли ми зіпсували російський прапор. Тоді була заява в російську прокуратуру на мене, але тоді мене не стали чіпати. Потім дістав висновки з різних місць роботи й інших сфер.

- Виходить, вони давно збирали на тебе інформацію?

- Так, збирали давно, від 2014 року точно. У них було багато всього – досьє, характеристика, різна інформація.

У Росії обурилися розширення санкційного списку від Мінфіну США

У Росії обурилися розширення санкційного списку від Мінфіну США

- А чого вони від тебе хотіли, чого домагалися?

- Потім вони почали ставити мені запитання щодо моїх знайомих, в тому числі про Вадима Лапаєва, Ігоря Руляка – це люди, які 2014 року поїхали з Криму і пішли воювати добровольцями у батальйон "Азов", захищати нашу Батьківщину. Також запитував і про інших людей, які були зі мною на футболі. Це знайомі з різних міст, які виявляли патріотизм до України і не залишали її у тяжкий момент. 
 
Я спочатку не хотів з ними розмовляти, але потім вони поклали на стіл один документ. Я розкажу передісторію. 2013 року у нас відбувався футбольний матч між ФК "Севастополь" і ФК "Днепр". На цьому матчі частина ультрас влаштували великі заворушення, зламали багато сидінь, кидали на поле піротехніку, застосовували фізичне насильство стосовно стюардів під час сутичок. Тоді відкрили кримінальну справу, і всіх нас викликали на допити. Я знав, хто був організатором, і виступав проти такого насильства на футбольному стадіоні. Футбол має бути гарним і видовищним, а не тим, що тоді відбулося. Я тоді посприяв упізнанню тих людей, які все організували. Я написав, це було конфіденційно надано українським правоохоронним органам. А він поклав це на стіл. Після цього чотири людини отримали умовні тенрміни позбавлення волі. У них було зіпсоване життя – у винуватців тих подій. Вони лишилися в Криму, стали запеклими прихильниками "русского мира" і почали вважати зрадниками і ворогами  всіх із футбольного колективу, хто поїхав з Криму або залишився, але був за Україну. Почали виловлювати таких у Севастополі, як це сталося зі мною 2015 року, коли я приїжджав і мені зламали руку.

І цей чоловік сказав мені, що роздрукує цей документ у багатьох екземплярах, розкидає у поштові скриньки і ці люди будуть мститися. І будуть мститися не тільки мені. "Вони знають, де ти живеш, вони спалять твій будинок, спалять твою машину, вживатимуть насильство щодо твоєї матері", - він тиснув більше на це. І після цього я був змушений спілкуватися з ним. 

- Я розумію, що це був серйозний психологічний тиск. Але з якою метою?

- Вони ставили різні запитання стосовно моїх знайомств з військовими, цікавилися, коли я спілкувався з ними останнього разу. Суть в тому, що до них потрапило усе моє листування. А там в діалогах були переписки з Вадимом Лапаєвим, який зараз перебуває у Києві, він воював 2014-15 роках, з Ернестом Громовим, з Ігорем Руляком та іншими людьми. Ставлячи запитання про них, вони дійшли до того, що придумали мені псевдонім...

- Тобто вони тебе завербували?

- Можна сказати так. Він сказав: "Потрібно вигадати тобі псевдонім. І якщо ти хочеш, щоб з твоєю мамою все було гаразд, то ти на камеру представишся і скажеш, що ти згоден співпрацювати з російськими правоохоронними органами".

- І вони змусили тебе це записати?

- Так, змусили записати відео. 

- А як це приблизно звучало?

- "Я, Романько Дмитро Геннадійович, на конфіденційній основі погоджуюся співпрацювати з російськими правоохоронними органами".

- А не назвали, з якими саме органами?

- Не назвали. Я був змушений це сказати. 

- Тобто вони не визначилися, хто буде тобою керувати, умовно кажучи.

- Мабуть, так. Після цього в мене взяли підписку про невиїзд. В той момент їм до рук потрапив один мій паспорт, який 2014 року я фіктивно отримав – невизнаний російський паспорт. Я тоді навчався у Харкові. Його тоді видавали просто за переписом населення. Мамі віддали. 

- А які завдання вони перед тобою ставили?

- Вони попросили написати про моє спілкування з людьми з мого кола, які є прихильниками українського націоналізму або патріотами...

- Або воюють на фронті.

- Або воюють, або не воюють, але є членами націоналістичних організацій. Перебувають в Криму, або на фронті. Я просто писав по пам’яті за діалогами, які вже потрапили до їхніх рук. Після цього на мене знову одягли наручники, мішок, відвезли додому і в обмін на український паспорт віддали телефони. Сказали, що зі мною зв’яжуться і попросили написати про тих людей, яких я вважаю такими ж як і я. І я писав те саме, що було у переписках "ВКонтакте", виключно за діалогами, тобто ту інформацію, яка у них вже була. Я не хотів, щоб вони дізнавалися нову інформацію.

В окупованому Криму затримали двох кримськотатарських активістів

В окупованому Криму затримали двох кримськотатарських активістів

- Після цього тебе відпустили?

- Вони відвезли мене додому і сказали вигадати для мами історію, що я був у дівчини. І пригрозили, якщо хтось дізнається, що ми спілкуємося, то будуть "щемити". Це їхні прямі слова: "Ми будемо щемити всіх". Відвезли додому, я виніс паспорт, вони віддали телефони. У цей час вони навіть за мамою стежили і знали, що вона була в поліції. Вони сказали, зателефонуй своєму другові, який був з нею, скажи мамі, щоб вона їхала додому, щоб нічого не писала і поводилася спокійно. "Скажи, що ти був у дівчини, прикидайся дурнем". Зрозуміло, що у мене з мамою гарні стосунки. Я їй поступово пояснив всю ситуацію. 

- Вони взагалі не представлялися? Можливо, це було ФСБ?

- Вони жодного разу не представлялися. Зрозуміло, що це була спецслужба. Вони сказали, що спеціалізуються на тероризмі, заборонених організаціях. Вони мені жартома казали: "Ми, звичайно, розуміємо, що в тебе немає знайомих з таких організацій як "Хізб ут-Тахрір", але в тебе є знайомі з "Правого сектору", "Азову", і ти їздив в Україну під час подій на Майдані, підтримував різні патріотичні рухи, акції, в тому числі мітинг кримських татар у Сімферополі за день до захоплення будівлі уряду Криму". Тоді за Україну вийшло 15 тисяч…

- Ти там був?

- Так, звичайно, я підтримував усі ці події...

- А зараз, коли ти їхав до Харкова, вони ставили перед тобою якісь завдання?

- По суті, вони відпустили мене на певний час і сказали повернутися 25 січня. Вони сказали продовжувати спілкування з усіма контактами та відновити старі контакти з усіма людьми, які перебувають в Україні, у військових частинах, які воюють чи просто належать до різних організацій. Тобто просто спілкуватися і збирати інформацію, повернутися в Крим 25 числа і надати звіти про все це.

- А чому саме 25 число фігурує?

- Я не знаю. Вони відпускали мене на місяць. Остання зустріч у нас була 27 грудня 2017 року. Я сказав, що зустріну Новий рік з мамою і поїду, тому що у мене батько у Харкові, у нього також не найкраща ситуація. У його другої дружини рак, вона при смерті. Моя підтримка потрібна була тут. Я їхав сюди на місяць, потім думав повернутися до мами. Вони знали про ці плани.

- А призначаючи дедлайн, вони озвучували якісь погрози?

- Так. Вони сказали, якщо я не повернуся до 25 числа, то вони викладуть на мене ту інформацію, яку я сказав на відео про те, що я буду співпрацювати. Але наголошую, що я їм надавав лише ту інформацію, яка в них уже була з моєї переписки, тільки іншими словами, тобто, коли з ким познайомився, коли зустрілися, про що розмовляли. Я їх за ніс водив. Вони мені повірили і подумали, що я насправді буду робити все те, що вони хочуть. Але тільки-но я приїхав в Україну, я одразу зв’язався з правоохоронними органами і повідомив про все це, сказав, що не збираюся виконувати жодних їхніх вимог і попросив захисту, тому що я патріот України, я був під таким тиском, і те беззаконня, яке відбувається в Криму, вони не карається там і я не хочу мати жодних зв’язків із цим.

- По суті, це порушення прав людини на міжнародному рівні. Чи звертався ти до міжнародних організацій з проханням захистити тебе і твої права?

- Так. У мене була одна зустріч з людиною з ООН з прав людини у Харкові. Ми знайшли номер телефону через Інтернет. І він записав з моїх слів всю цю історію і направив своїм колегам до Києва. І зараз він шукає способи, як мені допомогти.

- Чи він представився? Яка його посада в Організації?

- Він представник ООН з прав людини у Харкові. Його порада була – йти до Служби безпеки і розказати все про те, що сталося. Написати все, як було.

- Вони пообіцяли, що займуться твоєю проблемою?

- Так, вони обіцяли допомогти з адвокатом, якщо це знадобиться. І підключити інші громадські організації, на кшталт "Крим SOS". Ми ось кілька днів спілкуємося. Я чекаю від них на інформацію зараз.

- Люди, які тебе затримали, знали, що в тебе татуювання з українською символікою?

- Звичайно, знали і про татуювання, і про все. Вони знали, що я завжди був патріотом, що не сприймав події в Криму як належне, завжди був проти. 

- А татуювання були на фотографіях чи вони з інших джерел про них дізналися?

- Вони були і на фото... Я набив герб України 2012 року. Я ходив у Севастополі влітку в шортах, я приїжджав постійно 2014-го, 15-го, 16-го року. 

- А де в тебе герб?

- На литці. Я не боявся ходити так. Я чув море позитивних відгуків, але так само було і море негативних. Були випадки, коли мене намагалися затримати звичайні патрульні служби. Але після того, як вони розуміли, що я севастополець, а не приїжджий, вони мене відпускали. Поступово перетинати кордон ставало складніше. Все частіше ставили багато запитань, чи є я членом організацій "Правий сектор", "Азов". Чи був я на Майдані в Києві, чи брав я участь у подіях 2 травня в Одесі.

- Про це тебе запитували на адміністративному кордоні?

- Так.

- А на твій погляд, чи лишилися ще в Севастополі люди, які є патріотами, прихильниками України?

- Я вважаю, що так. Але населення там дуже залякане. Таких людей, як я, практично не лишилося. В тому плані, щоб вони відкрито заявляли про свої погляди. Такі практично всі поїхали. У багатьох хлопців були проблеми. Ось Сергій Шевченко, який перебуває у Києві. У нього також герб України. Він також севастополець. Коли він їздив туди, у нього часто були проблеми, до його батьків і родичів приходили з обшуками. І це при тому, що він 2014 року написав відмову від російського громадянства і просто поїхав. Я на відміну від нього не зміг так зробити.

- Паспорт український зберіг?

- Звичайно. Це ж моя Батьківщина, моє все, це моє надбання.

- Що плануєш робити далі?

- Я планую лишитися тут. Планую забрати свою маму, тому що зараз її безпека під загрозою. Для мене це головна мета.

- А що вони сказали щодо мами? Якщо ти не повернешся, то… ?

- Вони часто говорили мені про маму, так єхидно запитуючи: "Як мама?" Вони намагалися дати зрозуміти мені, що якщо я буду робити щось не так, як вони хочуть...

- А напряму вони погрожували?

- Напряму вони погрожували не через себе. Він говорив: "Я навіть не збираюся бруднити руки. Ось є інформація, ми її надамо тим людям, які будуть мститися". Це проросійськи налаштовані колишні фанати, це люди, чиї імена я прекрасно знаю. Це Едуард Дорофеєв, Павло Липченко... Це люди, які були прихильниками "русского мира". І в Україні у фанатському середовищі всі вони вважаються зрадниками. Тому що ці люди до 2014 року їздили Україною, були патріотами, виступали з лозунгами "Слава Україні" на різноманітних матчах, а тільки прийшла Росія, вони почали вважати, що все, тут живуть вороги і зрадники. У Криму є  доволі багато адекватної молоді. То в основному у старших людей Росія в голові. Але цю молодь такі люди, як Дорофєєв, б’ють, тиснуть на них. Там насправді важко жити. Адекватні люди в Криму лишилися, вони є, але вони сидять у підпіллі. 

Інтерв’ю з мамою Дмитра Світланою

- Коли ви дізналися, що вашим сином займаються російські спецслужби, якою була ваша реакція?

- Реакція страху, шаленого страху за життя свого сина, тому що я розуміла всю небезпеку ситуації. Настільки всі залякані. Я переймалася, що його свободі є загроза. Я переймалася, щоб його просто не посадили до в’язниці за те, що він просто любить Україну, за герб, за татуювання, за його переконання.

- Ви розповідали, що їздили на українських номерах, не змінювали українські документи.

- Так.

- Це такий пасивний супротив агресії? Чи ви відчували, що рано чи пізно подібне може статися?

- Я розуміла, що добром це не закінчиться. З кожним днем там все більше відчувалося моральне пригнічення. І якщо спочатку люди ще якось відчували себе більш менш волелюбними і могли висловлювати свою точку зору, то зараз люди дуже налякані. Бояться висловлюватися. І я зараз просто боюся їхати туди, де я народилася і де я живу. Я переймаюся за сина, тому що я боюсь, щоб ці люди не приїхали сюди і не викрали його, не забрали знову туди.

- Я думаю, що це малоймовірно.

- Це ж спецслужби. Людину можна і приспати, і якісь препарати ввести, що людина засне і роби, що хочеш. Я переймаюся, щоб його не викрали. 

- А особисто вам після цього випадку погрожували?

- Ні. Мені ніхто не телефонував і не писав. Єдине, що я помітила, за собою стеження. Я почала розуміти, що бачу одну й ту саму людину в тих місцях, куди я збиралася йти. Виходить, якщо я телефоную комусь у своїх особистих справах і домовляюся на зустріч, наприклад, завтра на 3 годину у певному місці. Я приїжджаю і бачу, що та людина мене вже чекає. І при чому чекає, доки я не завершу зі своїми справами і не піду. Я цю людину вже описати можу, тому що я її декілька разів бачила там, куди збиралася. Виходить, що за дзвінком вже можна було визначити мої пересування містом. 

- Яке рішення ви зараз ухвалили? Залишатися тут, у Харкові?

- Мені немає, де лишатися. У мене немає батьків, немає родичів, у яких я можу жити. По суті, мені немає, де жити. Зараз я кілька днів перебуваю у свого колишнього чоловіка, з яким я давно розлучилася. Він пустив мене до своєї оселі, щоб переночувати у такій тяжкій ситуації, що склалася. Мені немає де тут жити. Я змушена їхати туди, до Севастополя, де я живу, де мої документи, мій дім, машина і мої тварини. У мене два лабрадори, дві кішки, папуга.
 
- Будете забирати, продавати?

- Перед тим, як Діму викрали з машини, 18 листопада у нас з ним була серйозна розмова. Ми вирішили, що нам потрібно продавати житло і виїжджати до України, купувати житло тут. Я так розумію, що на той момент розмови вже прослуховувалися, тому що я телефоном озвучила своїй доньці, що ми подали документи на отримання російських документів, за якими я зможу продати житло. І я доньці сказала, що документи будуть готові вже в кінці місяця і що Діма 20 листопада виїжджає до України. Це було 18 листопада, а 19-го його вже викрали.

- Коли саме його викрали з машини?

- О 18:15 19 листопада 2017 року.

- Ви так точно пам’ятаєте.

- А таке неможливо забути. 

- Ви одразу здогадалися, що відбулося?

- Коли я повернулася до машини, а мене не було десь 15 хвилин, я виявила, що немає сина і що немає обох телефонів – його і мого. Я спочатку подумала, що він вийшов покурити. Але далеко він не міг піти. І тоді я зрозуміла, що сталося щось серйозне. Спочатку я думала, що його побачили люди з фанатського руху, які свого часу йому руку зламали. Я почала бігати і шукати. Думала, що вони його побили і кинули десь без свідомості... Я його не знайшла. Пішла до супермаркету, почала на свій номер телефонували з чужих телефонів. Хлопці з охорони супермаркету відмовилися надати мені інформацію з відеокамери. Моя машина була припаркована на парковці біля супермаркету, там було би видно, що сталося. Я розумію, що там було надано вказівку жодної інформації мені не надавати.

- А ви ділилися з родичами, знайомими чи друзями тим, що сталося?

- Те, що сталося, страшно навіть комусь розказати. Коли я зрозуміла, що телефони побували у співробітників ФСБ, я зрозуміла, що я боюсь свого телефону навіть у вимкненому стані. У мене постійно була думка, що там жучок. І коли я прийшла додому, у мене була думка, що і вдома у мене всюди ті жучки. Це страх. Це шалений страх. 

- Я розумію, що вам потрібно повертатися і вирішувати побутові проблеми, але у такій ситуації це, мабуть, страшно…

- Страшно. Зараз за моїми тваринами дивиться Дімина подруга. Я не можу кинути тих, кого люблю. Це мої лабрадори, яким по п’ять років. Розумієте, я волонтер. Я пристроюю тварин-безхатченків, годую по можливості. А своїх я тим паче не кину. Тим більше це моє єдине житло. Мені більше нема, де жити. Я просто повинна продати це житло. 

- Чи багато людей в Криму лишилося, хто підтримує Україну?

- Я думаю, що багато людей є, які мають свою точку зору. Але люди дуже залякані, бояться навіть говорити. Така тенденція, що всюди підслуховують, все перевіряється. Всюди ходять люди, які збирають інформацію про таких людей, які мають свого думку щодо ситуації в Криму.  Севастополь дуже сильно змінився. По-перше, дуже багато знайомих поїхали до України, а інша частина поїхала на материк до Росії, вирішили, що їм там краще. А ті, хто залишився – вони або фанати Росії, або покоління Радянського Союзу, бабусі, дідусі, які думали, що настануть ті часи, коли хліб був за 20 копійок, масло за 3 рублі. Зараз люди бачать, що все дуже погано, але вони бояться про це говорити. Вони говорять про це пошепки, щоб ніхто не чув.

- Ви звернулися до СБУ, до міжнародних організацій. Як ви думаєте, це чимось допоможе? Чи буде це страховкою вашої безпеки?

Світлана: Я впевнена, що Україну дуже люблю, я себе вважаю українкою, і звичайно я дуже сподіваюся на те, що наша країна нас захистить. 

Дмитро: Я впевнений в цьому. Я не сумніваюся в тому, що Україна захистить нас, тому що ми громадяни України, нехай і з окупованої території, але ми все одно залишаємося вірними Україні. Час покаже, як воно. Але думаю, що прийде час, коли наша країна, наші діти, наші внуки повернуть ті землі, з яких поїхали такі люди, як ми, які постраждали.

- Повернетесь до Криму?

Дмитро: До українського обов’язково.

Світлана: Я сину сказала, щоб він не переймався за мене. Головне, щоб я знала, що ти в безпеці. Для кожної матері безпека дитини набагато важливіша за власну. Бо навіщо таке життя, якщо твоїй дитині буде щось загрожувати.

Дмитро: Для мене найголовніше те, що мама зараз у безпеці.

Повʼязані теми:

Наступна публікація