Сім вершин світу. На що пішла українська альпіністка, щоб першою підкорити найвищі гори

Сім вершин світу. На що пішла українська альпіністка, щоб першою підкорити найвищі гори

Фото: ТСН.ua

Тетяна Яловчак розповіла в інтерв'ю ТСН.uа про сходження на найвищу вершину світу, пережиті емоції і про те, як це — стати другим номером у гонитві за першість на Евересті.

18 грудня Тетяна Яловчак піднялася на пік Вінсон – це найвища гора Антарктиди (4892 м). Це далеко не перша вершина, яку вдалося підкорити цілеспрямованій українці з Донбасу, їх на рахунку вже більше 30. Вінсон – це завершення програми "7 вершин", до якої входять найвищі гори світу. Тетяна – перша жінка в історії України, якій це вдалося, за це її ім'я потрапило до національної Книги рекордів України.

Тетяна родом з Донецька, 2014 року вона прилетіла до Києва і дізналася, що повернутися додому вже не зможе. У неї була своя туристична фірма і квартира, після початку військових дій їй вдалося продати нерухомість, а всі вторговані гроші вона вирішила витратити на свою мрію – стати першою українкою, яка підкорила Еверест. Їй вдалося піднятися на гору, але на вершину вона прийшла другою.

Після цього вона поставила перед собою нову мету — підкорити сім найвищих гір на кожному континенті світу. Для досягнення мрії їй знадобився рік.

Зараз Тетяна ненадовго повернулася до Києва між експедиціями з Антарктиди на Чилі. Благодійні вечори, зустрічі, трохи часу з сім'єю, Новий рік, а потім знову жити в наметі, їсти батончики, кашу і кожен день проходити десятки кілометрів до нової вершини.

Вона розповідає, що перший раз їй захотілося у гори в дитинстві, після перегляду "Кавказької полонянки" і поїздок до Криму до бабусі, де вона копала картоплю. "Мені ось тоді ще хотілося, але не було можливості. Це все дитячі нереалізовані мрії, і ми їх потім починаємо догравати. Просто мені треба було прожити всі 29 років, щоб зрозуміти це. Я отримала три вищих освіти, моя компанія, придбання будинку, квартири, машини. Потім все це продала. Найсмішніше, що це все в Криму і Донецьку, і я зараз знімаю однокімнатну квартиру, і щаслива. Одна хвилина смутку – це 60 секунд радості, які більше ніколи до вас не повернуться".

Тетяна Яловчак розповіла в інтерв'ю ТСН.ua про сходження на найвищу вершину світу, пережиті емоції і про те, як це – стати другим номером у гонитві за першістю на Евересті і віддати перемогу конкурентці.

До України повернулась Тетяна Яловчак, яка підкорила сім найвищих гірських вершин світу

До України повернулась Тетяна Яловчак, яка підкорила сім найвищих гірських вершин світу

– Ви щойно повернулися з Антарктиди. Ваше останнє сходження було на Вінсон. Скільки тривала експедиція?

– Взагалі в Пунта-Аренас я прилетіла 3 грудня і ось до 7 грудня ми кожного дня чекали на погоду. Кожні 6 годин нам говорили, летимо ми чи ні. Ми планували 3, але відлетіли 7 числа з Пунта-Аренас на станцію "Глетчер".

– Найважче, що сталося з вами за цей період?

– Найважче – це були ті три дні негоди. Ми піднялися з середнього табору на висоту 4 тисячі метрів і нам сказали, що буде два дні хороша погода, тому ми взяли їжі і речей рівно на ці два дні, щоб піднятися вгору і спуститися. Але несподівано почався шторм, і ми 3 дні сиділи в наметах і не могли вийти, тому що ти відкриваєш його і на відстань до двох метрів ти нічого не бачиш. Був вітер 80 м/c. Всі наші дуже злякалися, тому що це було просто нереально. Якщо намет би порвало, ми б стали свіжозамороженими людьми.

В горах зустрічаєш дуже багато хороших людей. Ця програма "7 вершин" взагалі унікальна. Там люди всі сильні, вони з амбіціями, вони дуже багато чого досягають. І коли я з ними спілкуюся, то я від них підживлююсь. Ось наприклад, наша команда на Вінсоні (Антарктида – ред.) була 10+1, тобто 10 чоловіків і я одна. І ось один канадець не дійшов. Він просто розвернувся і пішов. Його не хвилювало, що експедиція 50 тисяч доларів коштує. Виглядав він добре, не хворим, не втомленим. Просто сказав, що не хоче, і для нього важлива сама подорож і не обов'язково підніматися на вершину. А виглядає він так брутально, накачаний, неголений. Для мене ще дуже наочне правило – без засуджень. Тому що, як починаєш когось засуджувати, то сам в цю "халепу" і потрапиш.

Тому наші 10+1 потім в кінці сказали, що можна було розвернутися, вітер був сильний, а Яловчак йде, вона нікуди не розвернеться. І це чуєш досить часто: там жінок небагато. Одиниці ходять в Антарктиду: холодно та дуже важкі умови.

– Зовсім інші умови, порівняно з тим же Еверестом або Кіліманджаро. Вас висадили на льодовик одразу?

– Від нього нас закинули на іншому літаку, де ще 40 хвилин летіти. Ось ми у цьому хайкемпі на 4000 тисячі метрів просиділи три дні, і не могли навіть розмовляти, тому що це було марно. Ми перекрикували один одного. Намет так сильно вітер бив, нечутно нічого було. Лежиш собі, спати не можеш. Ми летіли на Іл-76, а він вантажний – без будь-якої обшивки, без звукоізоляції, але це були квіточки порівняно з тим, як у наметі. Але це здорово. Добре, що так було, бо якби все було сонячно і за два дні ми сходили, я б не відчула цієї Антарктиди. А тут ти відчув весь колорит. Коли на сусіда поруч дивлюся, а він в спальнику лежить у всій амуніції. Раптом зірве намет, щоб був уже одягнений. Там до 50 градусів десь опускається температура, точно.

– А психологічне хвилювання було? Ви ж розуміли, що це остання вершина до закриття "сімки" чи ви не переймалися і знали, що і цю підкорите?

– Ніколи немає 100% впевненості перед жодною горою. Багато людей недооцінюють навіть Говерлу, бо думають, що це легко і просто, але це не так. Гору потрібно поважати. От хто знав, що буде такий шторм і наші намети повністю замете снігом. Тому недооцінювати гору не можна. Що я тоді відчувала... у мене було стільки сил інвестовано в те, щоб знайти людей, які у цей важкий час готові допомогти мені у прославленні України і для такого проекту профінансувати це. Я зі стількома людьми познайомилася, просила у всіх. Ось Інститут клітинної терапії, вони великі молодці. Вони за просування України за те, щоб нашу країну популяризувати. Загалом, я їм дуже вдячна. Вони мені і фінансово допомогли, і в оглядах.

– Ця "сімка" стала вашою метою і мрією після Евересту?

– Ця мета для мене була і перед Еверестом. Я не можу сказати, що це було для мене несподівано. Просто ніхто не вірив, що я піднімуся на Еверест, тому я і шукала спонсора. Але, на жаль, не вийшло, тому я продала квартиру в Донецьку і пішла. Я щаслива, що саме так сталося, тому що, коли я зараз виступаю для дітей і мене запрошують тренером в компанії, щоб мотивувати людей. Буває, коли дивишся на людину, то для тебе це стане поштовхом. Може, наприклад, хтось боїться зайти в ліфт і тут він подумає, а людина на 7 вершин піднялася. Важливо, щоб люди ставили перед собою більш амбітні цілі і йшли до них, коли ти не знаєш, як їх досягти, а якщо ти знаєш, то це не мета. А якщо у тебе навіть уявлення немає, як це зробити – ось це вже круто.

– Ви пам'яєте той момент, коли вам спала на думку ідея підкорити "7 вершин"?  Це був якийсь поштовх чи ви заздалегідь планували?

– Це просто була одна за одною вершина. У мене їх вже більше 30, для цього потрібен досвід і знання, я вдячна своєму тренеру Сергію Ковальову, з якого все почалося. Після Евересту це було логічне завершення програми "7 вершин". Бо, люди, як правило, завершують програму Еверестом, а в мене якось вийшло навпаки.

– Ваш похід всіма "семи вершинами" вийшов "не за зростанням". Від 2012 року до 2016 року ви підкорювали по вершині в рік, але саме після Евересту за 2017-й рік ви підкорили одразу 4 гори. Як взагалі відбувався вибір, коли і яку гору підкорювати?

– Це нормальна ситуація. Просто з сімки чотири вершини вийшло, а так, якщо взяти за рік, то бувало й більше. Просто мені хотілося сімку закрити і далі будувати плани. Я така людина, що мені не можна зупинятися, бо, як це біжиш-біжиш, а потім різко зупиняєшся.

– Ви говорили, що перед підйомом на Еверест ви спеціально нічого не читали, не дізнавалися, але подивилися однойменний фільм. Він досить жорсткий. Вас це не налякало?

– Я з категорії тих людей "думай добре – буде добре". Навіщо мені себе страшити, лякати. Тому що, наші страхи нас наздоганяють. Чого ти боїшся, те потім і відбувається. Думаєш, наприклад: "О, я в такій красивій сукні, хоч би не поставити пляму", і бац, все, готово. Це закон страху. Тому, я вирішила, що мені не треба все знати. Сергій Ковальов, коли я йому сказала, що йду на Еверест і запитала, поведе він мене чи ні, він мені відповів: "Таню, ти взагалі добре почуваєшся?!". Але так, я вже вирішила. Ось він мене зі своїх хороших рук передав Саші Абрамову. Вони два дуже великих, видатних мандрівники і альпіністи. Вони обидва зі стрижнем сильним. Просто, люди з великої літери. Коли ти з ними поруч ти, розумієш, що це та людина, якій ти довіряєш своє життя.

А сам фільм так собі. За фактом, все набагато складніше. Він показував картинку страшну, а на горі... це все таки 50 днів. Тут ще психологічний стан має бути підготовлений. Кожен день ти ходиш, сидиш, лежиш, а ми міські жителі не адаптовані до такого життя, ми звикли, що у нас є інтернет, улюблені книжки, театр, кіно, розваги, робота, а тут у тебе 50 днів робота моральна і фізична. Дуже складно.

– Як я розумію, всі сходження на гору плюс мінус однакові, чим відрізнявся Еверест і що вас найбільше вразило?

– Тривалістю експедиції і важко було нести рюкзак з кисневим балоном вище 8300 метрів. Там вже починається зона смерті, і речі ти сам несеш, рюкзак важить близько 7-8 кг, а там це як 70-80 кг. Складно було дуже за один день о 12 годині ночі вийти з висоти 8300, на 8848 я була о 6:45 і потім треба було спуститися повз табори 8300, 7800, 7000 і спуститися в кінці до 6400 метрів. Тобто, 11 годин ти просто йдеш спочатку вгору, а потім донизу. Коли я спустилася, я зняла черевики, шкарпетки разом із нігтями і кров'ю. Тому що, коли йдеш постійно донизу, дуже важко це на ноги. Тут було подолання себе, коли тобі важко і боляче, а ти йдеш і робиш. Це, напевно, можна назвати мазохізмом. Я навіть хотіла зробити собі татуювання 8848, щоб дивитися на нього, коли важко і думати: "Так, стривай, так ти ж тут...". Тому що після Евересту дуже багато можна досягти. І не вірте нікому, коли кажуть, що зараз за такі гроші на Еверест заносять шерпи. Ні, це неправда, туди треба йти самостійно. Якщо ти сядеш на 8300 посидіти і не захочеш далі йти, то тебе не буде ніхто просити, тому що ти підписав папір, що взяв усю відповідальність на себе.

У мене був чудовий шерп, він завжди все у мене перевіряв, пристегнулась я до страховки чи ні, він піднімав мені окуляри і дивився, попливла я, чи добре я себе почуваю. Просто чудовий шерп був. На вершині він для мене був моїм батьком, братом, моєю мамою, моїм богом, ангелом, всім.

– Скільки у вашій групі було людей?

– Наша група фантастична і видатна була, тому що нас було 27 осіб. З нами була ще знімальна група Валдіса Пельша і зняли фільм "Ген висоти, або як пройти на Еверест", там всі документальні знімання і дуже пізнавально вийшло. Ось з 27 осіб – 17 альпіністи і 10 людей, які займалися програмою. У нас ще так вийшло, що це була міжнародна жіноча експедиція. Нас піднімалося 6 жінок: вірменка, болгарка, українка, росіянка, з Голландії була жінка, шерпа, яка восьмий раз підкорювала Еверест і Людмила Коробешко, вона третій раз була на Евересті.

– Ви говорили, що після сходжень повністю змінюються ваші погляди на життя, смаки, аромати, погляди і т.д.?

– От після повернення, у альпіністів це називають харчовою ямою, завжди хочеться чогось з'їсти. Взагалі, поступово відходиш від гір. Я не можу сказати, що в горах я сильно страждаю від того, що не їм борщ. Ось до мене зараз приїхала мама, у мене вдома – вареники, борщ, вінегрет. Вона у мене шеф-кухар і готує дивовижно. І в мене просто така насолода зараз. Але я в принципі люблю просту їжу і їм усе.

В горах з їжі обов'язково – яйця, м'ясо, крупи. Але, звичайно ж, я завжди беру з собою сало і хліб. І я не одна така, люди, які ходять, вони знають, що найенергійніше – це сало. Навіть якщо взяти смалець і намазати трохи його на хліб, у тебе вже, як говорила моя бабуся "кишечку змастити" і все добре.

Але, після 7 тисяч метрів у тебе взагалі зникає будь-яке бажання що-небудь з'їсти. Тому що, ти йдеш на резерві. Ось який є у тебе запас в організмі, так ти і йдеш. Я коли спустилася, скинула кілограмів сім десь. Там на висоті просто колосальні витрати, ти розумієш, що ти не людина, а робот, і просто це робиш. У нас на Евересті не дійшла одна Ліана. На жаль, вона відчула сильний біль у спині і на 8500 десь пішла назад.

– Ви всі підкорювали вершини, які ставили за мету перед собою?

-Так, тьху, тьху, тьху, так.

– Як ви проходили акліматизацію? Організм може абсолютно по-різному пристосовуватися, і нудота, блювота, головні болі можуть розпочатися.

– Це все так по-різному буває. Я не забуду ніколи своє перше сходження, тому що я не розуміла нічого.

– Найперше це в Перу було, так?

– Так-так, Мачу-Пікчу. Тоді ми прилетіли в Куско, а там висота вже 3300, а я ніколи не була в горах. Це був ранок, новорічна ніч, і я розумію, що нам потрібно 1 січня о 4 ранку виходити з готелю. У мене о 12 як почалося все одразу. Мені так погано було, я вся біла, мене трусило, було температура. Нас тоді потрібно було хоча б спустити на 2800, щоб звикнути. Мені там помічник налив еліксир якийсь із коки і говорив, що він мене освіжить і допоможе. Ось він мені його заварив, як зелений чай, і я пила. І ось перші 8 кілометрів шляху я як-небудь пройшла. Але нічого. Ось саме тоді я зрозуміла цей кайф, як це долати себе, коли ти не можеш.

Мене часто запитують: "Що тобі подобається в горах?". Я кажу: "долати". Мені подобається, коли тобі так важко, а ти взяв і зробив.

– Ви азартна людина?

– Напевно, так. Я дуже багато часу провела в спортивному режимі зі своїм старшим братом Сашком. Він боксер і я обожнювала сидіти в залі боксу, дивитися, нюхати цей аромат пристрасті, перемоги, розчарувань, крові, поту. Як вони роблять капи, бліднуть, непритомніють. Подобаються мені цілеспрямовані люди.

– Як брат і мама відреагували на ваше бажання піти на Еверест?

– Своїх треба берегти. Я, коли пішла на Еверест, мама навіть не знала. Зараз вона приїхала зустрічати мене, я їй розповіла, вона бачила по телевізору. Вона дуже сильно переживала, ще всі телевізійні канали підходили до неї брати інтерв'ю, а вона скромна така. Але про все знав брат, і він сказав: "Якщо вирішила – роби". У нас з ним довірчі стосунки.

– Історія з українською альпіністкою Іриною Галай, яка з вами піднімалася на Еверест. Ви говорили, що обговорювали з організатором експедиції цю ситуацію і він запропонував вам поступитися їй. Це він вплинув на ваше рішення піти у другій групі? Адже ви тоді піднімалися, знаючи, що вже не будете першою.

– Я могла піти в першій, але у нас ввечері була розмова з Сашком Абрамовим. І він говорить: "Таню, ми завтра виходимо, ми стартуємо". Я кажу: "Так". Він каже: "Ти можеш йти в першій групі, можеш йти у другий. Мені важливий результат, я хочу, щоб ти зійшла першою". Розумієте, у нього теж амбіції, він теж хоче щоб його підопічна зійшла першою, була першою українкою. Йому це +100 в карму і реклама. Але він настільки розмірена і грамотна людина. Він каже: "Гори – це не місце для змагань. Ти не можеш. Мене виховали інші альпіністи. Альпіністи того рівня, того класу. Я не знаю чи зможеш ти жити зі смертю, якщо раптом Іра буде бігти і з нею щось станеться. Або раптом ти будеш бігти і ти зірвешся. Ці перегони, вони недоречні. Я так плакала, кажу: "Саш, ні, я йду перша". Він такий: "Як скажеш, Таню, я просто хочу з тобою поговорити. Якщо ти мене почуєш, я буду радий. Не почуєш – ну, підемо". І тому, коли кажуть перша, друга, це правильно, але це були не змагання. Це був мій вибір піти другою групою. Якщо б ми вийшли в один час, побігли, це змагання. А те, що я зробила, - це більше. Тому що я придушила своє его, я виявила людяність стосовно себе. Це для мене був урок, мені неважливо, як це розцінюють, просто це дуже неправильно, коли ми з Ірою на одній конференції, а виходять люди і дарують квіти першій українці – Ірі, а мені ні.

Так не можна. Я знаю, що світові потрібен тільки успіх. Я знаю, другому номеру завжди складніше. І навіть коли ми з Ірою заявляли, що йдемо на 7 вершин, Іра неодноразово повторювала, що "Я пішла на Еверест тільки тому, що Яловчак туди пішла. Я це побачила і вирішила: "Чому б ні?"". Молодець, так і треба жити, це ж здорово, коли є виклик, який людина приймає. Це круто. Це класно. Я пишаюся. Тому я Іру, як суперницю, не можу сприймати. Я хочу, щоб у нас були дружні взаємини (навіть мурашки у мене ось по тілу), тому що треба підсилювати один одного, об'єднуватися.

Першим номерам завжди легше. І Іра сказала, що вона йде на 7 вершин: цього року сходила на Аконкагуа, на Ельбрус. Ми зустрілися з нею на Деналі. Це всі гори, які входять до сімки.

– Виходить, вона вам у спину дихала.

– Звичайно. І говорити про те, що вона б сказала "Ой, я не піду". Цього не могло бути.

– А Ірина теж підкорила 6 вершин, і їй залишилося тільки 7-ма?

– Наскільки я знаю, можливо, помиляюся, Іра не була в Австралії, на Косцюшко, і не була в Антарктиді. А у мене І Косцюшко, і Папуа-Нова Гвінея, і Вінсон.

– Тоді, на Евересті, ви підійшли до неї або до когось, щоб сказати, що підете у другій групі, щоб вона не змагалася?

– Ні, вона не вірила, що мене немає. Вона на вершині, в таборі, підходила до всіх і питала: "Яловчак є?". Вона йшла з іншим інструктором, з Бобком Віктором. "Яловчак є? – Ні. – Гаразд, не розповідайте, що ви просто не хочете говорити. – Та ні, Яловчак тут не з нами". І вона, так сказали хлопці, не зупинилась, а побігла далі. Вона сама казала: "Я не вірила, що Яловчак поступиться". Коли ми були у Львові на конференції, у нас теплі стосунки склалися, ми поговорили. У неї був день народження, я її привітала, а вона мене привітала з річницею нашого сходження. Об'єднуватися треба. Я все-таки впевнена, що сила в об'єднанні. Коли ми говорили про те, щоб разом закрити 7 вершин, об'єднатися, начебто і вона не проти, і я не проти.

– Це ви запропонували?

– Це на конференції нам запропонував ведучий. Ми такі: "Так, можна, звичайно".

– Ви щиро думали разом, удвох закрити сімку?

– Звичайно, чому ні. Але думати одне, а дій не було ніяких. Тому так, я комерційний альпініст, але, дідько, скільки мені необхідно було сил, старань, знайти ці гроші на цю комерційну експедицію. А ви, альпіністи, сидите й чекаєте, поки вам Федерація видасть гроші. 26 років Федерація альпінізму сидить і чекає, а ми прославляємо Україну і залишаємося десь на задвірках, про нас навіть не згадують.

– Вас Ірина Галай привітала зі сходженням на сімку?

– Так.

– Написала, зателефонувала?

– Написала повідомлення.

– Ви кажете, що переступили через себе, затоптали своє его, пропустили Галай вперед, знали вже, що не станете першою. Як ви з цим змирилися?

– Було "Іра зійде або не зійде? Я зійду або не зійду?". Тут всяке могло трапитися, можна сказати, що ми один одного підстрахували і вдвох зайшли.

– Як ви піднімалися? Що у вас було в голові, ви робили кожен крок, коли залишалося 50-100 метрів, як ви йшли, коли знали, що неперші. Ви самі себе змотивували?

– 50 метрів це було не важко. Було важко на 8300, коли я піднялася, знала, що вже пролітаю. Якщо ти засмучуєшся, сили просто тануть, а це неприпустимо, а я сиджу засмучуюсь. Я говорила: "Лікарю Ларін, у тебе є заспокійливе?". Він каже: "А що трапилося?". Я йому: "Ну, спробуй вгадай. Зараз я до тебе прийду". А "прийду" – це голосно сказано, намет за 15 метраів. Але ти йдеш півгодини до цього намету з киснем. Я до нього приходжу, і він каже: "Ось, Танюш, тримай склянку теплої води". Я кажу: "Заспокійливе дай мені, тому що я зараз розклеюсь і все". Він каже: "Ну, у нас тут немає такого".

– А не могли вас не пустити підніматися через те, що ви погано почувалися і були в такому тривожному, нервовому стані?

– Він міг. Тому потім Ларін на день народження в нашому загальному чаті еверестовців написав: "Таню, я дуже радий знайомству з такою видатною жінкою". Тому що він всю цю ситуацію бачив, чув, знав зсередини. Тому треба було себе зібрати докупи. Це був ще один доказ для себе, не для когось, як себе треба вести, акумулювати.

– Ви говорили, що одне з найгірших відчуттів сходження – це коли нудно. Що робили в ці моменти? Телефон не подивишся, facebook не погортаєш. Чим ви займалися?

– На самій горі не нудно, тому що з такими людьми нудно бути не може. Весь час намагаєшся спілкуватися, відкривати для себе щось нове. Ось як губка, банально, вбирати в себе все. І це, взагалі шик, тому що такі історії ти чуєш.

– Брали книжки?

– Я брала з собою кілька книжок, але не прочитала. У рюкзаку 57 кілограмів ваги, в наметі ж має бути красиво, у мене лежали книжечки, блокнотики, парфуми у склі. Ними не обов'язково користуватися, але це приносить задоволення. Треба щось таке, тому що треба розуміти, що ти 50 днів десь будеш.

– Чим ви там займалися, як розважалися?

– У нас був намет, де стояв більярд, тенісний стіл. Саша Абрамов в цьому плані дуже сильний, він говорить, що люди не будуть 40 днів сидіти і думати: "Буде погода чи ні? Вони повинні бути розслабленими". І таким чином нам було чим зайнятися. Стояла велика плазма, ми дивилися фільми. Це в нижньому таборі на 5200.

– На самій верхівці вже такого немає?

– Ні, але воно і не треба. Ти сам можеш побути. Ти лежиш в наметі, тобі здається, що тобі нудно, але ти починаєш себе слухати, що відбувається в голові, ти істинного себе трохи знаходиш. Бо тут нас завжди щось відволікає: "Ой, гарна іграшка. Ой мене покликали. Ой телефон подзвонив". А там, коли лежиш: "Так, чого я хочу насправді?".

– Альпіністи в принципі всі люди дуже сильні і морально, і фізично. Але яка для вас була найскладніша вершина з усіх, які ви підкорювали?

– Вони всі дуже різні, і складність у всіх своя. От якщо Еверест – це 50 днів і 7-10 кілограм за плечима на самій вершині, то Аляска – це 18 днів, тому що у нас знову була негода. Це може бути тиждень, а у нас було 18 днів. І ти несеш все сам, на санях тягнеш, потім в рюкзаку тягнеш, тому Аляска, я б сказала, це найчесніша гора. Тим більше, у нас було спортивне сходження, там взагалі по-іншому все. Антарктида була складною і непередбачуваною. Коли тобі кажуть: "У вас два дні гарної погоди", за новинами, за всім відстежили, але за фактом – ні. Між іншим, в Антарктиді кожна помилка погодних умов компанії, якщо вони літак підняли, наприклад на висоту, а потім ну, помилка, і розгорнули, це коштує 350 тис. доларів. А якщо маленький літачок – 30 тис. доларів. Тому Антарктида була складна раптовими змінами погоди. У горах це часто відбувається, але Антарктида, це той випадок, коли ти за 15 хвилин просто замерзнеш і не помітиш навіть.

– Багато альпіністів повертаються на гори, які вже підкорювали. На яку вершину ви ніколи б не повернулися. Може, вона нудна або нецікава у сенсі походу?

– Ні, я ніколи не кажу ніколи.

– Тобто ви на будь-яку колись можете і повернутися?

– Так. Якщо говорити, яка моя найулюбленіша, то це – Кіліманджаро. Я її обожнюю, вона така красива. Це було стартом, 2012-го року, це була друга гора в моєму житті, і вона перша з 7 вершин. Може, тому любов у мене така до неї. Там 5 кліматичних поясів. Ти виходиш – тропіки, далі – ворони літають, дерев мало, далі – стоять кактуси, диффенбахії всілякі, далі – це червона планета, де червоні камені. Далі, коли вже штормовий табір, піднімаєшся по вулканічному, далі у тебе вже сніжна шапка лежить. Взагалі різна вона, стільки бачиш краси. І ми зробили сходження 7 березня, а 8 ми були вже на спуску. І ми сидимо в хатині, приходять хлопці і дістають квіти, кольором схожі на мімозу, а самі, як хризантеми, тому вони в мене називалися "хримозики". На них всі дивляться, кажуть: "Що ви робите, це національний парк", а вони відповідають: "Тихо, у наших жінок сьогодні 8 Березня". А нас троє жінок було. Це було так приємно, що я для цих хримозиків зробила колбу з пляшки, потім коли спустилася вниз, склала їх у книжку, і коли вже прилетіла додому, зробила рамку і ці хримозики у мене на стіні висять. І коли ти приходиш, це такі нагадування, своєрідний якір.

– Друга гірська вершина Землі К-2. Ви сказали, що...

– Ні, ніколи. Не хочу. Дуже-дуже висока, навіть найзапекліша альпіністка не хоче. Немає сенсу йти на К-2, щоб комусь щось довести.

Мені вже зробили пропозицію: на Еверест без кисню сходити. Навіщо? Це вічне питання і суперечка. У фейсбуці був момент обговорення, у моєму чаті: "Яловчак, ви неспортивно піднялись на Еверест". Я кажу, тоді Сергій Ковальов, Саша Абрамов, Віктор Бабук (а це імена світового значення) вони, кажу, не спортсмени, тому що вони теж з киснем йшли. Ну і тут люди побачили, що я їх відзначила, і кажуть: “Слухайте, ви знову починаєте? Ну блін, ви там просто на диванах лежите, встаньте, хоча б просто в парку пройдіться. Це все одно, що ви зараз обговорюєте "давайте займатися дайвінгом без балона, давайте стрибати без парашута, тому що це все неспортивно". Тому без кисню на Еверест – це велика дурість. З 258 людей, що залишилися там, 148 – це безкислородники, це статистика, яку я знаю, може, вона змінилася. Це людина сама собі підписує... Відсоток дуже великий. Саша, коли розповідав, як він бачив людей без кисню, це жахливе видовище: запалі очі, гострий ніс, це вже напівтруп. Я коли спустилася, з киснем ходила, у мене забудькуватість почалася. Приміром, приходила до ресторану і забувала слова. Ти сам факт, процес знаєш, а кажу: "Дайте мені те, чим їдять". Я забувала слово "ложка", і спочатку це здавалося кумедним. Але відмирають клітини мозку. Без кисню дуже швидко настає гіпоксія. І навіть з кисневим балоном, тобі його все одно мало. У тебе на 66% організм недоотримує повітря.

– Мозок буквально починає вмирати.

– Буквально. А якщо 15 хвилин без кисню, то настає гіпоксія мозку, і до побачення.

– Володимир Хітрик – це ваш друг або знайомий, так?

– Так, я з ним ходила на Аляску, це йому 65 років.

– Він вам написав привітання, і постскриптум: "Таню, ти ж пам'ятаєш, за тобою ще перший жіночий Еверест без кисню". Це був жарт, чи?...

– Він зі мною про це розмовляв, щоб бути безпрецедентним альпіністом, треба сходити без кисню. Я йому кажу: "Володимире, мені не треба".

– Чому, він же знає що це таке? На слабо взяти?

Напевно.

– Намагається якось вас підчепити?

– Нехай намагається. Володимир – чудова людина, але я не піду нікуди без кисню. Не хочу, це велика дурість. І К-2... у нас є люди, видатні альпіністи, будь ласка, виділіть кошти, ідіть, перевіряйте себе.

– Так, навіть видатні альпіністи, не всі можуть туди піднятися.

– Еверест. Саша Абрамов тільки з 5 разу зміг піднятися на нього. Сергій Ковальов проводив рятувальні роботи і з першого разу не піднявся, піднявся з другого. Наші не кидають, ось у чому головне. Інші переступають, 40 людей йдуть – труп, йдуть далі на гору. А наші не кидають. Тому я щаслива, що у мене такий тренер. Одна спроба на вершині дається: або ти виходиш з 8300 і ти дійшов, або ти вийшов з 8300 і розвернувся і у тебе немає іншого права. Тому жодних К-2. Мені запропонували ще сходити на корону світу, всі 8-тисячники. Ідіть же, робіть, я ні до чого.

– Вашою метою був Еверест. Потім – закрити програму "сім вершин". Що далі? Вам не хочеться просто зупинитися і відпочити?

– Я в січні ось вже стартую на вулкан-семитисячник Охос-дель-Саладо, в Чилі. Це не так, що ось я "сімку" закрила і все, кінець. Після 7 вершин люди часто перестають куди-небудь ходити.

– Тобто, вдома сидіти ви не збираєтеся?

– Не хочу сидіти вдома. А сенс? От мене часто запитують: "А коли дітей народжувати?". Діти – це наші вчителі, вони нас завжди навчають. Мені якось сказала подруга, що може, я настільки самодостатня, що мені це... не знаю, коли будуть тоді і будуть. Дитину народити – це дуже здорово, але для мене це ще більший героїзм, ніж зайти на Еверест, і це набагато більше відповідальності, і, можливо, я ще боюся, якщо відверто кажучи. Мені страшно.

– Перед нашою зустріччю ви сиділи зі своїм молодим чоловіком?

– Так

– І він вас відпускає на такі тяжкі випробування?

– Я скажу більше, він мене підтримує. Коли я сказала, що йду на Еверест, він сказав мені: “Чудова ідея. Я в тобі впевнений". Для мене дуже приємно було, коли я спустилася (з Евересту – ред.), він мені зателефонував і сказав: “Найбільший подарунок для мене, що ти спустилася живою. Спасибі тобі". Ось такі фрази залишаються назавжди в голові. Він дуже талановита людина, амбіційна, розумна і ось така підтримка від нього виходить. Це не лише моя заслуга. За великим рахунком, ми зробили це разом.

Розмовляла Валентина Сулима

Повʼязані теми:

Наступна публікація