Треба пам'ятати, що народи - смертні

Дата публікації
Перегляди
4386
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Треба пам'ятати, що народи - смертні

Про військові будні, плани на майбутнє і ставлення до колишніх партнерів - в інтерв'ю ТСН.

Відомий за зніманнями у фільмі "Грозові ворота" російський актор Анатолій Пашинін воює на боці українців у війні з Росією на території Донбасу. Це викликало вкрай негативну реакцію в російському суспільстві, але Пашинін не зважає на це і дав ексклюзивне інтерв'ю кореспонденту ТСН Андрію Цаплієнку просто на позиціях. Позивний Пашиніна – "Дублер". Він входить до складу восьмого батальйону "Аратта", що є частиною "Української Добровольчої Армії".

Анатолій швидко адаптувався до реалій війни, говорить його командир Андрій Гергерт із позивним "Червень". "Він як символ військової російської доблесті. Фільм "Грозові ворота" - один із небагатьох, який транслювався декілька разів на рік, як свого часу "Біле сонце пустелі". "Грозові ворота" - про "великий подвиг російського війська над чеченськими терористами", як вони їх називали. Хоча це окрема історія і дуже цікава про те, що насправді був за бій. У нас є свідки чеченці і він з ними зустрівся. Цей актор - людина з позицією. Складний у чомусь, але зі зброєю в руках. Стріляє у напрямку ворога, а це - найголовніше для мене", - заявив Гергерт.

Пашинін швидко пройшов курс молодого бійця. Не забуває про бронежилет і не нехтує правилами поведінки на передовій. "Він мій солдат. Він мій підлеглий, а я його командир. Він може бути будь-ким, відчувати по-різному, але є певні правила, які потрібно виконувати в бойовому підрозділі… У нас було поранення бійця дуже важке… І він (Анатолій) це переніс дуже важко. Він зрозумів, що це по-справжньому, що це не піротехнічні засоби під час знімань фільмів вибухають. Він був вражений, він завмер на якусь хвилину, коли хлопці стрибнули в машину на евакуацію хлопця. Він каже: "Я побачив, які ви всі красиві, як ви всі швидко мовчки стрибнули, як ви щиро переживали. І його це дуже захопило. Можливо, він це іншими очима бачить. Нехай. Аби виконував завдання, аби був прикладом для інших українців. Він українець, який зробив себе в Росії. Важко зробив. Нехай буде прикладом для всіх українців, які зараз в Росії. Нехай кожен стане так, як він на захист своєї країни, яка зараз перебуває у страшній війні з РФ", - переконаний "Червень".

Про взаємини з колишніми партнерами, втрати і здобутих друзів - читайте в інтерв'ю Анатолія Пашиніна. 

 

- Зараз, коли ти займаєш антипутінську позицію, тобі пропонують ролі в російському кіно?

- Так, і це здорово. "Актор - це кладовище незіграних ролей".

- Ти був багатою людиною?

- Я був багатою людиною.

- Важко було відмовитися від всього того, що супроводжує становище російського актора? Слава, гроші, великі гроші, мабуть?

- Кохання. Ось від чого було складно відмовитися.

- Від грошей... відмовитися нескладно. Але від кохання красивої жінки...

- Я не від любові відмовлявся. Я просто розумів, що... Блін... Я розумів, що вже її не побачу.

- Вона заміж, напевно, вийшла?

- Після мого від'їзду, так.

- Можеш назвати її ім'я?

- Ні, звичайно. Тепер це мої спогади перед сном. Ніяких імен, вибач.

- Як ти вважаєш, добровольці, які сюди приїжджають, повинні отримувати українське громадянство?

- Мені ніхто нічого не винен. Якщо запропонують, я вважатиму його подарунком. Чорт забирай, я ж бачу, хто мені його пропонує. Я намагаюсь обмежити спілкування з державою. Я тому й не керую машиною, щоб не спілкуватися з "ментами", бо вони мені огидні. Я розумію, що це – "трієчники". Вони зі мною в одному класі вчились і навіть списати не просили, бо вони розуміли, що до цього життя непристосовані. Коли людині "нє хрєн робити", вона починає стежити за порядком.

- Було хвилювання, страх, коли вперше їхав як боєць "Української Добровольчої Армії" на фронт?

- Страх і жах. Було все, окрім проносу. Від чого виникає страх? Від недовіри до людей, які тебе оточують. У дитинстві, коли ми ріжемо собі палець, нам все одно, бо ми точно знаємо, що мама зробить. Вона палець нам перебинтує - все буде добре. Тому ми і пляшки з карбідом підривали. А страх виникає у дорослішому віці, коли людина невпевнена в побратимах. Тому двоє можуть розігнати юрбу. Вони не знають, що буде далі, коли їх вирублять або поранять. А тут я точно знаю, що буде, бо я бачив пораненого нашого "Хіміка".  Одужуй і повертайся, брате. Я бачив, що буде, якщо тебе поранять. Тебе врятують в будь-якому разі однозначно. І до бабки не ходи. Ти житимеш. І ти не боїшся.

- Чим хлопці з "Української Добровольчої Армії" відрізняються від "регулярів"?

- Не знаю. Я не спілкувався особливо з ЗСУ. Вони приходили до нас сфотографуватися.

- Чому пішов саме до УДА?

- Бо це найкращі, які є в Україні. Починаючи від культури, закінчуючи науковцями. Тут є інженери, які можуть з фольги зробити автомати власними руками. Тут є мислителі, з якими можна всю ніч проговорити. "Давай, повбиваємо ворогів, а потім договоримо. Окей?" - повертаєшся і пам'ятаємо, на чому закінчили. Можна просміятися всю ніч. Втомлюється обличчя від усмішок. Це чудово. Хлопці самі сміються на слові "вихід", а слова "прихід" я не чую, бо вже в підвалі. А там погано чути. Я встановлюю рекорди з приховування від обстрілів. Мамо, не хвилюйся - все гаразд.

- Ти навчився стріляти з кулемета?

- Спочатку мені дали автомат Калашникова, а потім кулемет. Тут завжди чомусь вчишся. Добре, що хлопці допомогають.

- У фільмі "Грозові ворота" ти, здається, теж стріляв з кулемета?

- Це так давно було. І справа в тім, що я не дивлюсь свої фільми. Зенітна установка, пам'ятаю, напевно, була. Я собі не вірю, а тобі вірю.

- Я розумію, що кіно - це гра, але які відчуття в реальності і на знімальному майданчику?

- Мені щастило. Я знімався з хорошими партнерами, талановитими і чесними людьми. І тут я зустрічаюсь з дуже талановитими і чесними партнерами. Вони дійсно чудові партнери. Я маю сказати, що не хочу повертатися. Я хочу залишатися тут. Тут краще.

- У кіножиття ти не хочеш повертатися?

- Я просто не хочу ділити сцену з недоуками з КВК, із цим паноптикумом. Перестилайте, освячуйте сцену. А поки хавайте те, що у вас є. Це лайно.

- Ти говориш про партнерів на передовій. У чому партнерство виявляється?

- Страх виникає тільки тоді, коли боїшся залишитися в безпорадному стані. А тут ти знаєш, що не залишишся. Навіть якщо тебе і поранило, за тобою буде догляд і увага. Я спілкувався в госпіталях з бійцями ЗСУ. Там і так дуже сумно. Після цього "весілля" потрапити до госпіталя... Ой. Знову ж ви бачили в батальйоні загиблих хлопців. Про них завжди будуть пам'ятати і наводити як приклад. Про них постійно розповідають: "А пам'ятаєш як з "Карасем"?" А коли ти ще дізнаєшся, скільки їм років було і скільки ти прожив - сумуєш. Мені знайоме це відчуття. Зараз відчуття після того життя у Москві таке, що тобі дали пожити життям артиста. 

- Я зараз дивлюсь на тебе і згадую Михайла Пореченкова, коли він приїздив до Донецького аеропорту і це все було під камери. Йому дали постріляти. В цьому була якась вульгарна вистава. Натомість, ти тут сприймаєшся як органічна частина українського підрозділу.

- Це заслуга моїх командирів. Це заслуга хлопців, які зі мною. Це люди, яким я тут і на хрін не потрібен, але вони все одно зроблять все. Для людини це важливо. Згадувати про чужі підлості? Українці завжди йдуть у фарвартері чужої підлості. Як не крути і мене туди вплутують. Ну, зробила людина мерзотний і підлий вчинок, якого хріна мене туди підв'язувати? Тільки через те, що я знявся в одному фільмі? Спитайте інших людей, які зараз із ним в одному фільмі знімаються.

- Чому Михайло Пореченков стріляв в українців?
 
- Він, і справді, вчинив дуже підло, по-скотськи. Але, як знати? Хтозна, на що людина здатна в свій останній момент? Я мріяв опинитися на відстані витягнутої руки з цим карликом. Це я про Путіна. А Пореченков - який же ж він карлик? Махина. Тому у мене є надія. Хтозна, може, саме Пореченков і закінчить цю війну. Усі думають, яка гадина Пореченков. А він візьме і суне олівець тому собаці. Дай йому тільки дотягнутися до цього Путіна, і все.
 
- Ви як із паралельних всесвітів.

- Моє життя - як альтернатива.

- Не секрет, що тебе впізнають як актора "Грозових воріт". Це був культовий фільм. І зараз ти ламаєш стереотипи російського кіносвіту, бо ти зараз в Україні і з українцями.

- Дякую. Це виховання. У мене немає в родині "кримнашистів". Не тільки в родині, але й серед рідні.

- Чим було викликане рішення приїхати захищати Україну?

- Спочатку грошима вливав, а коли гроші закінчились, чим ти ще можеш допомогти? Грошей немає і заробити їх ніде. Тільки прийти покапати, постріляти, на "очах постояти". Йдеш і за це тобі винагорода - повага, любов, дружба. Таких людей немає у цивільному житті. Вони і їхати туди не хочуть.

- Ми говорили, що фільм "Грозові ворота" був зроблений для того, щоб підняти бойовий дух росіян.

- Це високохудожній твір, який був зроблений талановитим режисером. Шкода, що він з'їхав з котушок. Це старість.

- Цей фільм показують у військових частинах?

- Його кожні три місяці мали показувати у військових частинах Росії.

- Якби ти залишився там, цим би фільмом мобілізовували людей проти нас?

- Якщо під якогось злиденного мийника авто, ми піднімали багато людей. У нього вливали грошей і не шкода. То зрозуміло, що добровольці дивізії "грозові ворота" були б. І приїхав не Захарко (Прилепін). Його назвали письменником. От тепер у них "письменник". І в них там батальйон. Вони б тоді набрали кілька десятків тисяч. А так тепер люди дивляться "Грозові ворота"  і розуміють, що є інша точка зору. Вона говорить вам, людям, які говорять, що "Крим - наш", що ви лайно.

Фото: Facebook/Андрій Цаплієнко

- Ти чув, що була ідея, щоб взяти тебе і Пореченкова і сформувати на вашій основі підрозділ?

- Там можна було б витягнути багатьох людей, але люди не пішли. В Росії є росіяни, тямущі люди. Це мої друзі. Це не моя заслуга. Я завжди спілкувався з чесними людьми. Це як фільм "Офіцери". Пам'ятаєте той час, коли його було знято? Після радянського вторгнення до Чехословаччини. І для свого покоління він був якісною агіткою. Так саме, як і "Грозові ворота" був високохудожньою військовою агіткою. Мине ще 20 років і під нове покоління треба буде новий фільм знімати. Ця агітка і є найбільшим мистецтвом для нас. "Знімайте кіно, - як казав Ленін, - поки народ неосвічений". А народ неосвічений завжди, тому кіно-кіно-кіно. Люди, які досі з оленями в тундрі бігати мають, сюди лізуть. Тішить те, що українська спека їх до передінсультного стану доводить. І я сподіваюсь, чужинці, що багато хто з вас здохне.

- А як "Грозові ворота" сприймали російські солдати? Ті, на кого був розрахований фільм?

- "Запросили мене на річницю подвигу Псковської десантури. Тих самих хлопців, про яких знято фільм "Грозові ворота". Я приїхав, кинув речі свої. Я знаю радянську армію. Сидять хлопці в залі, без виходу покурити. Чекають, поки приїде артист. Там сиділа офіцерня. Наглядали за солдатами. Це був 2011-ий рік, або 2010-ий. Виходжу я на сцену клубу. Кажу: "Знаю, хлопці, що вам роздали всі питання про всілякі дурниці, про "творчих узбеків", про все, що що зазвичай запитують акторів, на яких всім, в принципі, наплювати. А я їм і кажу, що у мене до вас одне питання є. Після того бою було роздано сімдесят два ордена Мужності і вручено вісімнадцять Героїв. Так, за той самий бій. І задайте собі питання, ну, хто та скотина, яка, дивлячись на останки людей, каже: "Ось це Герой Росії , а це просто мужній хлопець загинув". Ось просто подумайте, коли вас пошлють на війну, і хто потім приїде і буде роздавати вам звання посмертно. Загалом, не встиг я поставити це питання, як вибіг якийсь замполіт, сказав включити "Грозові ворота". А мене вивели із залу, вручили квиток і сказали, що мої речі привезуть на вокзал. Їдь, Толя, на хрін ти нам потрібен. Хреново ти підтримуєш бойовий дух російської армії ".

- Наскільки я знаю, "Грозові ворота" був знятий на основі реального бою за висоту в Чечні. І тут, в Україні, є хлопці з Чечні, які воювали проти російської армії.

- Якось сиджу в їдальні. Вони мене як побачили і говорять "Доронін, і ти тут?" А я сиджу наминаю другу порцію. Це була реакція, яку не передати. У людини посмішка. Це фантастика. Там не було агресії. Це було дитяче здивування.

- А твоя реакція?

- Я їв. А це був бородатий дядько зі шрамами.

- Ти змінив своє ставлення до чеченської війни?

- Тоді не було жодного розуміння. По-перше, на той момент, коли ми знімали, війна вже пройшла і ясно, що її російська армія програла. Ось це розуміння було. Ті всі звитяги, які доводиться додумувати, домальовувати. Потім доводиться розповідати, що так воно і було.

- Ти сам вірив у ці звитяги?

- Так, звичайно. По-людськи хочеться вірити у світле і добре, що ти на боці світла і добра, а всі ті карателі - на боці зла і за ними злий дядько-американець. Ну потім скільки ти на це ведешся? Місяць-два? Ти розумієш, що це одна і та сама брехня. Я їздив до госпіталей. Навідував росіян, які були поранені. Спілкуєшся з ними при офіцерах армії РФ і спілкувався з ними тет-а-тет. І вони різні. Ти розумієш, що це кріпацька армія. І ЗСУ, на жаль, в цьому напрямку йдуть. У Конституції України є прямий обов'язок - захищати. А у нас за дзвінком. У телефонній трубці - голос "Відходьте". Та що ж це таке!

- Але ви не відходите. Стоїте.

- У нас телефони не заряджені. "Алло. Погано чутно".

- Ти розумієш, що війна затягується надовго. Ти розглядаєш для себе військову кар'єру?

- Як сказала дуже розуміна людина, Джордж Карлін, якщо ви знайшли в житті значно більше, ніж просто розвага, ви втратили всю суть. Яка кар'єра? Хто поверне мені молодість? Яка кар'єра? Потрібен зовсім інший підхід до організації військ. Ми все ще воюємо в ХХІ столітті зброєю ХХ століття і це якесь безглуздя. Водночас, у нас телефони, які можуть все. Це нестикування засмучує. Наприклад, мій брат служить у ЗСУ. Його, який уже відвоював із досвідом в 27 років в армії, призивають до Києва, до академії, де старий дід втюхує їм, як треба ледве не шеренгою в атаку йти. Ну, куди вже таке? Я розумію, що мені буде скоро 40 років, можливо, через рік і місяць, і зустрічаю тут молодих хлопців і розумію, наскільки вони розумніші за мене. Я не розумію, чому ті йолопи, які тільки в кабінетах сидять і зброю на плацу бачили, вирішують, як нам воювати. Ось ці хлопці (які тут) повинні вирішувати. Він бере мене людину без досвіду, він пояснює мені все. Я знаю позицію. Навіть якщо в нас щось точно влучить, я знаю точно, я залишусь живим, цілим і неушкодженим.

- Ти допускаєш, що можуть помститися тобі? Спробувати здійснити напад? Я знаю, що були випадки.

- Були випадки. Я знаю, що коли з Києва вивозять двох моїх друзів і одного довозять до Бєлгорода трупом, бо він був на інсуліні. Іншого вивезли і я не знаю, що з ним. Звичайно, я не знаю, що буде. Я нічого не виключаю.

- Мені здається, що тут безпечніше.

- Тут безпечніше набагато. Тут краще. Я знаю, що коли стріляють, то хлопці знають, що треба відкрити аптечку, засунути ізраїльський пакет, який кров зупиняє. Я собі думав, коли "Хіміка"  поранило: "Чорт забирай, мене б на цивілці десь би шльопнули, а хто мені засуне в дірку цей пакет". Тут і для мізків корисніше. Вони зайняті роботою.

- В кіно хочеш повернутися? В українське?

- Якщо це зніматиме Андрій Дончик, я би із задоволенням. Я би в нього хоч вбитого фашиста зіграв, хоч сніг, що тане. А, якщо це нові люди, які ні чорта не роблять і говорять цитатами братів Люм'єр: "Вибачте, це наш перший фільм". Немає бажання. Зніматися за миску супу? Ні. Є люди, які вважають, що вони актори і їм цим треба займатися. Нехай. Як зароджувалось мистецтво? Греки опанували мореплавання, грамоту, науку, торгівлю. І тільки потім хтось із них сказав, що чув десь за бугром історію і хотів її розповісти. Зібрались люди, він показав це у двох обличчях. Потім знайшов товариша, який йому підіграв, а потім люди сказали, що їм погано чутно і незручно сидіти. І розумні люди збудували амфітеатр. Виходить мистецтво. Мистецтво треба заслужити. Воно може прийти і за нього гроші заплатять. Є носії культури.

- Можливо, війна допоможе?

- Війна ніколи нічому не допомогає. Перша третина ХХІ століття, і ми три роки стирчимо на рідній землі, як це так у нас є Мінські домовленності. Ще раз кажу: ви воюєте зброєю ХХ століття. Другої половини ХХ століття, якщо не першої половини. Я все частіше зустрічаю тих, хто говорить, що ми тут будемо довго воювати.

- Свято незалежності тут відчувається?

- На парад мене не взяли, бо в берцях таких (сміється). Ліву з правою плутаю.

Ми вітаємо українців із тим, що вони ще є. Я думаю, що ця дата (24 серпня) буде переглянута і вона буде прив'язана до перемоги. Я завжди кажу, що п'ємо за Перемогу. Хто п'є за "побєду" - нехай всреться. Коли буде перемога, тоді це і буде День Незалежності. А зараз триває війна. Ми ніхто не одружуємось, не гуляємо, не святкуємо. Життя, яке було, призвело до війни. Керівництво країни, яке було, призвело до війни. Якщо подивитися, половина з них не вміє керувати, половина просто психічно неврівноважені. Це видно. Вони під камерами таке витворяють. Ну, добре, я босяк, але ж вони що несуть з трибуни Верховної Ради?

- Вони ж тимчасово.

- Немає нічого постійного, ніж тимчасові. Треба пам'ятати, що народи смертні. Треба розуміти, або ти відтерміновуєш смерть свого народу, або ти її наближуєш.

- Що б ти побажав українцям на День Незалежності?

- Дуже добре, що ви є. Добре, що можна приїхати до вас і воювати разом із вами. Будьте завжди і нехай завжди буде Україна. Нехай Україна завжди буде притулком для українців. Завжди. 

Повʼязані теми:

Дата публікації
Перегляди
4386
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Наступна публікація