Українські психоневрологічні інтернати – це квиток в один кінець

Третина з клієнтів можуть жити звичайним життям, проте потрапляють до інтернатів і вже не мають шансів повернутись звідти.

В українських психоневрологічних інтернатах є три позитивних моменти – клієнти ситі, чисті та живуть у добре опалених приміщеннях. На цьому позитив закінчується, проте й такого мінімуму в інтернатах раніше не було. Водночас третина клієнтів взагалі не має перебувати в цих закладах, оскільки цілком можуть жити у суспільстві звичайним життям. Найбільша проблема – потрапляючи до інтернату, клієнти і фахівці стають заручниками системи, яку необхідно змінювати. ТСН поспілкувалась зі співробітником Асоціації психіатрів України Юлією Пієвською, яка у складі моніторингової місії відвідала чотири інтернати у різних областях та разом з колегами підготувала відповідні рекомендації. Пієвська розповіла, чому майже півтори сотні інтернатів у всій країні необхідно поступово закрити та паралельно створювати альтернативні установи, аби перебування у цьому закладі не перетворювалось на відбуття довічного ув'язнення.

Юлія Пієвська
ТСН.ua
Юлія Пієвська
- Що ви побачили під час відвідування цих закладів?

- По-перше, що ми не побачили такого жаху, який ми могли побачити, якби відвідували ці місця 10 років тому. Пацієнти там майже помирали від голоду. Побутові умови суттєво змінилися на краще. Всі ці інтернати були теплі та чисті. Тобто за цим стежать. І люди були нагодовані. Але проблеми є, безумовно, і це системні проблеми. Нажаль. І хоча ми побували в 4 таких місцях, 100%, що ці проблеми існують по всіх 145 психоневрологічних інтернатах.

Велика проблема в тому, і самі фахівці, які працюють в системі про це казали, що десь 30% людей, які там мешкають - вони взагалі не повинні там перебувати. Коли ми спілкувалися з клієнтами установ ми бачили, що серед них є люди, які, якщо б у них була можливість, могли б спокійно жити в суспільстві, якби вони мали прості навички. Щоб просто могли доглядати за собою і могли вести нормальне життя. Тобто завести родину, виконувати якусь нескладну роботу, але ці люди якимсь чином потрапляють в інтернати і виходу звідти немає.

Я хочу сказати, що це система – квиток в один кінець. Якщо ти туди попадаєш, то звідти вже вийти на свободу майже неможливо. Тому мені в голову приходить порівняння із в'язницею. Хоча людина, яка сидить у в'язниці, знає, що через 2, 3, 10 років вийде на свободу. Людина, яка потрапляє в інтернат, розуміє, що вона не вийде. Що вона тут живе і скоріше за все тут помре.

Тому звичайно це потрібно міняти. І ці 145 "монстрів" – я маю на увазі, що це дуже великі установи, вони розраховані на велику кількість людей від 300 до 500. Звичайно, коли така дуже велика кількість пацієнтів, то складно приділити увагу кожному. Ту увагу, на яку він потребує.

- Як можна змінити цю систему?

- Зміни не зробити за день чи за рік, але з чогось потрібно починати. Перший вихід в тому, що потрібно закрити інтернати для нових клієнтів. В принципі нові люди не повинні туди попадати.

Зрозуміло, що є люди, які там мешкають 20-30 років і на жаль майже всі з них не в змозі вийти і почати нове життя в суспільстві. 

Але цей процес треба якось припиняти. І тут виникає питання – куди їх подіти. Але паралельно з поступовим таким закриттям цих установ треба організовувати альтернативні заклади. Маленькі, не в такій ізоляції.

- Інтернати дуже ізольовані?

- Більшість інтернатів знаходяться або у лісі, або десь на краю міста. Клієнти інтернатів не бачать нікого з зовнішнього світу, крім медперсоналу. І люди суспільства не бачать цих людей. І це дуже сильний дисбаланс, який призводить до стигматизації. Це одна з причин стигматизації.

Коли люди не бачили людину з інтернату, вони побоюються. Думають, що вона буде себе якось не так вести. Можна створювати паралельно невеличкі заклади. Можна навіть спочатку на території самого інтернату. Виділяти якісь кімнати для сумісного проживання 10-20 людей.

- Для цього, мабуть, потрібно чимало коштів…

Звичайно скажуть, що країна бідна – так, ресурсів дуже мало. Але є країни і бідніші, які якось вирішили цю проблему і продовжують вирішувати. Хочу сказати, що бідність - це не виправдання такого поводження. 

- Які інтернати ви відвідували?

- Під час моніторингу ми відвідали чотири заклади. Два в Донецькій області, один у Хмельницький області і один – в Житомирській. Лише один був змішаного типу – для проживання чоловіків та жінок. Всі інші були для окремого проживання.

Ми не мали наміру звинувачувати персонал. Бо дуже багато людей, які там працюють, мають добре серце, і вони намагаються якось допомогти клієнтам. Але справа в тому, що вони працюють там багато років, вони не бачили альтернатив у ставленні. За довгий період вони так само стають інституціолізовані, як і клієнти.

Проблема полягає ще в тому, що є великий розрив між психіатричною лікарнею та інтернатом. У психіатричній лікарні людина може отримати допомогу фахівця, а потім вона знов попадає до інтернату і процес лікування переривається.

ВідеоНа Одещині хворих психоневрологічного інтернату використовують як безкоштовну робочу силу

- А що не так з персоналом інтернатів?

- Люди стають заручниками цієї системи, не тільки клієнти, а і фахівці також. Якщо навіть вони якийсь спротив в глибині душі відчувають, все одно працюють за системою. Якщо будуть зміни, їм самім буде краще працювати, бо це гнітюча абсолютно атмосфера. Там дуже важко працювати.

- Ви казали, що третина клієнтів просто не мають там залишатись.

- Я постійно думаю про ці 30%, які не повинні там лишатись. Ми бачили абсолютно прекрасних дівчат – років 20-30 – які не вміють читати та писати, бо в дитинстві їхні батьки від них відмовились, вони якимсь чином потрапили до інтернату для дітей 4-го профілю – це один з найстрашніших. Це глибока розумова відсталість. Там не було класів. Ми розмовляємо з дівчиною, вона прекрасно розмовляє, більш логічно, скажімо, ніж деякі наші депутати. З нею було приємно спілкуватися. Але вона не вміє читати і писати. Що вона там робить?

Кожен інтернат якось по-різному з цим порається. Проте в усіх дуже жорсткий розпорядок дня, і з цим теж потрібно щось зробити. Це ж люди, не худоба. Вони не можуть всі однаково прокидатись о сьомій годині. Може, хтось хоче поспати.

- Як можна допомогти клієнтам?

Справа в тому, що їхня буденність абсолютно не наповнена діяльністю, яка б приносила задоволення. Їхній день – це підйом, сніданок, вільний час, який полягає в тому, що вони просто сидять. Чи просто ходять коридорами, чи сидять в якійсь загальній залі. Іноді адміністрація деяких закладів не дозволяє їм сидіти в палаті чи в кімнаті, де вони мешкають. Зрозуміло, що це ж зайвий раз прибирати. Тому нехай всі сидять разом. В деяких інтернатах є можливість спілкуватися з рідними та друзями. А в деяких інтернатах такий дивний регламент, що тільки два рази на тиждень можна телефонувати – з 9-ї до 10-ї ранку. В інший час телефони зберігаються десь у персонала.

Так само з прогулянками. Ми їздили взимку. Так, було дуже холодно, але це не привід людей не випускати на вулицю. Це нормальна людська потреба – подихати свіжим повітрям. Походити. Подивитись. Деякі інтернати організовують для цього територію. Інші – цілий день сидять в приміщенні, де дуже поганий сморід.

- Хто організовував вашу моніторингову місію та який результат?

- Це проект, який фінансується МЗС Нідерландів, – проект "Матра". Від посольства Нідерландів. В групу входили чотири західних експерти. Ми представили результати в офісі Уповноваженого ВР України з прав людини. Цей проект ще не закінчений. Ми хочемо його додрукувати і направити по інтернатах, щоб люди його могли прочитати.

Спілкувалася кореспондент ТСН Валерія Ковалінська

Залиште свій коментар

Наступна публікація