Я приїхав захищати братський народ

 27 червня стало відомо, що на Луганщині у полон потрапив російський військовий-контрактник Віктор Агеєв.

Це сталося в результаті операції українських військових, які помітили біля своїх позицій роботу ворожої розвідгрупи. Як з'ясувалося, ДРГ готувалася до переходу лінії розмежування, тож командир українського підрозділу вирішив спрацювати на випередження.

Росіянин Віктор Агєєв та ще троє здались українцям без бою, коли на них була організована засідка. Головним призом операції мав стати російський інструктор роти, спецпризначенець Олександр Щерба, відомий як Алекс, якого українські спецслужби "вели" майже від самого початку війни. Проте Алекс, потрапивши у засідку, розпочав стрілянину. В результаті, його разом із супутником було вбито.

Своєю чергою затриманий Агеєв після 10 хвилин допиту почав здавати своїх поплічників та командирів із так званої четвертої бригади терористичної "ЛНР", де командування очолюють росіяни.

Протягом двох тижнів Росія відхрещувалася від свого військовослужбовця, мовляв, він давно звільнився зі строкової служби, а на Донбас поїхав самостійно. Проте кореспонденту ТСН.Тиждень Андрію Цаплієнку вдалося поспілкуватися з Агеєвим. І вперше той зізнається, що "працював" в Україні за контрактом, який підписав у березні 2017 року у своїй частині, розташованій у місті Новочеркаськ Ростовської області. Також Агеєв розкрив схему відправки російських військових із Ростовської області на окупований Донбас.

- Ми зараз зв'язуємося з твоєю мамою. Може хочеш щось їй передати?

- Що сказати.... Нехай чекає додому. Сподіваюся, що скоро приїду.

- Розкажи, як з тобою тут поводяться. У яких умовах ти тут утримуєшся?

- Непогано. Як у в'язниці. Годують нормально. Ліжко є. Вода, їжа є.

- Яка була причина твого приїзду в Україну і став воювати за "ЛНР"?

- Я військовослужбовець. Я мабуть не зможу це пояснити.

- У твоєму віці люди зазвичай мало цікавляться і політикою... Де Алтай і де Україна. У тебе на сторінці Вконтакте багато фото гарних дівчат... Чим зазвичай цікавляться люди у такому віці... І тим не менш ти приїхав сюди. Яка мотивація?

- Допомагати поїхав. "Луганській народній республіці".

- Тобто ти дійсно вірив у те, що українці такі жорстокі, злі "бендерівці"?

- Так. По телевізору казали так.

- І ти в це вірив?

- Так. Багато хто у це вірить.

- А щось змінилося у твоєму ставленні за той час, коли ти був тут, у СІЗО?

- Я зрозумів просто, що всюди люди живуть в принципі однакові. Детально не зможу, мабуть, усе пояснити. Ще не до кінця все обдумав. Думок багато одразу в голову не приходить.

- Я бачив перший момент, коли вас взяли у полон, чотирьох людей, і розмовляли з вами. Мені здалося, що ти сприйняв це доволі спокійно. Як з тобою у момент взяття у полон обходилися і як взагалі цей момент відбувався для тебе? Можеш описати?

- Все сталося неочікувано. Група зайшла... Чи вам потрібні деталі?

- Так, звичайно. Тому що я бачу, що багато хто з вас сидів у тренувальних костюмах, розслаблені...

- Ну, так. Я щойно прокинувся, мав заступати на чергування. Вийшов у туалет за огорожу будинку. І так вийшло, що в той момент подивився направо, і група вже стояла за 7-10 метрів. Людей десять. Мені вже не було куди діватися. Ні зброї, нічого не схопити. А вони крикнули: "Лягай! Де зброя?". Я кажу, що немає зброї з собою. Поклали мене на землю, а решту хлопців почали кликати. Сказали, якщо ті не вийдуть, вони просто вб'ють мене. Може, хлопці й відкрили б вогонь... Може, мене пожаліли. Не знаю. Вийшли всі.

- А ще двоє? Інструктор Щерба (російський спецпризначенець Олександр Щерба, відомий як Алекс, - ред.)? Вони підійшли пізніше?

- Так. Вони відходили ще з одним загиблим. Коли вони повернулися, нас вже відвели. А група, мабуть, ще лишалася, захищала будинок. І вони побачили, почали чинити опір і були вбиті, тому що була чисельна перевага.

- Наші хлопці з групи, яка вас захопила, розповідали, що їм (Щербі з напарником, - ред.) запропонували здатися. Вони відмовилися й по них одразу ж відкрили вогонь. Перестрілка тривала хвилин десять.

- Я цього не знаю. Нас вже відвели на той час.

- Я дивився матеріали тренінгів, занять, які проводив інструктор Щерба. Доволі професійно підготована людина. Що ти можеш про нього сказати?

- Я мало його знав. Тільки той час, що ми разом перебували. У нього досвіду, мабуть, було достатньо, тому що, я так розумію, що він давно воював.

- Давай повернемося до теми твоєї мотивації приїзду сюди. Молода людина, 20 років, зненацька їде за тисячу кілометрів до України, про яку щось знає з телевізора. Всі ж росіяни не рвонули сюди воювати, правильно? Хоча дивляться телевізор всі. Що тебе спонукало приїхати сюди, в країну, про яку ти насправді нічого не знаєш?

- Патріотизм, мабуть.

- Можеш пояснити?

- Ну, як говорили взагалі про тутешню ситуацію, що фашисти бомблять місцевих жителів. Багато чого, навіть не згадати.

- А чи говорили в телевізорі, що українці намагаються знищити російськомовне населення?

- Ні, такого не чув.

- А хто ці фашисти? Як ти їх уявляв?

- Ну я навіть не міг особливо уявляти, бо я так не стикався конкретно.

- Ти ж якось малював собі образ супротивника, з яким тобі доведеться воювати? Ти ж читаєш Сунь-цзи (автор трактату про військову стратегію "Мистецтво війни", - ред.).

- Я тільки почав читати (сміється). Я вам так навіть не скажу зараз. Треба подумати.

- Ти сказав таку річ: "Я ж військовий. Я повинен був приїхати". Тобто тобі хтось підказав, що треба їхати сюди? Чи дали команду? Як це відбувалося?

- Можна сказати, я сам зголосився. Хотів їхати.

- У своїй частині попросив дозволу?

- Так.

- І що тобі сказали?

- Що можна підписати контракт вже тут в "ЛНР" і продовжувати служити тут.

- І це тобі зарахується як частина служби в Росії? Чи якось інакше?

- Я не знаю, я не уточнював.

- А можеш згадати, як ця розмова відбувалася?

- Та скільки часу пройшло. Я зараз вже мабуть не згадаю.

- Ти був ініціатором цієї розмови чи твій командир?

- Взагалі я сам висловив бажання їхати.

- Рапорт написав?

- Так, написав.

- Твоя мама каже, що ти після завершення строкової служби намагався знайти себе, але в результаті вирушив до Батайська у 22-гу бригаду. Так було?

- Ну я хотів. Не вийшло туди.

- А куди вийшло?

- У ту ж частину, де і служив.

- Це теж Ростовська область?

- Так.

- А що це за частина?

- Військово-повітряні сили. Коли я строкову службу проходив, то ми якихось особливих завдань не виконували. Були якісь наряди, внутрішня служба. Контрактники там працювали за своєю програмою, а ми просто для підтримки казарми. Служба була нудною. Я там особливо не перебував. Перед тим, як поїхати до Луганська, я в Ростові довго не перебував. Одразу сюди поїхав, у Луганськ.

- А на контракт ти коли пішов?

- Вже тут у Луганську.

- Тобто ти спочатку повернувся у свою частину?..

- Так. Потім вже поїхав у Луганськ звідти.

- А скільки часу перебував у частині перед Луганськом?

- Десь чотири дні.

- Тобто ти поїхав у свою частину, служив там чотири дні, підписуєш там якийсь контракт і негайно зриваєшся у Луганськ?

- Ну, так.

- Щось тут не те.

- Чому?

- Якось дивно. Чому так швидко?

- Мабуть, відправка була. Я не заглиблювався у це питання. Відправили і відправили. Гроші платять і... Служба є служба.

- А що твої командири у твоїй частині сказали з приводу твого рішення? Що ти молодець? Чи не варто їхати? Чи не цікавився, чи варто їхати?

- Ні, такого, що молодець чи що не варто їхати, ніхто не казав. Якби я був з кимось близько знайомий, то може так і сказали б. Були такі службові взаємини. Це було недовго, швидко так. Раз-раз і поїхав.

- А так, як тебе, ще когось відправили сюди? Ти знаєш інших людей, яких з цієї частини так само відправляли?

- Може і відправляли, але не моїм рейсом. Я думаю, що відправляли.

- Що значить "рейсом"?

- Ну може другою партією.

- А велика партія була?

- Виходить, що їхав я і Алекс. Я його не знав особливо.

- А Алекс служив у тій же частині, де й ти?

- Я цього не знаю. Я до цього з ним не спілкувався. Ми з ним зустрілися тільки на цих "дачах", де нас взяли.

- Тобто спочатку ви приїхали у Луганськ, вас по різних частинах розвели...

- Так. Я спочатку до Луганська, а потім до Алчевська поїхав.

- Алекс старший від тебе вдвічі?

- Так, вже у віці.

- А спілкування якесь було між вами, поки ви їхали?

- Ні. Він не охочий до розмов був. Намагався не спілкуватися.

- А їхали у формі?

- Ні. У цивільному.

- Форму у частині лишили?

- У мене в сумці лежала моя форма.

- Російська? Службова?

- Так.

- А контракт одразу підписав? Мама говорила, що ти надіслав їй копію контракту від 18 березня 2017 року, наказ 899.

- Це про вручення звання? Так, це вже було у Луганську. Так, надсилав. Але це була не копія контракту, а номер наказу про вручення звання. Там аркуш був, було написано про відзнаки.

- Можеш згадати номер своєї частини?

- Частина ВПС № 65246.

- Це в самому Ростові?

- У Новочеркаську.

- Це частина ВПС (військово-повітряних сил, - ред.)?

- Так.

- Коли вже приїхав сюди, які завдання ставили? Чим займався? Було якесь навчання, тренування, підготовка?

- Насправді ні. Як я приїхав, то одразу потрапив у наряд. Два тижні ходив, тому що людей було мало. Хтось у відпустці був, хтось... Два тижні у нарядах простояв. Потім вже на полігон їздили, підготовлювали роботи. Не стріляли перший час. Потім, пізніше, раз з'їздили на стрільби, постріляли трохи.

- А той момент, коли тебе відправили на опорний пункт? По суті вже в зону бойових дій.

- А до цього ми практично весь час були в казармі. Внутрішню службу також несли. Шикувались, кудись працювати їздили, на полігон. Щось робили там, будували. Виїжджали постріляти кілька разів. Така звичайна контрактна служба, нічого особливого.

- Тобто ці "дачі" (місце боєзіткнення з диверсійною групою, - ред.) - це був твій перший виїзд?

- Так.

- Я подивився склад вашої групи, кількість озброєння... У вас була дуже дивна група. Незрозуміло, які завдання ви мали виконувати. Начебто і снайпери є, але снайперські гвинтівки несерйозні. Начебто і сапери є для прикриття, для інженерних загороджень, але і саперів - лише один професіонал, а другий не дуже. Навіщо вас туди відправили?

- Хм, ну, чіткого завдання я навіть сам не знаю.

- Ну от вас поставили і сказали: "Хлопці, ви йдете туди і ви маєте там щось зробити". Що зробити?

- Насправді, коли я приїхав, то там вже люди були. Конкретно мені жодного завдання не ставили. Привезли і сказали: "На кілька днів, хлопців підмінити, а потім назад поїдете". І виявилося, що ми там не чотири дні провели, а до самого моменту... Майже місяць були.

- День Росії відзначали гучно.

- Та ні, не дуже насправді.

- Прапором махали?

- (Сміється) Ну так, трошки. Ну, яке завдання було конкретно, я не знаю. Спостерігали. Несли внутрішню службу. Грубо кажучи, себе охороняли на цьому об'єкті. Старший там щось записував. У нього був журнал. Я не знаю, я туди не втручався.

- А Алекс виходив кудись на завдання?

- Не при мені. Я не можу такого сказати. Може й виходив.

- А він тебе згадав?

- Я думаю, що так.

- Але приховав це.

- Так.

- Наскільки я розумію, він кудись у магазин пішов (у час операції-захоплення, - ред.)

- Так, вони кудись відійшли там.

- А які у вас були взаємини у колективі?

- На той момент нормальні. Просто всі спілкувалися. Командир, з ним я  звичайно не спілкувався близько. А взагалі притерлися так, нормально спілкувалися. Практично на рівних.

- А люди хотіли воювати? Чи це заради грошей?

- Кожен по-різному насправді. Хтось грошей хотів, хтось - за ідею досі.

- А ти сам? Гроші чи ідея?

- Мабуть і те, і те є трошки. І ідея є все таки.

- А скільки платили і наскільки регулярно?

- 15 тисяч рублів (приблизно 6,5 тисячі гривень, - ред.) на місяць була зарплата (Віктор Агеєв також повідомив, що в контракті, підписаному в Росії, за ним зберігається зарплата в 23 тисячі рублів. Отже, загальна сума щомісячних статків "тих, кого там немає" складає 38 тисяч рублів або приблизно 16 тисяч гривень, - ред.). Кожен місяць 15 числа була зарплата.

- Не затримували?

- В принципі ні. Іноді, може, бувало, до мого приїзду, я не знаю.

- А коли тебе відправляли з твоєї частини в Росії, ти знав, які будуть фінансові умови на території Луганської області?

- У загальних рисах.

- Що відповідало дійсності, а що виявилося зовсім не так, як пояснювали?

- Ну особливо нічого не пояснював. Я ж кажу, що дуже мало там був у Новочеркаську. Щодо оснащення мене звичайно засмутило.

- Обіцяли, що буде краще?

- Ну я сам думав, що буде більш серйозно.

- Тобі пояснили всі ризики, які ти можеш понести? Тобто не те, що ти можеш загинути. Це мабуть зрозуміло. А те, що ти можеш потрапити у полон, і що від тебе може відмовитися твоя країна у цій ситуації. Про це тобі говорили?

- Ні. Такого не говорили.

- А якщо б без ноги додому повернувся? Або без руки...

- Я про це якось не думав. Як кажуть, поки не станеться, то не замислюєшся над цим.

- Зараз ти опинився у такій ситуації, що Росія не хоче визнавати, що тебе сюди хтось відправляв. Що все, що з тобою трапилося, це твоя особиста відповідальність. І мама зараз твоя б'ється за те, щоб було офіційне визнання твого становища. Але, на жаль, крім того, що у тебе незакритий військовий квиток, більше жодних доказів у неї немає. До кого б ти їй порадив звернутися за підтвердженням твого статусу?

- Я навіть не знаю.

- Були ж офіцери, через яких ти сюди потрапив, правильно?

- Може, до командира частини, в якій я проходив строкову службу.

- А коли підписував контракт, ти з ним спілкувався?

- Ну там у стройовому штабі, виходить. Конкретно з офіцерами не спілкувався, але там стройова частина... під час підписання контракту...

- Там є документи?

- Думаю, мають бути.

- Тобто або командир, або начальник штабу мають бути в курсі?

- Мабуть.

- Коли повернешся додому, що будеш робити? Ти розумієш серйозність становища, у якому опинився?

- Ну так. Буду працювати десь на цивільній роботі.

- А чи було в тебе розуміння того, що вирушаючи до України, ти просто стаєш злочинцем за міжнародними нормами? Приходячи в іншу країну незаконно, нелегально зі зброєю в руках. Чи було це розуміння?

- Я тоді теж не задумувався про це.

- Одна справа, коли людина захищає свою країну на своїй території, а інша - коли вона зі зброєю їде в чужу країну. Це злочин. Ти не задумувався про це?

- Я вже казав: я приїхав допомагати братському народу.

- А що про Україну говорили вдома? З друзями?

- З друзями особливо про це не говорив. Вони цією темою якось не цікавляться.

- Ну "бендерівці", "хохли" - це все було?

- Так. Так говорять. Телевізор і все таке... Пишуть в Інтернеті.

- Ти кажеш, що приїхав допомагати. Але ж ти не приїхав допомагати будувати.

- Захищати поїхав.

- Ти дійсно вважав, що тут є злостиві "укри", які спалили Майдан, які хочуть знищити російськомовне населення?

- Були такі думки, я ж кажу. Це все тому, що Інтернет, телебачення. Сам же я там не був ніколи.

- Ну добре, ти вже приїхав сюди. А місцеве населення в самому Луганську, в Алчевську - воно реально страждає від цієї війни. Ти не відчував, що ви щось не те насправді робите?

- Там нас ніхто не звинувачував із мирного населення.

- Може, боялися?

- Та ні. Дуже просто спілкувалися. Дружньо. Може, хтось і проти всього цього, проти нас. Але ніхто такого не казав. В основному приємно спілкувалися, казали, "тримайтеся хлопці".

- "Вибийте цих укрів", - так?

- Ну, хтось може й так говорив. Але я не чув такого, щоб казали "вибийте цих укрів". Люди не розлючені були.

- Хтось із ваших хлопців, з вашої групи, їздив до Сєверодонецька закладати у ломбард свій телефон?

- Не чув.

- Здається, це був Гладков. Був у вас такий?

- Гладков? Так, був зі мною.

- Здається, це він їздив закладати.

- Мені нічого не розповідав.

- А що казали про ціни?

- Ціни тут нижчі, ніж в Росії, звичайно. Відчутно. Зарплати також нижчі. Але зарплати контрактника вистачало, щоб пожити добре. У цивільних робітників дуже низькі зарплати, а саме у контрактників непогані зарплати за цих цін.

- Тобто цих 15 тисяч вистачало?

- Так. Саме щоб там жити.

- І багато охочих було [йти воювати]?

- Не дуже багато. Люди йшли, мабуть, тому що просто сім'ю годувати треба.

- А в тебе щось лишалося з грошей? Ти розраховував щось привезти з собою?

- Я хотів відкладати, але не вийшло.

- Мама твоя каже, що ти дзвонив їй. А як ти дзвонив, щоб вона номер не визначила?

- Просто дзвонив з "Лугакому" (мобільний оператор, який діє в "ЛНР", - ред.).

- З українського телефону чи російського?

- З "ЛНРівського" виходить.

- Тобто номер у неї визначався все ж таки як український?

- Ну так. Вона може не розбирається. Не розуміла.

- А мама знала, що ти в Луганську?

- Ні.

- А як тобі вдавалося її обманювати?

- Вона просто не ставила таких запитань. На запитання "де ти?", я говорив, що в Ростовській області, працюю, служу. Вона казала: "Ну, зрозуміло, обережніше давай".

- А про службу щось розповідав?

- Нічого особливого. Казав, що відрядження. Намагався не розповідати.

- Але ж про єфрейтора сказав (про отримання звання в Луганську, - ред.).

- Ну так.

- А у своїй новочеркаській частині ти був проведений як єфрейтор?

- Скоріш за все, що ні.

- Ваш командир бригади, це четверта окрема, він також росіянин?

- Можливо. Але я з ним не бачився. Я його один раз бачив на шикуванні. Навіть його обличчя не пам'ятаю.

- А позивний?

- Також ні. Якщо би ближче спілкувався, частіше, то знав би, а так...

- А командир роти - росіянин?

- Можливо. Але у мене не було з ним близьких взаємин. Лише уставні. Він працював десь у себе в кабінеті. Ми дружніх контактів не підтримували.

- А, крім Алекса, ти ще зустрічав хлопців із Росії, які так само потрапляли цими "рейсами"?

- Може, в інших підрозділах і були. Але у нас в роті було не так багато росіян. Я думав, що буде більше. В інших підрозділах - може так.

- А після повернення додому ти розраховував розповісти мамі про те, де ти був і що робив?

- Мабуть ні, я би не став розповідати. Тому що це як ніяк війна. Про таке говорити...

- А в своїй частині тобі обіцяли, що коли ти повернешся після відрядження в Україні, тебе все ж таки візьмуть до 22-ї бригаду?

- Ну це зовсім інша частина, тому... це зовсім інша структура.

- Чи обіцяли тобі якесь просування по службі?

- Ні. Це зовсі інша частина...

- Я маю на увазі якусь перспективу служби після України тобі змальовували?

- Я про це навіть не знаю. Може щось і було, може і не було.

- Ти розумієш, що це з твого боку був нерозумний вчинок - погодитися на таких умовах, не знаючи куди їхати, що робити, йти кудись воювати...

- Мабуть, так, нерозумно.

- Але ж щось тебе спонукало до цього? Поясни, яка мотивація.

- Я ж вже вам казав. Я навіть зараз не поясню так. Мабуть, якийсь патріотизм.

- Я би зрозумів якийсь азарт, цікаво подивитися, що таке війна...

- Ну одна справа подивитися, але якщо вб'ють?

- А до чого патріотизм? Ти тут народився? У тебе тут родичі? Чи ти вважав, що Донбас - це частина Росії?

- Я вважав, що там дуже багато російського населення, яке страждає від обстрілів. Як я чув у телевізорі, в Інтернеті, що там стріляють, бомблять і влучають не в позиції ополченців, а у житлові будинки.

- А про те, що ополченці влучають у мирне населення ти не чув?

- Я чув, що перемир'я, коли є наказ не стріляти, дотримується зі сторони ополчення, не порушується.

- Я тобі розповім про дотримання перемир'я. Ми вчора і сьогодні були у Пісках, це під Донецьком. Люди сидять розслаблені, без бронежителів, а тут зненацька прилітає десять 120-мм снарядів, і ти не знаєш, куди діватися.

- (Мовчить).

- Тобі здавалося, що Росія має бути такою великою?..

- Та не великою. Я ж кажу: поїхав...

- Щоб ти розумів: ми не хочемо як Москва. Тому у нас відбулася революція.

- Є люди, які в Луганську, Донецьку живуть, вони може не хочуть з вами.

- А ось хлопці, які тут. Ти з ними спілкуєшся. Співробітники українських силових структур. Вони ж місцеві. Вони не з Києва сюди приїхали. Ти розумієш?

- (Мовчить).

- А ти знаєш, що дві третини людей, які воюють на фронті - це російськомовні люди. І дуже багато місцевих. А людей, які живуть у Донецькій та Луганській областях, точно так само обробляли російським телебаченням, як і тебе. У нас все було відкрито - будь ласка, дивіться російські канали. У нас з цього приводу дуже активно попрацювали. І дуже багато людей, які живуть на тій стороні і які влаштовували усілякі референдуми, змінили свою точку зору. І дуже багато людей з Донецька і Луганська поїхало не в Росію, а чомусь поїхали до Києва і Львова. Російськомовні. Але ти про це мабуть не чув?

- Не чув. Не цікавився особливо.

- І все ж таки, повернувшись додому, ти підеш на військову службу?

- Думаю, ні.

- Як ти собі малюєш своє найближче майбутнє? Де ти будеш працювати?

- У себе в краї скоріш за все. Я більше нікуди не поїду. Буду у себе в краї працювати. Там батьки як ніяк. Я так подумав: все рідне, залишуся там.

-  А Сунь-цзи читаєш?

- Ну почав читати (посміхається). Тому що нічого іншого немає, та й цікаво в принципі, вчитався.

- Дівчина є?

- Зараз вже немає.

- Вона вирішила перервати взаємини чи ти?

- Моє потрапляння у полон їх перервало. Це я так думаю. Я просто не зідвонювався, контакт не підтримував. Тим більше, що й до цього служба, мало часу доводилося разом бути. 

- Вона знала, що ти в Україні?

- Вона з Алчевська.

- Ясно. То може ще буде шанс зустрітися?

- Не знаю. Але якщо я звідси одразу поїду назад в Росію, то мабуть вже ні.

- Ти пам'ятаєш, коли ти туди (у ростовську частину, - ред.) прибув і коли відбув?

- Ні.

- Хоча б місяць.

- Так, якого [числа] я приїхав сюди...

- У березні?

- Так, ну може на початку березня.

- Мама каже, що в тебе начебто з 18 березня контракт.

- Ну в тих числах.

- Не пам'ятаєш прізвища командира чи начальника частини? З ким ти тоді говорив?

- Я прізвища не пам'ятаю.

- Хоча б який це був офіцер?

- Підполковник.

- А якісь папери ти там підписував? Що ти там підписував?

- Контракт.

- Ти копію собі забрав?

- Так, вона десь була. Але у мене всі речі там, в Алчевську.

- Тобто твій контракт лишився в Алчевську?

- Так. десь там. Я його закинув десь. Може десь у тумбочці, у портфелі, який там лишився.

- Про Україну нічого не написано в контракті?

- Здається, ні. Там просто контракт на службу.

- Тобто ти його не читав?

- Я його побіжно прочитав.

- А в контракті твій оклад було вказано?

- Так, вказано.

- А пам'ятаєш, яку суму ти в Росії мав отримувати?

- Ні, там треба читати. Ну скільки там у стандартному контракті - 20-23 тисячі рублів.

- А на який строк ти його підписував?

- На рік.

- Мама цих деталей не знає?

- Ні. Знає, що я на рік їхав. Сказав, що на рік поїхав.

- А ті фото, які ти їй відправляв, були з...

- З Луганська.

- Але вона нічого не запідозрила?

- Ні. Як?

- Ти у російській формі був?

- Ну, як, польова форма без шевронів.

- А попереджали, щоб у жодному разі не носили російські шеврони?

- Ні, нічого такого не казали. Просто польова форма вся без шевронів. Будь-яка. Навіть, я думаю, що й тут, в Україні.