Роби так! – раптом з'являється в голові неявний наказ. Чинити опір марно. Людина дотримується вказаного напряму, навіть якщо в глибині душі розуміє – попереду на неї чекають старі знайомі граблі. Багатьох шишок на лобі можна було б уникнути, якби ми усвідомлювали: більшістю наших дій поволі керують закарбовані в дитячій пам'яті батьківські заборони. Добре було б їх позбутися.
Після п'яти вже пізно
Психологи називають різні варіанти межового віку, після якого дітей вже не перевиховати. Мері й Роберт Гудлінги, відомі американські психотерапевти, послідовники трансактного аналізу, зупинилися на цифрі 5. Всі запотиличники і медалі, зароблені до цього віку, закріплюються в підсвідомості і формують життєвий сценарій. Його дитина і буде програвати все своє життя. Автори сценарію – найблизькіші люди дитини – її батьки. Саме їхньому перу належать 12 універсальних заборон, описаних подружжям Гудлінгів, з якими в дитинстві доводиться стикатися більшості з нас. За гарної режисури (адекватних батьків) вони не залишають у душі особливих відбитків, але за бездарної – роками висять над людиною дамокловим мечем. Виявити і розпізнати заборони, що нишком керують нашими діями, – майже прирівнюється до перемоги над ним.
Не живи. Найпоширеніший і найважчий імпульс, який може мати послати дитині ще до її народження. "Для його закріплення жінці досить тиждень напружено думати про аборт, – пояснює Ольга Батіг, кандидатка психологічних наук, наукова співробітниця Інституту соціальної і політичної психології АПНУ. – І навіть якщо потім настрій змінюється на радісне очікування, відчуття власної недоречності на цьому святі життя може постійно переслідувати дитину. Мета всього, що потім робить така людина в 20, 30, 40, 50 і т. д. – довести собі й оточенню: я маю право на існування. Часто люди з забороною "не живи" сверхамбітні і досягають в житті дуже багато чого, але почуття прийняття світом все одно не з'являється. Звідси суїцидальні думки, табу на власних дітей та інші побічки".
Не роби. "Щастить же деяким з такими батьками: не зробив – погано, зробив – ще гірше. Не вмієш читати/думати/поводится в присутності старших – дурень, тупак, а якщо і вмієш – все одно не так, як очікують мама і тато – адже у них є своє особливе уявлення про те, як і що має робити дитина. Людина виростає з установкою: що б я не робив – нічого не вийде. Вихід? Перекладати роботу на інших або жахливо затягувати процес, аби відтягнути кінцевий результат. Такі люди уникають найменшого ризику, роками не наважуються освідчитися коханій жінці, віддзеркалюючи ставлення своїх батьків, починають чіплятися до інших.
Не досягай. "Дай сюди, ти не зможеш", "Куди поліз? У тебе не вийде". Ніхто не знає, вийде чи ні, але зупинити на всякий випадок – святий обов'язок більшості батьків. Хоча б тому, що колись точно так само ставили на місце і їх. І чим частіше відбуваються дитячі пориви, тим менша віра у власні сили. Через роки з жертвами заборони на досягнення часто трапляється така історія: на завтра призначений захист диплома або важлива робоча зустріч, а людина починає хворіти. Хвороба – спосіб підтвердження батьківського табу.
Не будь собою. Відома історія: хотіли дівчинку, але знову народився хлопчик, або навпаки, або в славетній династії хірургів, де доля дітей визначена до їхнього народження, раптом з'являється абсолютно марний з точки зору хірургії примірник із художніми нахилами. Часто діти на догоду батькам (лише б їх любили) стають такими, якими їх хочуть бачити, втрачаючи власне призначення. Більшість дій у своєму житті вони роблять заради кого завгодно, але тільки не заради себе.
Не будь дитиною. Прокляття старших братів і сестер, яких змушують робити невластиві для їхнього віку речі – няньчити молодших, мити посуд або підлогу. З часом людина втрачає здатність радіти життю, в її світі все дуже серйозно, вона не пустувала і мало гралася в дитинстві і тепер не в змозі розслабитися. В особистому житті люди з забороною на дитинство думають тільки про те, як догодити партнерові, вони всім навколо винні. Щоправда, іноді вони зриваються з гальм і впадають в дитинство. Оточення дивиться на них як на недоумкуватих, не розуміють: людина раптом навчилася радіти життю і надолужує згаяне.
Не будь дорослим. У цих сім'ях все навпаки: мами і тата здувають порошинки зі своїх дорослих дітей, зав'язують їм шнурки і водять у 35 років до поліклініки. Зазвичай, це пізні або молодші діти в родині. У страху, що дитина виросте і її доведеться відпустити, батьки вирощують в них безпорадність і залежність. Подорослішавши, син/ донька не беруть на себе відповідальність ні за що.
Не будь близьким. Заборона на обійми, поцілунки і довірче спілкування вирощує недовірливість і холодність. У молодшому віці дитина потребувала близькості, але її відштовхували, ділилася із кимось із батьків своєю таємницею, але секрет усім розповідали. Висновок напрошується сам: розкривати душу боляче і небезпечно. Таким людям складно вибудовувати близькі стосунки, в словах і діях навколишніх вони шукають підступ і в кожному зустрічному бачать потенційного зрадника.
Не належ. "І в кого він такий вдався?! Не наша порода!" – вирішує сімейство і відгороджується від несхожої на них дитини невидимим парканом. Стіна стає вищою, коли родичі не бажають визнавати нестатусну невістку, а разом і її "виводок". Відчуття самотності може фоном бути в житті дітей, від яких відмовився хтось із батьків. Часто така дитина вирішує всім своїм життям довести своє право на приналежність. "Люди з забороною "не належ" можуть досягти в житті дуже багато – у них безліч звань і регалій, – розповідає Ольга Батіг. – І, якщо в житті раптом з'являється їхній родич, що колись їх відкинув, вони викладають до його ніг усі свої перемоги".
Не будь здоровим. Іноді батьки так зайняті, що помічають дитину лише, якщо вона лежить в ліжку з високою температурою. У дитячій свідомості виробляється установка: мамі і татові я не потрібний здоровим. І починаються нескінченні хвороби. Людина виростає, але хворіти не припиняє, тепер хвороба – її зброя для маніпуляцій іншими.
Не будь важливим. "Для того, щоб збити самооцінку дитини, вселити їй заборону на самоповагу досить систематично її не вислуховувати, – вважає Ольга Батіг. – Дитина прибігла з вулиці і хоче повідомити батькам щось важливе, але її емоційний порив обрубують: "Мені зараз ніколи". Якщо ситуація повторюється, в свідомості закріплюється впевненість: інші важливіші за мене. У майбутньому вона може запросто запізнитися на співбесіду і позбутися роботи тільки тому, що дорогою їй зустрівся знайомий, якому хочеться поговорити. Бажання інших – завжди на першому місці, власні – на задньому плані.
Не відчувай. "Мамо, я впав, мені боляче!" – "Ні, не боляче, ось я зараз подму, і все мине. От бачиш, вже не болить". Насправді дитині боляче, але вона вірить мамі і починає фантазувати на тему своїх відчуттів. Заборона поширюється і на вияв інших почуттів. Наприклад, в сім'ї не прийнято сваритися, злитися, і дитина направляє гнів, образу, злість на себе. Психосоматика розквітає махровим цвітом.
Не думай. Важко уявити батька чи матір, які мріють, щоб їхня дитина виросла кретином. Але думка про тупість легко навіюється, якщо дитячі думки і фантазії регулярно висміюються. Або на адресу дітей звучать зауваження: "Та про що ти можеш думати, ти ж нічого не розумієш!". Установка "не думай" часто проявляється ступором, забудькуватістю, головним болем в момент, коли потрібно ухвалювати важливі рішення. Люди з забороною розумно мислити не думають про наслідки своїх дій, дурні, невиправдано ризиковані вчинки – їхнє життєве кредо.
Даю добро
Будемо відверті: людей без гальм можна зустріти хіба що в психіатричній клініці. У кожного з нас в голові є свій заборонний знак або цілий набір стоп-сигналів. Але їх можна зробити нешкідливими, якщо відстежити і на кожну заборону навчитися давати собі дозвіл: "я можу досягти", "я маю право на життя", "я можу бути собою", "я вмію відчувати" і т. д. Іноді на це йде до пів року терапії, але вміння відчувати, досягати, бути собою – того варті. "Настанову "не будь важливим" треба змінити на "я важливий для цього світу", – пояснює Ольга Батіг. – Звичайно, за один раз в це ніхто не повірить, але досить усвідомити заборону – і робота вже пішла. Суть роботи з заборонами – в усвідомленні власного права на вибір, розумінні: є кілька доріг, якими можна піти. І вибір шляху за нами".
Ольга Лєтова