Традиційний головний убір іспанок одночасно вишуканий та незвичайний, тому ми вирішили розповісти про нього трохи докладніше.
Роздивляючись знімки іспанських панянок і королівських осіб, не можна не звернути уваги на дуже незвичайний предмет гардероба — мереживну мантилью, яку вони, хоч і вкрай рідко, але одягають із величезним гребенем — пейнетою. Таке поєднання характерне для іспанської та латиноамериканської культури і є святковим туалетом. Зазвичай їх можна побачити на весіллях, кориді, великодніх святах та карнавалах.
Точне походження мантильї невідоме, хоча вважається, що свій початок ця вуаль бере від головних покривал та накидок, які використовувалися в Іспанії як предмет верхнього одягу в 1-му тисячолітті нашої ери. Припускають, що до культури іберійських народів (що жили на території сучасної Іспанії) мантильї перекочували з арабської культури ще від часів, коли Піренейський півострів був захоплений, тобто є "родичками" чадри. Відповідно, навіть після Реконкісти цей елемент одягу залишився в модній культурі іспанок і дожив до наших часів, хоч вже і не популярний.
Спочатку мантильї носили простолюдинки і не у вигляді красивих мереживних накидок, а простіші з полотна. Проте розквіт цього аксесуару настав у XVII-XIX століттях. Полотно поступово замінилося мереживами і мало в образах іспанок дуже гарний вигляд, тож недивно, що згодом з'явилося і в образах пані з вищого кола. Вважається, що популяризувала мантильї у вищому суспільстві королева Ізабелла II — вона була великою любителькою носіння діадем, корон і, мабуть, тому зацікавилася мантильєю. Звичайно, цей аксесуар за королевою почали копіювати й інші наближені до неї жінки.
Також не можна не зазначити, що ще одними популяризаторами мантильї були й махи – представники нижчих класів суспільства та вихідці зі збіднілих провінціалів, мешканці мадридських нетрів. Часто саме жінок-мах зображував на своїх картинах знаменитий художник Франсіско Гойя у мантильї.
Після вигнання з влади Ізабелли II мода на мантилью почала спадати, хоч не у всій Іспанії, адже в деяких регіонах цей аксесуар дуже вжився в культуру. Остаточний занепад трапився наприкінці XIX - на початку XX століття, і в повсякденному гардеробі іспанок збереглася лише токілья (косинка) — мереживна хустка, зазвичай трикутна, яку жінки одягали до церкви і носили її вже без гребеня.
Сьогодні ж мантилья все ще використовується панянками на святах, і навіть із високим гребенем. Також з іспанської культури мереживна накидка на голову перекочувала і до Ватикану, ставши обов'язковою частиною дипломатичного туалету для аудієнції у Папи Римського.
Носять її переважно в чорному кольорі, але є виняток, коли деяким представницям королівських сімей, наприклад, королеві Іспанії, дозволяється одягати на аудієнцію мантилью білого кольору. Також білу мантилью одягають на весілля та незаміжні дівчата.
Довжина кожної мантильї розраховувалася індивідуально за зростом жінки, тобто так, щоб у передній частині бути за довжиною руки, а ззаду доходити до стегна. Щоб мереживна накидка не спадала, її непомітно пристібали до плечей сукні. Одягається мантилья на високий гребінь – пейнету, який робився зі слонової кістки чи черепахового панцира, іноді перламутру. З'явився гребінь у ХІХ столітті і призначений, щоб надати дівчині зросту, а також закріпити мереживну мантилью на голові. Форма у них може бути різна, наприклад, закруглена, квадратна або прямокутна. Деякі гребені виготовляли простими, а деякі, навпаки, прикрашеними ажурними візерунками.
Читайте також: