На початку активної фази війни психіка працювала в "режимі виживання" – природній реакції на небезпеку. Людина "заморожує" всі емоції, не плаче, інколи не відчуває болю. Це має також фізичні прояви – відсутність апетиту та поганий сон.
Проте психіка не може працювати в цьому режимі постійно. Це дуже енерговитратно для організму. Вона "перетравлює" всі події і поступово повертає до звичного життя з урахуванням нових обставин.
Подібна ситуація виникає у людини, яка зламала ногу. Їй доводиться носити гіпс кілька місяців, але життя триває. Вона має організовувати побут так, щоб можна було жити з огляду на травму. Те саме і під час війни. Якщо людина в умовно безпечному місці, вона має повернутися до життя, але з урахуванням ситуації в країні. Детальніше про це розповідає медична психологиня та травмотерапевтка Оксана Степанюк.
Ознаки, які вказують на вихід із "режиму виживання":
Виникають думки про майбутнє
На початку війни люди могли планувати лише на кілька годин. Зараз ті, хто живе або переїхав до відносно спокійного місця, можуть та хочуть планувати на декілька днів наперед.
З’являються різні емоції
Коли людині треба вижити, вона вимикає емоції та навіть частково сенсорне відчуття. Людина не до кінця відчуває біль. Але зазвичай за місяць у неї відбувається процес "розморожування". Вона поступово починає перейматися через дискомфорт у тілі або нарешті має змогу поплакати.
Сльози – це добре. Не потрібно заспокоювати людину чи зупиняти. Це тягар, який нарешті можна зняти з себе. Проте "зеленим світлом" для сліз можуть бути непередбачувані речі. Наприклад, моя знайома тривалий час жила в місті під окупацією. Вони не могли придбати корм для домашніх улюбленців. Після переїзду до іншого місця вона зайшла до зоомагазину. На полиці побачила необхідний корм. У цей момент вона вперше за весь період війни розплакалася.
Кращий сон
Людина не одразу почне спати всю ніч. Спочатку збільшиться тривалість інтервалів сну. Він буде не поверхневим, а глибоким. Людина вже не підриватиметься серед ночі з бажанням бігти кудись.
З'являється апетит
Стрес спочатку може викликати недоїдання, а потім переїдання. Проте згодом відчуття голоду та апетиту врегулюються. Людина зможе чітко назвати, що їй хочеться з’їсти та коли.
Уявіть, що йдете довгим неосвітленим коридором. Робите крок, і навколо запалюються лампочки. Так і з виходом з "режиму виживання" – ви робите крок і вам хочеться будувати майбутнє, ще один – виникає бажання, як завжди, випити каву зранку чи піти на пробіжку. Так ви поступово відновлюєтесь і фізично, і психологічно.
Головне правило – не змушуйте себе та не пришвидшуйте процес адаптації. Перш ніж зробити щось, запитайте себе: "Чи ти дійсно цього хочеш?". Інакше ви витратите більше сил, ніж отримаєте.
Якщо ви не готові повертатися до фізичної активності, не змушуйте себе. Ви не готові. Має з’явитися внутрішнє палке бажання одягнути форму та кросівки і піти на тренування. Спробуйте почати з малого. Якщо до війни ви проходили 10 км щодня, то сьогодні пройдіться бодай 1 км. Це вже ваша перемога. Наступного дня збільште дистанцію бодай на 100 м.
Є психотерапевтична метафора: у стані переживань людина рухається в ритмі танцю – два кроки вперед, один – назад. Потрібно до всього звикати поступово, а організм вам сам вказуватиме дорогу. Якщо ви прокинулися зранку, захотіли кави з молоком і прогулянку в парку, дайте це собі.
Читайте також: