"Ми були армією мистецтва": солістка Національної опери України Катерина Діденко розповіла про балет під час війни

За досягненнями Катерини Діденко в балетному мистецтві і рішучим вибором залишитися в Україні, попри можливість кар'єри за кордоном, стоїть неймовірна сила, рішучість і любов до рідної країни. У світі, де багато артистів прагнуть обрати інший шлях, Катерина обрала бути обличчям українського балету. Про виклики перед українським балетом і його розвиток навіть під час війни – в ексклюзивному інтерв’ю.

Яке місце посідає танець у вашому житті під час війни?

Балет під час війни для мене подібний до вогню у нічному лісі. Як полум'я дає тепло і світло в темні часи, так і балет дарує надію на краще у такий непростий час. Танець лікує душу, і не лише мою, а й глядачів, надаючи силу та натхнення, відволікає від повсякденного жаху, який ми бачимо у новинах щодня.

Чи багато артистів балету пішли на фронт?

Так, багато хлопців пішли добровольцями до тероборони, госпітальєрами. Я цим була приємно здивована. Потім, коли Київ був уже більш безпечним місцем, багато з них повернулися до театру, щоб підтримувати свою форму. Але вони залишаються у списках і готові боронити нашу країну. Деякі артисти пішли в бій і продовжують захищати не лише Київську область, а пішли до гарячих точок.

Чи були ви знайомі з Олександром Шаповалом? Як сприйняли його рішення піти на фронт і звістку про його загибель?

Коли я згадую про нього, у мене завжди навертаються сльози на очі, бо мені дуже-дуже шкода, що таку талановиту людину забрала війна. Ми з ним танцювали на сцені. Він був прикладом як артист балету, він був неймовірним і дуже-дуже талановитим артистом. Наповнений, цікавий, свої ролі він завжди обігрував по-новому, ніколи не повторювався, і одну й ту саму роль виконував по-різному, хотів показати одну й ту саму роль із різних боків. Це дуже велика втрата для нас. Він був з повною віддачею як на сцені, так і на полі бою. Війна забирає найкращих. Але ми всі пам’ятаємо про нього, дуже боляче за його сім’ю і за тих молодих людей, які в нього вчилися, вони багато втратили. Йому було що сказати учням, які навчаються у коледжі.

Чи змінився ваш танець під час війни?

Сам танець не змінився. Але тоді, коли ми танцюємо і лунають повітряні тривоги, ми змушені зупиняти наші вистави на деякий час, іти й ховатися до бомбосховища, сидіти й чекати на відбій тривоги, щоб далі продовжити танцювати. В цей час, звісно, емоції переповнюють. І настрій змінюється, як вода на кригу. Хочеться ще більше довести, що ми нескорені, нас не вбити й повітряні тривоги нас не зупинять, ми продовжуємо жити.

Що найбільше хочеться зараз танцювати?

Дуже хочеться танцювати саме українські балети: "Лісову пісню", "Лілею" – це наша класика, наша гордість. Там стільки гарного, нашого, українського, ці вистави повертають нас назад до свого коріння. Вони викликають у глядачів незабутні враження завдяки своїй красі, техніці та емоційному заряду. "Лісова пісня" і "Лілея" відображають довгу історію і багатий спадок балетного мистецтва України та є частиною того, що робить український балет унікальним і визнаним на світовому рівні.

Звісно, хочеться танцювати й сучасні балети світових хореографів Spring and fall, 5 Tango, які з’явилися у театрі із приходом нового художнього керівника Терада Набухіро.

Це настільки відомі постановки, і їх ставили неймовірні хореографи, що всі театри світу стоять у черзі по декілька років, щоб отримати дозвіл на виконання якоїсь із вистав John Neumeier, Hans Van Manen. І не всі театри отримують цей дозвіл. А тут наше керівництво ініціювало привезти ці вистави до України, і тепер наш театр також має можливість танцювати цю хореографію. Незважаючи на війну, до України приїхали артисти з-за кордону, які виконували ці партії і які готували ці вистави з нашими артистами. Вони не боялися, приїхали сюди і щодня проводили з нами репетиції, з повітряними тривогами, сидінням у бомбосховищі, а потім поверталися до репетицій й далі-далі все вчили з нами.

Зараз всі говорять про українську культуру, важливість її просування за кордоном. А з чого складається особливість українського балету?

ДНК українського балету має глибокі корен,і і одним із найвідоміших балетів, який відображає нашу традицію, є "Лісова пісня". Я вважаю, це один із найважливіших балетів у репертуарі української балетної школи, і він втілює в собі найкращі традиції класичного балету й колорит української культури. В цьому балеті, у "Лілеї", у "Вечорах на хуторі біля Диканьки", зашита наші ДНК.

Катерино, вам пропонували танцювати в німецькій трупі, але ви, незважаючи на війну, повернулися до України. Розкажіть про досвід роботи за кордоном.

З початком війни всі театри світу відкрили двері для українців, і навіть не маючи робочого місця, ми мали можливість просто займатися із трупами того міста, де ти тимчасово проживав як переселенець під час війни. Для деяких артистів це була можливість займатися із провідними театрами світу, й багато хто нею скористався.

У мене була можливість працювати в Німеччині ще до війни, бо я закінчила найкращу Європейську балетну школу John Cranko у Штутгарті і могла продовжувати свою кар’єру за кордоном. Але в Європі більше сучасного балету, а мені хотілося танцювати світову класику в Національній опері України.

Зараз, коли я приїхала на початку повномасштабного вторгнення до Німеччини, директор трупи жодної хвилини не сумнівався, а просто відкрив двері свого театру для мене, незважаючи на карантинні обмеження, бо ще тоді був коронавірус. Єдине, що я мала щодня робити – тест на коронавірус, який у Німеччині був безкоштовним. І за результатами тесту я могла повноцінно продовжувати свою кар’єру, займатися із трупою щоденною класикою, брати участь у репетиціях. Саме в цей час готували прем’єру в театрі, я була щаслива бути до неї причетною, набиратися досвіду і працювати з найвидатнішими педагогами, про яких ми тільки чули. Мені пощастило працювати в місті Карлсруе.

Трохи пізніше директорка Badische Staatstheater повідомила мене, що я маю можливість отримати гостьовий контракт, але я вирішила, що хочу повернутися додому, до рідних, до чоловіка в Україну.

Де вас застала війна? Чому обрали Німеччину?

Війна мене застала за кордоном. Я була на гастролях у Франції. Найстрашніше те, що я була дуже далеко й не могла допомогти своїй дитині, мене не було поряд і я не могла контролювати цю ситуацію, тому я якнайшвидше хотіла повернутися назад. Це був довгий-довгий шлях.

Коли мені, нарешті, через 2 дні вдалося приїхати до України, побачити свою дитину, обійняти її, тільки тоді я заспокоїлася. Побувши лише тиждень в Україні, коли почалися обстріли все ближче і ближче до нас, чоловік сказав, що я маю покинути Україну задля безпеки своєї і дитини. Тому я сіла в машину з мамою чоловіка і сином, і ми поїхали до Німеччини, бо там живе моя сестра. Це для мене була хоч якась моральна підтримка.

Приїхавши, звісно, треба було за щось жити. Німеччина дуже привітно зустріла, я дуже вдячна цій країні за те, що вона зробила для українців.

Потім почалися благодійні вистави Норвегією, Францією, Швецією, щоб люди знали про нашу війну. Морально було дуже важко танцювати. Тому що мої думки з Україною, з моїм чоловіком, батьками, друзями, що були під обстрілами. Я постійно переживала за рідних, у перерві була постійно з телефоном у руках. І лише на сцені я переключалася, танцювала для людей, щоб показати, що ми сильні, згуртовані.

Глядачі з різних країн приймали дуже тепло. Після кожної вистави лунав наш гімн, і ми виходили з прапором України. Гімн викликав сльози в артистів на сцені, а глядачі вставали і тримали руку коло серця й плакали разом із нами. Ми, артисти балету, були армією мистецтва, ми показували українське мистецтво, ми показували, що ми – розвинена нація.

Читайте також:

• Проміняв балетні туфлі на берці: історія легенди балету, який загинув у бою на Донеччині

• "Він залишається чудовим симбіозом фізики та мистецтва": Катерина Кухар розповіла про балет під час війни

• Вперше після тривалої перерви: Катерина Кухар і Олександр Стоянов виступили з балетом "Лісова пісня" у США