5 нових книжок, які варто прочитати влітку

5 нових книжок, які варто прочитати влітку

Літо — це час відпочинку, тож на дозвіллі можна присвятити час книжкам, які ви не встигли колись прочитати. Але ще ліпше взятися одразу за новинки, адже серед них — і золота класика, і світові бестселери, і свіжий доробок українських авторів.

Томас Пінчон. Веселка тяжіння. — К.: Видавництво Жупанського, 2021

Героєм цієї культової історії є ракета "Фау-2", чий політ — від першої сторінки до фіналу — нагадує траєкторію успіху самого роману. Адже його автор - однин з найскладніших і найзагадковіших прозаїків сучасності, який, будучи відлюдником, за все життя ще не дав жодного інтерв’ю, не був на вручення власних премій, ретельно приховуючи будь-яку особисту інформацію. Так само його "Веселка тяжіння" - один із найзаплутаніших американських романів, справжня перлина інтелектуальної літератури, яка розкривається лише для любителів крутих постмодерністських текстів-кросвордів.

Насправді цей грандіозний постмодерністський епос, який має кілька сюжетних ходів і величезну кількість персонажів - найбільший антивоєнний роман, сатира, трагедія, фарс і психоделічна подорож в пекло Європи часів Другої світової війни. Для другої половини XX століття "Веселка тяжіння" стала тим же, чим перші півстоліття був "Улісс" Джеймса Джойса. І наразі один з найважливіших романів світової літератури XX століття - вперше українською.

Малкольм Лаурі. Під вулканом. — Х.: Фабула, 2021

Дія цього роману, що незмінно входить до десятки найкращих у ХХ столітті, відбувається у маленькому мексиканському містечку протягом одного листопадового дня 1939 року - Дня поминання покійних. Цей день - останній для головного героя, в минулому британського консула, який знаходить порятунок від життя у безпробудному пияцтві. Його колишня дружина, зведений брат і друг-кінорежисер, намагаються врятувати консула, умовивши його кинути пити і почати життя заново... Але проблема тут не побутова, а суто екзистенційна, як у "справжніх" великих романах, і трагедія одного чоловічого життя, і кохання виявляється чимось більшим, чим черговим прикладом безсилля. Хоча, на початку все скидається саме на це.

"Г’ю міркував, що якби він колись написав власну біографію - хоча у цьому не було нагальної потреби, оскільки його життя цілком вкладалося в коротенький журнальний допис, що мав би приблизно такий вигляд: "Такий-то й такий-то, двадцяти дев’яти років, був клепальником, піснярем, наглядачем каналізаційних люків, кочегаром, матросом, інструктором із верхової їзди, артистом естради, оркестрантом, свиноводом, клоуном, солдатом (протягом п’яти хвилин, не більше) та церемоніймейстером у ложі спіритів, із чого аж ніяк не випливає, що, розширивши таким чином свій світогляд, він розуміє життя менш поверхнево, ніж банківський клерк, який ніколи не залишав рідного містечка". Утім, сам письменник називав свій автобіографічний твір "пророцтвом, політичним попередженням, криптограмою", у чому уважливий читач зможе переконатися сам.

Славенка Дракуліч. Кафе "Європа". Повернення. Як пережити посткомунізм. — К.: Yakaboo Publishing, 2021

Авторка цієї книжки нагадує, що свого часу — чи то після розвалу Радянського Союзу, а чи ппід час падіння Берлінського муру - тоталітаризм не зник за одну ніч, як і демократія не постала, наче за помахом чарівної палички, докорінно змінивши східноєвропейські су­спільства. Тож не дивно, що в її розповідях досі існують майже сюрреалістичні артефакти минулого у щоденному побуті громадян колишніх союзних республік — від системи медичного страхування до національних пам’яток, популярних кінострічок і культурних традицій, на тлі світової геополітичної турбулентності, укріплення націоналістичних настроїв і Брекзиту.

Загалом ця мозаїка соціополітичного репортажу занурює читача в досі виразно поляризовану європейську дійсність, в якій досі живуть привиди совка, родинні апокрифи з рідною тіткою, яка сидить у кафе з Дональдом Трампом, легенди і міфи недалекого минулого з дитячими спогадами про смаколики та інші подробиці тоталітарного часу.

Авторка, видавши такі книжки, як "Кафе "Європа" та "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися", за тридцять років після Оксамитової революції повертається думками у посткомуністичний простір, щоб дослідити, що тут змінилося, а що лишилося незмінним. "На тридцятиліття розпаду я повертаюся в "кафе" Європу, щоб зазирнути досередини й побачити, який вигляд має колишній комуністичний світ сьогодні, - починає свою оповідь Що є важливими ознаками сьогодення і чи могли ми їх передбачити? По­дорожуючи, я запитую себе: чи маю я взагалі право писати "ми" і знову зводити докупи всі країни колишнього східного блоку, тимчасом як самі вони так наполягають на своїх відмінностях? Чи досі існують "ми"? І нарешті: тридцять років - це багато чи мало, якщо йдеться про глибокі суспільні зміни?"

Ірина Жураковська. Твоя М. — Чернівці: Видавництво 21, 2021

Жага до життя і нестримне бажання щастя — ось те, що єднає обох героїнь цього роману. Перша з них, вінничанка Марина їде до Парижа офіціанткою, тікаючи від батька, який ніколи не вірив у свою дочку, друга, німкеня Марія — навчатися у тому ж місті в університеті, оскільки більше за все прагне займатися наукою і грати на скрипці. Будні в обох дівчат різні, але доля, як виявилося, спільна — обидві зазнали сексуального насильства (Марина ще в Україні, Марія вже в Парижі), обидві розчарувалися у близьких і друзях, обидві прагнуть справжнього кохання. У випадку з українкою, яка згодом вивчилася на лікарку, а потім ще й стала успішною менеджеркою, все ускладнюється ще й тим, що своє кохання вона знайшла під час Помаранчевої революції, яка, як відомо, продовжилася Майданом, але все одно мусила повернутися в Париж, коли її рідна країна палала у вогні Революції.

"Марина попереказувала майже все, що лишилось на українській картці, — ніби відкуповувалася від війни. Ніби від того можна відкупитися. Бо все одно вони там, а вона — тут. Та хіба ж тільки вона? Ось вони, ходять довкола табунами, ордами — ситі туристи, самовдоволені парижани. Розглядають на вітринах сумочки за ціною броніка, п’ють шампанське за ціною целокса". Таким чином, пошуки себе і кохання перемежаються в романі з психологічною драмою, і не лише Марина, але й Марія, яка, втікши додому і вийшовши заміж, знову повертається до Парижа, відчувають на контрасті важливість лише власного вибору. Авторка веде своїх героїнь лабіринтом життя, трагічних подій і любовних переживань, їхні шляхи ось-ось мають перетнутися, але насамперед важить те, ким у фіналі постануть вони у своїх власних очах.

Галина Крук. Хто завгодно, тільки не я.  Х. : Віват, 2021

Оповідання у цій збірці — історії, які живуть ніби самі по собі, яких чимало довкола, хіба що ніхто не записує. Але такий прийом відомої поетки — удавана легкість і спокуслива простота, адже недаремно передмову до її книжки написав Тарас Прохасько, який добре розуміється на тому, з чого можна зробити чудову прозу. І хто саме мав би її зробити.

коли вона каже: "Хто завгодно, тільки не я", — попереджає він, — то грається словами, оминаючи їхню пастку. Бо зрозуміло, що це вишуканий прийом мудрого оповідача. Звичайно, що тільки вона". І тому "Миттєве" тут сусідує з "Тим, що залишається", "Ангелоїдка" співіснує з "Аналізатором", а "Рибина" уживається із твердженням, що довкола "Забагато води", а завершують розмову "Карантинні хроніки Марії". І навіть оповідання "Цицьки" виявляється нічим іншим, як мандрівкою у дитинство, де живе, виявляється, доктор Фройд. Хіба може бути інакше у львівські прозі? "Це була та мить, коли пан Голавський почав відкриватися докторові Мельцу якоюсь своєю новою гранню: ще не діамант, але вже точно багатогранник. Бо сам доктор ніколи й не замислювався над усіма тими відмінностями: де закінчуються "груденята", а де вже починаються "перса", де ще нейтральний "бюст", а де вже цілком конкретні такі "буфери" чи "цицьки". "Стоп-стоп-стоп, — загамував себе в думках доктор Мельц, — а от цицьок на малюнках пана Голавського якраз і не було". І це точно про щось свідчило".

Читайте також: 5 книжок, де розкривають таємниці