Код, який привів людей на Місяць, вручну “вплітали” жінки: маловідома історія легендарної місії Apollo

Коли говорять про висадку Apollo 11 на Місяць, найчастіше згадують астронавтів, ракети NASA та інженерів, які створили одну з найскладніших місій XX століття. Але за цим польотом стояла ще одна маловідома частина історії — жінки, які буквально вручну “вплітали” програму бортового комп’ютера у фізичну пам’ять.

Про це йдеться в матеріалі Space Daily.

1968 року програмне забезпечення для Apollo не завантажували з диска і не записували на носій у сучасному розумінні. Його створювали мідним дротом, який вручну протягували крізь крихітні магнітні сердечники. Цю роботу виконували жінки на заводі Raytheon у Волтемі, штат Массачусетс. Саме вони створювали пам’ять, яка мала допомогти Apollo 11 посадити людину на Місяць.

Бортовий комп’ютер Apollo, розроблений у Лабораторії приладобудування Массачусетського технологічного інституту, мав два типи пам’яті. Оперативна використовувалася для тимчасових обчислень, а постійна зберігала саму польотну програму. Її називали core rope memory — “пам’ять на сердечникових тросах”.

Принцип був незвичним. Якщо дріт проходив крізь маленьке феритове кільце, це означало одиницю. Якщо обходив кільце — нуль. Так, крок за кроком, біт за бітом, програму перетворювали на щільно сплетений фізичний об’єкт.

Після завершення плетіння код уже не можна було просто переписати. Якщо в програмі знаходили помилку або її змінювали, модуль доводилося розплітати й створювати заново. Одна помилка могла зіпсувати весь блок.

На заводі жінок, які виконували цю роботу, називали “маленькими старенькими” — Little Old Ladies, або LOL. Назва звучала жартівливо, але водночас показувала ставлення до їхньої праці: інженерні рішення асоціювали з чоловіками, а ручну роботу, без якої ці рішення не могли б полетіти в космос, часто залишали в тіні.

Насправді ця робота вимагала надзвичайної точності. Багато працівниць мали досвід шиття або ткацтва, тому могли працювати з тонкими дротами, голками й складними схемами. Часто дві жінки сиділи по різні боки модуля і передавали довгу голку одна одній, наче човник у ткацькому верстаті.

На створення одного модуля могло піти до восьми тижнів. Повний комплект постійної пам’яті для одного комп’ютера Apollo вимагав місяців ручної праці.

Сам код, який потім вплітали у ці сердечники, створювала команда під керівництвом Маргарет Гамільтон. Саме вона очолювала групу програмного забезпечення в MIT і просувала саме поняття “software engineering” — інженерія програмного забезпечення.

Під час посадки Apollo 11 її програмна система зіграла критичну роль. За кілька хвилин до приземлення комп’ютер почав видавати аварійні сигнали 1202 і 1201 через перевантаження процесора. Система, розроблена командою Гамільтон, відкинула менш важливі завдання й залишила пріоритетною програму посадки.

Завдяки цьому Ніл Армстронг і Базз Олдрін змогли сісти на Місяць, маючи лише кілька секунд запасу пального.

Та історія Apollo — це не лише про інженерів, астронавтів і гучні імена. Це також історія про людей, чия праця залишалася майже невидимою. Жінки, які вручну створювали пам’ять для комп’ютерів, рідко потрапляли в технічні документи чи офіційні розповіді про космічну програму.

Схожа ситуація була і з іншими частинами місії. Наприклад, скафандри Apollo також вручну шили жінки на заводі Playtex у Делавері. Тобто дві критично важливі для безпеки речі — програму й скафандри — створювали руками люди, чиї імена довго залишалися майже невідомими.

Сьогодні модулі пам’яті Apollo зберігаються в музеях як унікальні артефакти. Зовні вони нагадують невеликі запечатані блоки, але всередині — тисячі дротів і крихітних кілець, які досі зберігають одиниці й нулі польотної програми.

Комп’ютер командного модуля Apollo 11 досі перебуває всередині “Колумбії” в Національному музеї авіації та космонавтики Смітсонівського інституту. Інші модулі залишилися на Місяці — у частинах місячних модулів або серед уламків після запланованих падінь на поверхню.

Ці одиниці й нулі, вплетені жінками під Бостоном у 1968 році, досі існують у тому самому порядку. Частина — у музейних експонатах на Землі, частина — у місячному реголіті.

І саме ця ручна, майже текстильна робота стала частиною однієї з найскладніших технологічних місій в історії людства.

До слова, розсекречені матеріали місії «Аполлон-12» знову привернули увагу до теми НЛО. На фото та у стенограмах астронавти описували загадкові вогні, що «відлітали до зірок».