Перейти до змісту
Шість років Мінським домовленостям: уроки, які засвоїв Зеленський на шляху до миру
ТСН.ua

Домовитися з Росією можна, але винятково на її умовах, що передбачають капітуляцію України.

У п'ятницю, 12 лютого, минає рівно шість років підписання Комплексу заходів Мінських домовленостей, або так званого Мінську-2. Політичний ландшафт відтоді змінився кардинально. А от до миру ми так і не наблизилися. Ба більше, у перемовинах із Росією Володимир Зеленський опинився у повному глухому куті, як і Петро Порошенко після останнього свого нормандського саміту в жовтні 2016 року. Від спроб подивитися в очі Путіну і просто припинити стріляти, шостий український президент на другому році своєї каденції відмовився, фактично повторюючи долю свого попередника. Проте, на відміну від Порошенка, Зеленський і його команда прямо говорять про необхідність модернізувати невигідні Україні Мінські домовленості. 

То чи була справа варта заходу? Можливо, треба було вчитися на помилках попередників? 

ТСН.ua зібрав головні уроки, які піднесли Зеленському перемовини з Росією, і проаналізував, до чого готуватися далі. 

Домовитися з Путіним

Зійтися з Росією десь посередині за ці шість років ні Порошенку, ні у Зеленському так і не вдалося. І справа тут не стільки у Мінських домовленостях, які, безумовно, не вигідні Україні, скільки у небажанні Росії забратися з Донбасу, поклавши край війні. 

Перші заяви Зеленського могли скласти враження, що у нього доволі спрощене розуміння суті конфлікту з РФ. Часом видавалося, що він думав: варто лише змінити Порошенка, заговорити російською, зустрітися з Путіним і мир знову запанує. Зеленський доклав максимальних зусиль для зустрічі з Путіним у грудні 2019 року. Кожні телефонні переговори з російським президентом сприймалися ледве не як прорив. При цьому досить швидко відбувалася й еволюція сприйняття Зеленським усіх викликів і складності питання. Думаю, що вже до нормандського саміту 2019 року він усвідомив: передовсім Росія не готова до миру, і все, на що здатен Путін – вимагати від Зеленського виконувати ультимативні вимоги Москви
каже ТСН.ua перший заступник директора Центру «Нова Європа» Сергій Солодкий.

Шлях до миру на Донбасі для Петра Олексійовича від 2016 року був заблокований. З обранням Володимира Олександровича войовнича риторика Києва згасла, розблокувавши роботу Нормандського формату. Але це була радше скринька Пандори, відкриття якої могло призвести до непоправних наслідків. 

Першою ластівкою стала згода України на «формулу Штайнмаєра» (яка визначає черговість проведення місцевих виборів в ОРДЛО) заради першої зустрічі Зеленського з Путіним у Парижі в грудні 2019 року, продемонструвавши згоду України порушити принцип «спочатку безпека, потім політика». Другою «зрадою» стала згода керівника ОПУ Андрія Єрмака на створення Консультативної ради, яка фактично передбачала прямий діалог Києва з бойовиками. Це б дало Москві карти в руки, щоб виправдати свою агресивну політику, мовляв, це не війна Росії проти України на Донбасі, а внутрішній громадянський конфлікт. 

Просто припинити стріляти 

На думку політичної аналітикині Фонду Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва Марії Золкіної, на другий рік свого президентства Володимир Зеленський засвоїв урок, що питання політичного врегулювання на Донбасі слід обговорювати тільки після виконання безпекових передумов. Зрештою, на Банковій викристалізувалися ці червоні лінії. 

«Бо все, що відбувалося у 2019 році і на початку 2020 року свідчило про зворотнє: що вони готові як мінімум паралельно це робити, а в принципі навіть без безпекових гарантій йти політичним треком і домовлятися про політичні речі», – каже ТСН.ua Марія Золкіна. 

Проте, нечесно стверджувати, що цього принципу від самого початку дотримувався і Петро Порошенко. Саме він вперше озвучив домовленість про «формулу Штайнмаєра» після нормандського саміту 2016 року. Та й сумнозвісний «план Мореля» (що передбачав спочатку вибори, а потім безпеку) теж з'явився за його каденції. 

Прийшовши до влади Зеленський не приховував, що його фішка – гуманітарний аспект. Його команда зосередилася на обміні полоненими і встановленні довготривалого режиму припинення вогню. І Кремль вправно спіймав Зеленського на цей гачок. Провівши декілька знакових обмінів полоненими до і після паризького саміту, далі процес забуксував. А так зване 29-те за рахунком перемир’я, встановлене 27 липня 2020 року, більше не працює. Про це відкрито говорить навіть керівник української делегації в ТКГ Леонід Кравчук.  

Формально перемир’я зберігається, але прогресу в переговорах це не додає. Тобто, основний урок тут у тому, що навіть зниження ескалації на фронті, хоча воно має гуманітарне значення і зберігає життя цивільних і військових, і це безумовний плюс, не обов’язково призводить до прогресу в переговорах. Тому ставка винятково на перемир’я майже за будь-яку ціну не може спрацювати. Друга половина 2020 року яскраво доводить, що Росія використовує безпековий фактор винятково для політичного тиску на Україну. Саме після початку перемир’я вони заблокували роботу практично в усіх підгрупах ТКГ. І поки не отримають того, що вимагають, зокрема в політичній підгрупі по виборам і кордону (щоб Україна відмовилася від своїх вимог, що спочатку кордон, а потім вибори - Авт.), не погоджуватимуться на жодні інші навіть гуманітарні кроки
вважає Марія Золкіна.

Неособливий статус Донбасу

На відміну від Порошенка, Зеленський на другий рік своєї каденції висунув вимогу модернізації Мінську-2, розуміючи, що від першої до останньої букви політичної частини Україні він не вигідний. Зрозуміло, що Москва на це ніколи не погодиться. Проте, якщо ще декілька місяців тому Москва продовжувала тиск на Київ із вимогою виконати Мінськ, то вже зараз дещо змінила тактику. 

Тепер вустами Кремля російські пропагандисти кажуть, що Мінські домовленості – це пропозиція про конфедерацію, що покладена перед Україною на стіл. А як шантаж використовують нову фейкову ідеологію «Русский Донбасс» (ухвалену на форумі в Донецьку) яка зводиться до можливості інтеграції ОРДЛО до складу Росії, хоч офіційно в Москві від цього відмежувалися. 

За словами першого заступника директора Центру «Нова Європа» Сергія Солодкого, Путін реалізує інтерес Росії щодо тримання України в сфері свого впливу, а тому справжнє врегулювання не відповідатиме фундаментальному інтересу Росії, принаймні за доброю волею Путін на таке врегулювання не погодиться, надто значні ресурси були задіяні. 

«Чи впроваджує Путін якусь нову політику щодо України, аніж та, яку Москва впроваджувала щодо Києва останні три століття? Наскільки великі шанси, що цього разу буде якось інакше? Для зміни політики замало бажання і тим більше не достатньо зміни персоналії (Порошенка на Зеленського – Авт.). Потрібно задіяти по максимуму різні чинники, ресурси – міжнародні санкції лише один із них. Зеленський, можливо, і погодився б на умови Росії, але так само мусив рахуватися з суспільними настроями; дослухатися до порад більш досвідчених закордонних колег; брати до уваги рекомендації українських дипломатів. На сьогодні можемо говорити про усвідомлення Зеленським цього уроку. Але так само збагнули нереальність дотиснути українську владу і в РФ – це особливо помітно з заяв представників РФ в останні тижні. Російська преса знову взяла курс на дискредитацію української влади: в публічній площині Росії досить поширеним стало порівняння Зеленського з Порошенком», – підкреслює Сергій Солодкий. 

Допоможуть США 

Справді, кремлівські рупори реанімували платівку про те, що в Києві сидять фашисти, а Зеленський і «Слуга народу» – це американська ширма, що здійснює зовнішнє управління Україною. 

За словами Марії Золкіної, домовитися з Росією можна, але винятково на її умовах. І схоже цей урок у Зеленського засвоїли. Саме тому переговорний ентузіазм з Москвою пішов на спад, і в Києві заговорили про зміцнення нормандського формату за рахунок США. Якщо під зовнішнім американським управлінням у Москві побоюються саме цього, проти в Києві напевно ніхто не буде. 

«Мене часто запитують, особливо закордонні журналісти, то що ж це все-таки було за перші півтора роки каденції Зеленського: щире сподівання, що можна домовитися (і він справді щиро намагався це зробити протягом 2019 – початку 2020 рр.), чи все-таки гра, щоб зрештою виправдати, що нічого не можна зробити і просто треба все зупинити? Моє переконання, що все-таки був розрахунок на домовитися. Якщо вважати так, то, напевно, цей урок теж засвоєно. У 2020 році ми відновили активність у нормандському форматі. Причому намагаємося активно відновити його по більш офіційних каналах, на рівні МЗС, а РФ навпаки все заблокувала і звела до неформального рівня політрадників», – зазначила Марія Золкіна. 

У четвер, 11 лютого, під час перебування на передовій разом з послами G7 Зеленський чітко зазначив, що трек політичних радників працює. Ба більше, Україна розробила покрокову дорожню карту імплементації Комплексу заходів Мінських домовленостей із конкретними датами. За словами президента, документ вже надіслано всім учасникам перемовин і радники лідерів нормандської четвірки мають зібратися, щоб її затвердити або відкинути. 

Але надії на те, що Росія погодиться на цей документ, майже немає. І підсумовуючи всі викладені вище уроки, які Зеленський і його команда засвоїли за ці два роки, поки мали справу з Москвою, треба сказати, що Росія поважає лише силу. Чомусь, наприклад, про Азербайджан кремлівська пропаганда не каже, що там зовнішнє турецьке управління. Хоча саме Анкара допомогла Баку поставити крапку у 30-річній війні між Азербайджаном та Вірменією за Нагірний Карабах. 

Відео Чи вигідні Україні Мінські домовленості

В інтерв‘ю ТСН.ua представник України в політичній підгрупі ТКГ Андрій Костін розповів про дві червоні лінії, які ні в якому разі не перейде у виконанні Мінську.

Чи вигідні Україні Мінські домовленості