Історія з грифом "Секретно": Олена Вітер. Сила добра (частина ІІ)

Початок історії читайте тут.

Сьогодні у в'язниці НКВД № 1 (сумнозвісній "тюрмі на Лонцького") міститься музей. Його завдання — увічнити пам'ять тих, хто пройшов через цю катівню. Експозиція завершується стелою, на якій написані прізвища сотень людей, розстріляних у найстрашніші в історії в'язниці дні між 22 та 28 червня 1941 року.

Тоді, під час поспішної евакуації радянської влади зі Львова, за наказом керівництва енкаведисти розпочали масовий розстріл політичних в'язнів. На стелі — прізвища українців, поляків, євреїв, усіх тих, хто став останніми жертвами НКВД, перш ніж чекісти залишили місто.

Серед інших можна прочитати ім'я Олени Вітер. За радянськими документами, її було розстріляно. Насправді ж Бог порятував її від жорстокої розправи.

24 червня 1941 року начальник тюремного управління НКВД у Львівській області Лерман звітував, що на виконання наказу керівництва із 1355 приречених до розстрілу вирок уже виконано щодо 924. "Робота" тривала й після цього, але з кожним днем ставала дедалі важчою.

У день написання звіту Львів бомбардували німецькі літаки, у місті почалися заворушення, організовані ОУН. У результаті підпільникам вдалося влаштувати втечу частини в'язнів. Але це ще був не кінець радянської влади — чекісти повернулися, почали виловлювати в'язнів на вулицях, до їхніх рук потрапляли й інші підозрілі для них особи.

Затриманих повертали до тюрем, де продовжувалися розстріли. Але хоч як не поспішали енкаведисти, вони не встигали, і врешті, побоюючись того, що потраплять у німецьку пастку, залишили місто.

Щойно стало зрозуміло, що радянська влада вже не повернеться, у суботу, 28 червня, львів'яни кинулися до тюрем. Там вони застали жахливі картини масового вбивства, але поруч з тим звільнили незначну кількість в'язнів, до яких не встигла дійти черга.

Серед тих, хто цього дня вийшов на волю з тюрми на Лонцького, попри те, що офіційно вважався розстріляним, була й Олена Вітер.

Подальше її життя розвивалося в напрямку, зворотному до євангельської історії — від чудесного "воскресіння" через подальші страждання і до справжньої смерті. Олена відплатила Богові та людям за своє врятоване життя життям багатьох інших, яких їй довелося рятувати в роки німецької окупації.

Перші місяці нової влади у Львові багато українців вірили в німецьку пропаганду про "визволення з більшовицького ярма". У місті почалося відродження громадського та національного життя. За дорученням митрополита Андрея Шептицького Олена Вітер відновила в місті діяльність жіночого монастиря студитського уставу.

Проте справжні наміри німців ставали зрозумілішими з кожним днем. Спочатку вони заарештували членів Українського державного правління — уряду проголошеної 30 червня відновленої держави. Згодом почали обмежувати інші вияви українського політичного та громадського життя.

У серпні оголосили про приєднання Львова та Галичини в цілому до Генерал-губернаторства — окупованої ними частини Польщі. Від вересня почалися масові арешти членів ОУН. Дедалі більшого масштабу набували переслідування єврейського населення міста.

На відміну від радянської влади, німці не чинили перепон діяльності духовенства, не закривали церков, не розганяли монастирів. Тому для багатьох переслідуваних німецькою владою саме церкви та монастирі стали останнім прихистком і можливістю порятунку.

Духовні особи надавали їм допомогу, попри очевидну загрозу репресій з боку влади. Керівництво греко-католицької церкви на чолі з Андреєм Шептицьким не лише знало про це, але й намагалося координувати роботу з порятунку переслідуваних.

До цієї роботи активно долучилася ігуменя Йосифа, яка сама нещодавно ледве уникнула смерті. Монастир, який вона очолювала у Львові, та підзвітний їй, відроджений монастир у Якторові, стали місцем, де надавали медичну допомогу пораненим підпільникам.

У стінах святинь знову залунав дитячий сміх — ігуменя Йосифа відродила дитячі садочки, і тут, непомітні серед інших, переховувалися діти керівників українського підпілля, зокрема члена Проводу ОУН Дарії Ребет, командира УПА-Захід Олександра Луцького та інших.

Але Олена Вітер надавала притулок не лише "бандерівським" дітлахам, але й єврейським дітям, яких таким чином рятували від смерті.

Дружина рабина Давида Кахане, що переховувалася від нацистів в Унівському монастирі, згадує, як одного разу, коли вона була в гостях у сестри Йосифи, застала сцену, як ігуменя у своїй ванній відмивала двох єврейських дівчаток, що втекли з потяга, який прямував у табір смерті Белжець.

Одна з дівчаток мала кульове поранення — її підстрелив охоронець під час втечі. Дружина рабина хотіла допомогти їй, проте сестра Йосифа відмовилася, кажучи: "Це мій обов'язок, я роблю це, виконуючи заповіді Божі. І я хочу виконувати їх без сторонньої допомоги".

Турботи монахинь відгородили українських та єврейських дітей від страшного світу, який прирікав їх на страждання та смерть, і, можливо, бодай на короткий час продовжили їхнє дитинство.

Роблячи це, вони самі наражалися на смертельний ризик, адже духовний сан не гарантував жодної безпеки від нацистських репресій. Проте цього разу біда минула монастирі, й ігуменя разом з іншими сестрами пережили німецьку окупацію.

Відступ німців зі Львова влітку 1944 року не означав, що місто нарешті стане безпечним для життя. Відбулася заміна одного окупанта іншим, причому той, що надходив, для Олени Вітер був значно небезпечнішим, адже одного разу вже засудив її до смерті.

Завершення історії наступного четверга.

Володимир В'ятрович