Найважче і водночас найважливіше — усвідомити, що "рак" не дорівнює "смерть-труна-кладовище".
"— Не хвилюйся, у всіх буває безсоння.
— Чуваче, я вже півроку не сплю!
— Боже милосердний!
— Та вже і до нього звертався."
к/ф "Машиніст"
Насправді ні. Не спав я, за великим рахунком, усього місяць. Та і з богом поговорити не довелося — і, мабуть, це на краще.
В Інституті раку, куди мене серед ночі привезли реанімобілем (про пекельну подорож докладніше можна почитати тут) і залишили, вколовши на прощання знеболювальне — чекай ранку, друже, — довелося пробути чимало днів та ночей. Серед лікарів я швидко став доволі відомим пацієнтом — наймолодший хворий у відділенні раку стравоходу (як виявилось, до такої форми захворювання взагалі схильні літні люди), двобічна пневмонія та плеврит, постійні болі у спині через викривлений хребет, постійна температура та ще купа менш важких, але не менш неприємних симптомів.
На мене приходили подивитися і розпитати лікарі з сусідніх відділень, я повторював все ті ж відповіді на ті ж запитання — почалося все 8-го березня, ні, раніше ніякого дискомфорту не відчував, ні, гострих рибних кісточок не ковтав, ні, не знаю, просто допоможіть, щоб цей біль пішов.
Лікарі Інституту раку схилялись до того, що пневмонія не пов'язана з пухлиною у стравоході, тож вирішили її лікувати окремо. Аби пришвидшити процес, у кожну легеню встромили по трубці діаметром в сантиметр — щоб виходила рідина. Не певен, як воно виглядало з боку, але з цими дренажами, втративши близько 20 кілограмів ваги, я сам собі нагадував персонажа з "Повсталих із пекла". Чи такого собі привида замка Морісвіль, що вештався коридорами відділення вночі — жоден зі знеболювальних препаратів не міг втамувати біль у спині, тож у нічний час я заздрив усім, хто міг собі дозволити трохи поспати.
У ПОШУКАХ ОПТИМІЗМУ
Взагалі, інтенсивна терапія та постійні болі відволікали мене від того, що називається "лікарняним життям". Інститут раку — всеукраїнський заклад, тож тут можна зустріти пацієнтів з будь-якого міста країни. Люди у палатах знайомляться, спілкуються, вітаються у коридорах дорогою на щоранкові процедури, а ті, хто приїжджає сюди не вперше, взагалі стають добрими знайомими.
І під час перших днів в Інституті, і навіть зараз мені здається, що рак — не та річ, яка має об'єднувати людей. Принаймні, не так. Більшість пацієнтів не говорять про одужання, вони обговорюють сам процес лікування, пригадують сумні історії, що сталися із друзями та знайомими — хоча лікарі і намагаються кожного ранку своїм бадьорим виглядом налаштувати хворих на оптимістичний лад. Що казати — жаліти себе легше, аніж взяти, як Мюнхгаузен, за залишки волосся (поки воно все не випало від хіміотерапії), і витягнути з болота постійного бурчання.
Попри те, що майже увесь час до операції я почував себе гидотно, інколи приходило розуміння, що мені все ж пощастило. Інколи — це коли ліфт відмовлявся їхати на перший поверх і ставав на другому, змушуючи проходити його пішки. Другий поверх Інституту раку — відділення дитячої онкології. Будь-який випадковий відвідувач другого поверху несвідомо пришвидшує крок, аби скоріше пройти повз. Дивитись на маленьких людей, яким випала доля з самого дитинства жити по той бік дверей відділення, неймовірно важко. Дивитися у їхні не за віком дорослі очі — ще важче. Хочеться вибачитись перед кожним з цих дітей, хоча до кінця незрозуміло за що. А потім пришвидшити крок і вийти з другого поверху.
Одного разу у наше відділення прийшов хлопець років 16 з мамою. Ну як прийшов — прикульгав на милицях. Повністю сивий, він міг би бути схожим на Джима Джармуша — якби не був настільки худим та змученим. Пам'ятаєте відоме фото майора ФСБ Литвиненка, отруєного полонієм, у палаті лондонської клініки? Цей хлопець виглядав ще більш вичавленим. Здавалось би, куди ще гірше? За місяць я знову зустрів його у лікарні, на тих же милицях, щоправда, вже без однієї ноги — її ампутували до коліна.
МЕД І ДЬОГОТЬ ЖИТТЯ
Операції з видалення стравохода передувало солідне розмаїття медичних процедур. Певен, що якщо зараз накинути лікарняний халат, зайти у якесь відділення та розкидатись наліво та направо тими медичними термінами, які я вивчив за час хвороби, то цілком могли визнати за інтерна.
Сама операція виявилась доволі приємним сном — у той час, коли мої рідні майже вісім годин (приблизно стільки вона тривала) не знаходили собі місця, а лікарі робили все можливе, аби вирізати з мене ту гидоту (і про всяк випадок ще частину здорової тканини), я нічого не відчував. Боже, благослови медицину ХХІ століття. Окрема подяка за те, що мені не довелося мати справу з цією хворобою у, скажімо, вікторіанську епоху.
Ще одна річ, яка допомагає — це усвідомити, що "рак" не дорівнює "смерть-труна-кладовище". Що одразу після виявлення пухлини чи іншої форми онкозахворювання списувати тебе в морг не має права ані лікар, ані родичі, ані ти сам.
Так, дійсно, спосіб життя кардинально відрізнятиметься від того, який був до хвороби, але скільки я чув історій про полковників та генералів правоохоронної (і не тільки) системи, які у 45 років на застіллях п'ють тільки мінеральну воду — бо свого часу майже знищили собі шлунки алкоголем? Та й колись врешті наступає час зізнатися собі, що принцип "взяти від життя усе найкраще" ніколи і ні в кого не спрацював. Ложка дьогтю буде завжди. Інша справа, що з нею робити — і як ставитись.
Реквізити для допомоги:
картка Приватбанку
4731 2171 0392 1837
Тудан Олег Васильович
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook та стежте за оновленнями розділу!