До Бреговича, з любов'ю

Горан Брегович скасував концерти, заплановані у Польщі. Поляки дружно, слідом за українцями, здійняли бучу через гучні висловлювання сербського артиста щодо анексованого Криму і заборонили йому приїздити. Навіть ненадовго. Навіть до прихильників, котрі неприїздом бажаного гостя були невимовно засмучені.

Ще кілька років тому Горан Брегович приїздив до України, мов до себе додому. Стадіони ревли й бушували, коли на сцені з'являвся "Оркестр, що не курить" ("The No Smocking Orchestra") і лунали перші звуки знайомого "Калашникова" чи "Бубамари". Переплюнути Бреговича міг хіба що Славко Вакарчук, та й то лише тому, що він все-таки свій, і все-таки секс-символ української сцени. Сьогодні ситуація змінилась докорінно, і Брегович з кумира перетворився на опального вигнанця.

Розшаркавшись на адресу Росії у Криму, Брегович підклав сам собі велику свиню. Скасовані концерти, поголос по Європі, втрата гонорарів і – не виключено – тисячі-другої прихильників. Не скажу, що Бреговича це дуже засмучує – так само, як не засмучує осуд публічності його колегу, режисера Еміра Кустуріцу: цей також виступає в кращих традиціях юродивого – дружить з Нікітою Михалковим, пише хвалебні статті про велич Російської Федерації і прославляє російсько-сербське братерство. Якщо взяти до уваги нелюбов балканців до США (автоматично – любов до Росії, їх вічного опонента), а ще те, що обидва митці – вихідці з колишньої Югославії, котра відрізнялася від СРСР хіба що тим, що це не вони їздили до нас по джинси і жуйки, а ми до них, збагнути тут логіку нескладно. Але річ полягає не в тому, що мені шкода Бреговича, котрий лишився без концертів. Вболіваю я за інше.

У нас як у народу ніколи не було проблем з патріотизмом. Проте завжди було вдосталь проблем із пріоритетами, підміною понять та, що найгірше, із здатністю відокремлювати зерна з полови. А ще у нас є нехороша, особисто для мене дуже болюча риса, – змішувати мистецтво і політику – яєчню та дар божий. В даному випадку – дар Горана Бреговича. Мені сумно й смішно читати, як рясніють форуми в інтернеті коментарями типу "хто такий цей Брегович", "лажовий артист", "бездарність", "плагіатор" і "сербський кацап". Сумно мені тому, що ще вчора люди, котрі пишуть це, ходили на концерти, слухали диски і навіть ставили "Калашникова" на рингтони своїх телефонів. А смішно через те, що я ніколи не чула, аби талант вимірювався рівнем політичної заангажованості. Що це? Стадний інстинкт? Політичне зомбування? Культурна короткозорість?

Одразу пригадується купа купенна ідентичних випадків, коли ще вчора улюблені й шановані артисти потрапляли в немилість і навпаки. Цькування на політичному ґрунті і возведення з грязі в князі давно стало у нас улюбленим масовим спортом – пригадаймо Ані Лорак, рейтинг якої обвалився в мент через нечітку політичну позицію, і цілковитих дундуків від музики "Ґринджолів", яких випхали від України на "Євробачення-2005" виключно за вірний політичний вектор. Але якщо Кароліна Куєк, попри дружбу з Філею Кіркоровим, тягне максимум на провінційну зірочку регіональних клубів культури, то Горан Брегович давно і міцно застовпив собі не останнє місце в щаблі помітних культурних діячів світу, що навряд чи вдалося б "нездарі", "плагіатору" і "порожньому місцю". Бо Брегович – то вам все-таки не Куєк, а у плагіаті нині звинувачують навіть Девіда Камерона, котрий начебто вкрав задум "Аватара" у якогось російського писаки. Проте від цього Камерон не перестає бути видним режисером, чи не так.

Можливо, я виступаю якоюсь мірою адвокатом диявола. Але я справді не готова будувати свої культурні та літературні уподобання на такій слизькій основі, як чиїсь політичні преференції. Я вірю в свободу переконання і свободу вибору, і єдине, що можу закинути Горанові Бреговичу, – що він ляпає глупства, неприпустимі для зірки його рівня, до того ж в хибній ситуації і в хибний час. "Фільтруй базар", – як сказали б йому в його улюбленій Росії. Я вірю в культуру без політики, сексизму, гомофобії, соціопатії і такого іншого, вірю, що можна дивитися фільми Поланського попри те, що його звинувачували в педофілії, милуватися картинами Ван Гога попри те, що він був хворий на голову, і слухати будь-чию музику просто тому, що вона прекрасна, не забарвлюючи її при цьому в жодні кольори.

Тож перед тим, як заклеймити чергову паршиву вівцю, згадайте, любі музиколюби та політикомани, що політика – річ апріорі брудна, мінлива й невдячна, а культура – вічна, і покликана робити нас кращими, мудрішими і терплячішими. Відтак, кому охота слухати політично правильних "Гринджолів" та їм подібних (якщо після оглушливого провалу у 2005-му тягар власної музичної нікчемності дозволив їм записати ще бодай щось) – izvolite, як кажуть в Сербії. А я піду послухаю "Колискову" Бреговича, а заразом освіжу в пам'яті улюблені треки його дует-альбому із польською виконавицею Kayah. Цікаво, чи підтримала вона заборону відвідувати Польщу для її музичного колеги?