Я не боюсь сказати. А треба?

Дата публикации
Просмотры
5645
Поделиться:
WhatsApp
Viber
Я не боюсь сказати. А треба?

Олена Концевич має свою думку стосовно популярної теми.

Полюбляють у нас різні інтернет-флешмоби. Останнім флешмобом, запущеним соцмережами, коли треба було зробити щось більше, ніж просто сидіти дупою на стільці біля комп'ютера, здається, була ініціатива з поливання крижаною водою. І от тепер – новий хіт: янебоюсьсказати. Говорімо про сексуальні домагання. На все горло. На всі мережі. На всі заставки. З односторонньої, суто жіночої перспективи.

Кажуть, у нас чоловіче суспільство, де жінці нема місця. Прочитавши хоча б кілька постів на тему "я не боюсь сказати", враження складається цілком протилежне. Світ обертається навколо непорочної жінки, котру всі тільки й хочуть, що скривдити. На мене косо подивилися в автобусі – це домагання! Те, що на мені при цьому була вбрана спідниця завширшки 10 см, нікого особливо не хвилює. Мене зґвалтували після дискотеки! Після того як я, випивши десять коктейлів за рахунок компанії гостей з Близького Сходу, погодилася поїхати з ними покататися в лімузині нічним містом. Звісно, випадки реального насильства над жінками існують, їх багато, і це проблема. Але на фоні трьохсот тисяч історій про домагання, про котрі країна почула за останній тиждень справжніх випадків психічного чи морального насильства над жінками набереться може зо три відсотки. Решта – типовий приклад анонімного (дякувати комп'ютерним технологіям!) жіночого ексгібіціонізму, шанс привернути увагу, можливість оголити струни своєї душі. А те, що жінкам не дай торт на ніч з'їсти, дай оголити струни душі в пошуку романтичних переживань, знають усі. Так само, як про те, що "50 відтінків сірого" – не література, а порно для жінок, котрі соромляться дивитися redtube. А хочеться.

Запеклі противники одностатевих шлюбів кричать, що не може виховати нормального, здорового члена суспільства пара, де обидва – одної статі. Чому ж не може? Тисячі людей з пострадянського простору виховали саме такі пари – в складі мами і бабусі, оскільки тато пішов, а новий так і не знайшовся. І саме в цих родинах ображена на життя мама з дитинства вкладає в голову сина, що чоловіки – це безсоромні скоти, позбавлені моралі. І син росте з усвідомленням того, що насильницька модель поведінки – образити, покинути, зрадити, штовхнути, зґвалтувати, вбити-і-з'їсти – це норма для чоловіка. Бо так він чув від мами.

Як тут не згадати про утопічний в своїй ідіотичності випадок з американкою, котра відрізала своєму чоловікові його інтимного друга через подружню невірність. Так, бідолашна страждала на психічний розлад і отримала на роздуми 50 років цюпи, але її вчинок став сигналом для тисяч інших – ріж, бий, пали, бо усі вони – козли.

А як щодо флешмобу "Я пройшов дідівщину в армії"? Або "Я – батько-одинак, бо моя дружина – хвойда"? Або "Мама не дозволяла мені до 20 років зустрічатись з дівчатами, і тепер я – закомплексований 45-річний онаніст-самітник"?.. Флешмоб "Я не боюсь сказати" – ніщо інше, як чергова спроба перетворити жінку в очах суспільства на жертву. Перш ніж вивертати на публіку щось настільки особисте, як задавнені душевні травми, вартувало б замислитись, кому і навіщо це потрібно. І чи так все однозначно, як це намагаються нам показати. Бо, як би монструозно це нi прозвучало з моїх вуст, такі флешмоби – прекрасний шанс помститися чоловічій частині планети. За все і одразу. За невдалі шлюби, за перше розбите кохання, за зраду, за те, що тебе, 100-кілограмову 35-річну касирку супермаркета, не взяв заміж Джуд Лоу. За власні нереалізовані фантазії, за те, що ти, три роки сохнучи за власним сусідом, жодного разу навіть не привіталася з ним у ліфті, зате встигла люто зненавидіти усіх його пасій, феєричний секс з котрими не дає тобі спати по ночах.

Цікаво, що флешмоб нічого в житті жінок, котрі справді зазнали психологічної травми, будучи жертвами, не змінив. Виговоритися у віртуальний простір, переконуючи себе, що проблема від цього вивішиться, – це все одно, що запустити в фейсбук фото з підписом "У мене рак", і чекати, поки мільйони лайків і репостів чудотворно тебе зцілять.

Проблема насильства в нашому недосконалому суспільстві трапляється на кожному кроці. До того ж не лише проблема насильства над жінками. І вирішувати її треба – я за, я однозначно за. Але вирішувати її потрібно, не засмічуючи інтернет кілограмами дурних історій про те, як в метро до тебе притулився збоченець (студент-медик 5-го курсу, котрий після 7 пар в інституті випадково заснув на тобі в годину пік). Вирішувати їх треба на юридичному рівні. Тому що ті, хто реально потребує допомоги психолога, кого таки зґвалтували, побили, тримали в підвалі власного будинку на ланцюгу тощо, вже давно звернулися до фахівця і отримали допомогу, або продовжують звертатись по неї, якщо з першого разу не подіяло.

На завершення. Домагання – це жахливо і страшно. Але флешмоби типу "Я не боюсь сказати" – ще більш страшно. Бо дядька, котрий показував вам пісюна за рогом школи, можна піймати і посадити (або відшмагати по дупі, кому як до душі). На відміну від тисяч безіменних дам, котрі виливають в мережу сльозливі історії про мужиків-козлів. Котрих вони самі, до речі, народжують, виховують і з котрими живуть, забуваючи, що будь-яка, навіть найстрашніша історія – це палка на два кінці.

Следующая публикация