РІК БЕЗ КАТІ. СПОГАДИ ДРУЗІВ ТА АКТИВІСТІВ
Четвертого листопада 2018 року померла херсонська активістка та чиновниця Катерина Гандзюк. Після того як невідомий вилив на неї літр сірчаної кислоти в центрі Херсона, Катя боролася за життя 96 днів. За рік суд визнав винними п'ятьох виконавців нападу, ще троє, зокрема голова Херсонської обласної ради Владислав Мангер, перебувають у статусі підозрюваних. 4 листопада 2019 року в багатьох містах України відбуваються акції "Рік без Каті", на яких учасники вимагають покарати замовників. ТСН.ua поспілкувався з батьком Гандзюк, її друзями та громадськими активістами — вони згадують, якою була Катя, та розповідають, що з її справою відбувається зараз.
Мені важко писати про Катю у соцмережах, але мені здається, коли я пишу, переживаючи знову ті моменти з нашого з Катею життя, я ніби знову спілкуюся з нею. Коли я пишу пост, мені здається, ніби вона поруч. Можливо, це одна з причин того, що я намагаюсь хоча б раз на тиждень щось пригадати і написати про Катю.

29 жовтня в неї було невеличке покращення стану, і лікарі дозволили її посадити, і вона сіла, а на голові в неї така конструкція була, що мала вигляд ніби шолом римського легіонера якогось. І я пожартував про це, а вона захотіла подивитись, який це з боку має вигляд, і я сфотографував. Це останнє фото Каті, яке я особисто зробив. А вже 2 листопада їй стало зле, і вона вже не встала. Останнє її фото — це було селфі, яке вона зробила сама.

Думаю, вона не очікувала на те, що все буде добре. В останні тижні, думаю, вона розуміла, що все може бути по-різному. І я це десь розумів, бо від середині жовтня її стан погіршувався. Щодня виникали якісь нові, ніби дрібні, але серйозні ускладнення — з боку серця, легень. З'явились набряки, задишка, тахікардія, стали погано загоюватись рани. Було видно, що їй стає гірше, гірше й гірше. Я розумів, що резерви організму її закінчуються, але як батько сподівався, боявся навіть сказати комусь. Тільки парі друзів сказав десь за два тижні до смерті, що боюсь, що Катя звідси не випишеться. Як батько я вірив у краще до кінця, але як лікар, хірург з великим досвідом, в глибині душі розумів, що все погано.
“
За рік не полегшало. Я завжди кажу, і на своєму прикладі, що час не лікує, він тільки поглиблює відчуття втрати.
Катя намагалася працювати навіть із лікарні, обпеченою рукою вмикала той айфон і диктувала, диктувала. Вона навіть повністю не могла бачити весь екран телефона, але дуже хотіла не відстати від тої політики, від політичних процесів. По вечорах я до неї сідав, і ми передивлялися всі телеканали, всі новини.

За моїми даними, розслідування призупинено, слідчі дії жодні не проводяться. Виконавці покарані, отримали мінімальні терміни, а інші учасники виділені в окремі два провадження — одне щодо Левіна і Мангера. Мангер спокійно собі веселиться, керує областю — нагороджує, вітає, бажає працювати на благо України у своїх офіційних повідомленнях як голови облради. А Левін нібито в розшуку, офіційно він ніби в Інтерполі зареєстрований, але я так розумію, ніхто його особливо не шукає. Поки Левіна не знайдуть, діла не буде.

Друге кримінальне провадження — це Павловський. Який з дуже активного посередника, і ми це знаємо, став просто людиною, яка не донесла. Зараз ним підписана з Генеральною прокуратурою якась угода, з якою ми не ознайомлені. Ми взагалі нічого не знаємо про цю справу. Скільки я не питав у працівників ГПУ, всі вони кажуть — Павловський дає свідчення і дуже хворий. Потім, у зв'язку з так званою хворобою, його відпустили під домашній арешт, потім уклали угоду, потім не подовжили домашній арешт, тому що сказали, що він ніби дуже хворий.
“
Вірю, що здоровий глузд наших правоохоронців, керівників нашої держави спрацює.
Має відбутися суд в Одесі, але цей суд не відбувається, оскільки Павловський на суди не з'являється. Чотири рази ми на них їздили, п'ятий раз вже не поїхали, бо він все одно не з'явився. П'ять разів він не з'явився на суд. Адвокат надсилає до суду листи, які містять довідки, що Павловський перебуває у лікарні, хворіє. А коли після четвертого суду наші активісти поїхали в лікарні, то там ніхто цього Павловського не бачив і не знає. Тобто, все це виявляється фікція.

Вірю, що здоровий глузд наших правоохоронців, керівників нашої держави спрацює. Адже ті, хто брехав нам, брехав мені, хто покривав, я маю на увазі минулого генпрокурора Луценка і пана Порошенка, по суті пішли в політичне небуття. І очевидно, що немалу роль у цьому зіграла і справа Каті. Можливо, через те, що справа Каті набула такого розголосу, підпали лісу такі масові зупинились. Я усвідомлюю, що ім'я Каті стало символом для багатьох, але як батьку мені страждання це не зменшує. І за рік не полегшало. Я завжди кажу, і на своєму прикладі, що час не лікує, він тільки поглиблює відчуття втрати.
З Катериною я познайомився взимку 2018 року, коли боровся з одним депутатом Одеської міської ради, який був дотичний до Труханова, і Катя мені допомогла певною інформацією про цього депутата. Так ми познайомились, спочатку віртуально, через фейсбук, я побачив, що людина ідеологічно мені близька, що ми на одній хвилі, і далі продовжували спілкування. Потім почалися напади на громадських активістів в Одесі, і відбувся напад на друга Каті Сергія Нікітенка. І Катя почала розуміти і казати — якщо це зараз не зупинити, то вона може бути наступною. Почала допомагати мені проводити паралельне розслідування нападів на мене.

Коли відбувся третій напад на мене і я лежав у лікарні, ми познайомились вже з Катею особисто. Вона приїхала разом з моїми друзями до мене в палату — так ми вже «розвіртуалізувались». І вона ще неодноразово потім допомагала збирати інформацію щодо нападів на мене, на Сергія Нікітенка в Херсоні.

За пару днів до нападу на неї ми бачились у Києві. Ми продовжували спілкуватись про всі ці теми. За ніч до того, як напали на Катю, я з нею зідзвонювався десь о 23:30, ми ще говорили про наші поточні справи, про те, як просувається справа про напад на мене. А на ранок я дізнався, прочитав у новинах, що на неї напали, на неї вилили літр сірчаної кислоти. На жаль, Катя була права, що якщо не зупинити це зло — замовні напади, замовні вбивства — то наступним може стати будь-хто, і ось наступною стала Катя.

Вбивство Каті Гандзюк стало, мабуть, найгучнішим злочином, який стався в Україні в останні роки. Це підняло на ноги міжнародну спільноту, ООН, посольство США, не кажучи вже про велику кількість активістів, які є в Україні. Про це стали говорити у всьому світі, і після цього нападів стало менше. Менше стали нападати на людей у регіонах, менше стали погрожувати. Мені здається, що випадок з Катею Гандзюк налякав імовірних інших замовників. Налякав через те, що почались хоч якісь мінімальні зрушення в розслідуванні. На лаві підсудних опинились виконавці, один із замовників отримав підозру, однак все це сталось лише завдяки суспільному тиску, винятково через те, що журналісти про це розповідали. Думаю, що смерть Катерини Гандзюк, як би це трагічно не звучало, ймовірно, врятувала не одне життя.
“
Віримо, що рано чи пізно замовники будуть покарані. Це питання суспільної безпеки і звичайної людської гідності.
Зараз ми бачимо, що ця хвиля замовлень нападів може повторитись. Тому що серйозних покарань для замовників так і не відбулось за весь цей період часу. Історія про Катю Гандзюк — це історія не лише про неї. Це історія про понад 55 активістів, на яких вчинялись напади. І про те, що в Україні, виявляється, можна замовити вбивство людини, і за це нікому нічого не буде. Якщо ми дозволимо зам'яти справу Катерини Гандзюк, то наступною жертвою може бути будь-хто — і громадський активіст, і журналіст, і будь-яка людина. Ви можете не той коментар написати у фейсбуці, і вас так само можуть замовити, щоб побити, в кращому випадку, або вбити. Чому — тому, що за це нікого не покарано.

Не знаю, чи буде покарано реально тих, хто замовив це вбивство, не знаю, чи прокуратура, СБУ піде на те, щоб притягнути до кримінальної відповідальності всіх винних. Знаю точно, що ми, друзі Каті, та громадянське суспільство продовжуватимемо нагадувати про цю справу, аж допоки не буде результату. Ми будемо приходити до будь-якого президента, до будь-якого генпрокурора і ставити одне і те саме запитання. Хто замовив Катю Гандзюк? Ми віримо, що рано чи пізно замовники будуть покарані. Це питання суспільної безпеки і звичайної людської гідності. Якщо ти пишеш якийсь пост у фейсбуці, а тебе за це намагаються вбити, то чим ми тоді відрізняємось від Російської Федерації. Я не хочу, щоб моя країна була схожа на "північного сусіда". Ми робитимемо все, щоб винні понесли заслужене покарання.
Поки те, що ми хотіли зробити, нам не вдалося — з трьох замовників жоден не сидить у тюрмі. Один із них лише з підозрою. І то, добре себе почуває, ходить з охороною, продовжує виконувати обов'язки голови обласної ради. У нього цілий легіон адвокатів і "рішал" різного плану. З іншого боку, якби не вся ця історія з громадською активністю, з підтримкою журналістів, то ми б зараз бачили «стрілочника» Новікова в тюрмі, який би просто зізнався у всьому і сів на 7-10 років, і все. Тільки завдяки журналістам, які знайшли в нього алібі, самі до нього поїхали. Людина невинна, вона перебуває на волі. А так би він сидів, тому що поліція херсонська на перших етапах відверто фальсифікувала справу.

Виконавці перебувають під вартою, але мене вони не цікавлять абсолютно. Це люди, які просто за грошову винагороду вчинили те, що вчинили. Мене цікавлять замовники. Сидять виконавці — добре. Один з організаторів не сидить, його якимось чином намагались вивести зі справи. Інший переховується в одній з країн, в міжнародному розшуку. Для тих, хто в темі, не секрет, в якій країні він перебуває, але чомусь звідти його не можуть екстрадувати. Для мене крапка в цій історії буде — справедливе законне покарання.

Часто запитую себе зараз — що б Катя зробила або сказала б в тій чи іншій ситуації. Вона була людиною-двигуном, завжди всіх розбурхувала щось робити. Вона давно вже переросла Херсон і розуміла, що їй треба переїжджати до Києва. Десь за тиждень до нападу, коли ми востаннє бачились, ми їздили стріляти до тиру.
“
Десь з півроку вона нам говорила, що очікувала, що з нею щось станеться, але вона не відступала.
Вона задумувалась про купівлю травматичного пістолета, оскільки їй погрожували, на машині її переслідували. Вона думала, що це поліція херсонська, не знаю, чи це так, але "наружку" вона за собою завжди бачила. Десь з півроку вона нам говорила, що очікувала, що з нею щось станеться, але вона не відступала. Я впевнений, якби Катя була б жива, вона була б зараз десь у парламенті.

Для нас це вже дуже особиста справа — якщо ми її не доведемо до кінця, копійка нам ціна. Якась очевидна річ – людину облили кислотою, є купа доказів щодо причетних — журналістські розслідування, громадські, білінги телефонів. І нічого. Стає просто страшно, що з тобою можуть зробити те саме, і ніхто не понесе покарання.

Мій найяскравіший спогад про Катю — це 1 травня в Херсоні, 2016 чи 2017 рік. Тоді Катя мала інформацію, що можуть бути провокації, що хтось приїде з сепаратистів. І вона попросила приїхати людей з АТО, я попросив приїхати людей з київських ультрас і не тільки. Якісь місцеві і немісцеві елементи намагались тоді діставати червоні прапори, серпи і молоти, але були вони биті. І я пам'ятаю, яка Катя була рада, мовляв, у вас не вийде розхитати ситуацію в Херсоні. Херсон — український. Вона одна з небагатьох в Херсоні відстоювала українську повістку дня і політику в інформаційному плані.
Я дуже вірю в нашу наполегливість і впертість, і тому вірю, що так — вони будуть покарані. Можливо, не будуть покарані так, як би хотілося, бо хотілося б довічного ув'язнення за такий злочин. Але те, що вони отримають покарання, — це однозначно. Людське, політичне покарання. Ці люди не мають права ні працювати ніде, нічого, вони мають до кінця життя спокутувати свою провину. Вони, мабуть, думали, що це просто так, але я уявлення не маю, що має відбуватись в голові людини, яка буде йти на такий злочин, покривати його, саботувати. Я вже не кажу про таку нісенітницю, як замовляти це. Ці люди не мають права нічим займатись в цій країні. Тим більше, перебувати на якихось посадах, обиратись до рад будь-яких рівнів — це неприпустимо.

У мене з Катею особиста давня історія. Найчастіше я згадую те, як вона допомагала розбиратись в абсолютно складних ситуаціях — в неї був просто надзвичайний мозок, розум. Я не вмію мислити так, як вона. І вона була бійцем на всі 100 відсотків. Вона завжди чітко знала, яких принципів дотримуватись, до чого йти і не здаватись. Це саме те, що весь цей останній рік тримає нас всіх, тому що навіть те, як Катя поводилася в лікарні, як вона боролася, як вона витримувала — це приклад того, як треба боротися і не здаватися.
“
Моє життя поділилось на те, до того, як я побачила Катю у лікарні, і після.
Я знала Катю від 2006 року, ми десятки разів були разом на тренінгах, семінарах, різних заходах, часто ночували в одній кімнаті чи їхали в одному купе в потягу, коли вона приїздила до Києва, ми спали на одному ліжку в моїй орендованій квартирі, в мене з нею дуже багато чисто людських спогадів. І цей останній рік мені особливо бракує її гумору. Те, як вона вміла висміювати будь-яку ситуацію, навіть найбільш складну — так тільки вона вміла. І мені бракує тих веселощів, які були з нею. Катя — це величезний згусток енергії, там, де вона була, – не було коли сумувати, там завжди був "двіжняк".

Важко сказати, що саме я буду вважати гідною крапкою в цій справі. За час існування нашої ініціативи ми перетворилися на групу людей, які не просто борються за справу Каті Гандзюк, ми хочемо змінити той порядок речей, який є в країні і який не змінюється через те, що замовники всіх нападів на активістів не понесли жодного покарання. Я особисто не хочу спілкуватися з близькими чи рідними будь-яких активістів, які можуть постраждати в майбутньому, і моя діяльність на це і покликана — я не хочу нових жертв. Як спілкуватись з батьком Каті, Віктором Михайловичем, — я йому кажу, що ми боремося і все решта, але ж ми йому Катю не повернемо. Ні йому, ні собі, ні країні, ні світу. Мало того, що це величезний біль — втратити людину, а спілкуватись з її рідними потім — це біль невимовний. Я такого більше ні з ким переживати не хочу. Я вважаю, що всі, хто займається громадською активністю в країні, мають мати гарантії, рівень безпеки, правоохоронну систему, які б забезпечували можливість здійснювати громадську роботу.
“
У переліку постраждалих від нападів активістів 55 людей, і у жодній справі немає просування.
У переліку постраждалих від нападів активістів 55 людей, і у жодній справі немає просування. Коли була створена тимчасова слідча комісія, саме щодо цих 55 випадків надіслали запити, просили надавати інформацію. Деякі активісти з цього списку говорили нам, що пішов якийсь рух, викликали на допити, начебто почали опитувати нових свідків, але все це якась імітація бурхливої діяльності. Фактично вироки є лише виконавцям у Катиній справі, і ці вироки смішні — максимум 6,5 року, і трішки менше двох тисяч доларів компенсацій за якісь експертизи. Ми спостерігали за групою цих виконавців у судах – вони сміялись, поводилися розслаблено. Їм все одно. І ці люди за кілька років вийдуть з в'язниці і представлятимуть загрозу для суспільства. Наша загальна правоохоронна система просто недієва.

Моє життя поділилось на те, до того, як я побачила Катю у лікарні, і після. Коли я побачила, що вони з нею зробили, — я нічого гіршого в житті не бачила, і сподіваюсь, що не побачу нічого гіршого. Я не знаю, як жити в такій країні, де люди, які вчинили такий страшний злочин, лишаються на волі, тим більше на посадах.
Ми з Катею знайомі понад 12 років. Подружились ми на політичному підґрунті, як, мабуть, і більшість її знайомих. Ми разом працювали у "Батьківщині". Хоч я там працювала недовго, але ми продовжували спілкування. Для мене вона, в першу чергу, просто дуже близька людина. У нас ніколи не було "дівчачої" дружби, все, що ми обговорювали, — це тенденції, прогнози, її політичні справи у міськраді Херсона. Я завжди знала її політичних друзів, опонентів, всі херсонські «розклади» у міській раді, обласній раді. Для нас політичні питання завжди були на першому місці, і ми завжди говорили про головне — для нас це було природно.

Я вірю, що замовників убивства покарають. Думаю, що ця віра і підтримує нашу боротьбу за неї. Мені багато хто пише у соцмережах, хто не знав Катю особисто, мовляв, людини вже немає, час іде, життя триває, навіщо ви все це робите, підбурюєте. Я дуже дивуюсь такій думці — мені здається дуже природним боротися за справедливість для людини, яка могла зробити значно більше для нас для всіх, для всієї країни. Єдине, що ми зараз можемо для неї зробити, — це домогтися справедливості. Думаю, що це коло найближчих людей, які борються за це, ніколи не відступляться.

Наша ініціатива — це не тільки про Катю. Це про майбутнє країни загалом, це про безпеку для людей, які можуть і хочуть щось зробити в цій країні. Мені здається, суспільство поступово, значно повільніше, ніж нам хотілося б, але змінюється. Десять років тому неможливо було уявити, щоб навіть виконавці злочину сіли, а ми домоглися хоча б того, щоб до в'язниці потрапили ті люди, які це фізично зробили. Так, вони отримали мізерні терміни, але це люди, які на все життя матимуть тавро вбивць.

Після смерті Каті бути активістом не стало безпечніше, а якщо ми зупинимося, стане ще більш небезпечно. Відступитися зараз — означає дати їм карт-бланш на знищення інших, залишити беззахисними тих людей, хто пішов за Катею, хто повірив, що можна щось змінити. Мені дуже важливо, щоб ця справа була доведена до кінця, і щоб були покарані всі, хто має стосунок до цього вбивства. Не тільки ті, хто його виконав, не тільки ті, хто організував і зараз переховується, не тільки ті, хто замовив, а й ті, хто його прикривав, хто саботував розслідування, намагалися посадити за це вбивство невинну людину.

По цих людях я взагалі не бачу, щоб хтось опікувався тим, щоб їх було покарано. Наша правоохоронна система просякнута злочинністю, і це мене турбує навіть більше того, що досі на волі організатори і замовники. Організатори і замовники будуть завжди, злочинність неможливо викорінити, але можна викорінити прогнилу правоохоронну систему, яка дозволяє існування системних злочинів, прикриває їх і дозволяє лишатися на свободі і почуватися безкарними таким людям.