Німець із лівими поглядами Гельмут Вейс на прикладі свого трагічного життя показав всю злочинність тоталітарних режимів, які існували в ХХ столітті.

Юнак, який втік від влади нацистів у пошуках кращого життя, опинився під впливом пропаганди в СРСР. Його переконання і віра в непогрішність радянського режиму зіграли з ним злий жарт.

ТСН.ua на основі книжки спогадів онука Гельмута Вейса "ГУЛАГ: Про що мовчав мій дідусь" презентує історичний спецпроект до річниці початку масових розстрілів "ворогів" сталінського режиму.

Німецький єврей Гельмут Вейс народився у Дрездені 1913 року, напередодні Першої світової війни, яка завершилась для Німеччини повною катастрофою.

Підлітком він став активним комуністом і зрікся юдейської громади. Усе це відбувалося під впливом комуністичних ідей, а саме боротьби з імперіалізмом і капіталізмом. Студентське життя Гельмута завершилось одразу з відрахуванням із університету через курсові роботи, присвячені історії імперіалістичної війни. Втім, своїх поглядів Гельмут не зрадив. 1930 року він приєднався до Комуністичної партії Німеччини й почав активно друкуватися у лівій пресі, пробував творити у жанрі полеміки.

Однак після приходу до влади нацистів комуністичні ідеї були офіційно заборонені, а тому сам Гельмут опинився у серйозній небезпеці. У той час, коли його однопартійці масово втікали з країни, Гельмут Вейс не побоявся контрабандою передавати свої політичні праці до Чехословаччини, а звідти таємно ввозив заборонені книжки.

Крім німецьких підпільних газет, він співпрацював із літературним журналом у Харкові, редакція якого запросила його відвідати Радянський Союз. Саме тоді Гельмута вперше заарештували за участь у демонстрації, а гестапо провело обшук у його квартирі. Загроза життю єврея і комуніста стрімко зростала. Порятунок чоловік бачив у імміграції до СРСР. Він звернувся до радянського посольства у Берліні і 1 грудня 1934 року одержав одноразову візу.

10 грудня Вейс уже був у Харкові. Чоловік більше ніколи не бачив своїх батьків.

Ілюзії щодо ймовірної безпеки в СРСР розвіялися швидко. Вже у потязі, дорогою від польсько-українського кордону, Гельмута ледве не заарештували за незаконний обмін валюти.

Ще до прибуття до СРСР засліплений ідеями комунізму, чоловік сприймав радянську пропаганду за щиру правду. В одному з віршів 1933 року він називає брехнею повідомлення німецьких газет про голод у Радянському Союзі. Та коли Гельмут прибув до Харкова, то дізнався, що чверть населення міста (120 тисяч) уже померла від голоду.

Оскільки сталінський режим створював для СРСР імідж фортеці, оточеної ворогами та шпигунами, присутність іноземців у країні сприймалася як небезпека.

Хоч Гельмут і став новим радянським громадянином, йому складно було знайти роботу, житло та отримати статус біженця. Крім того, він утік з Німеччини без відповідного дозволу місцевої Компартії, що в очах радянських спецслужб виглядало підозрілим. І після двох років перебування Вейса у СРСР його справу почав "розробляти" Комінтерн.

Не знаючи про це розслідування, влітку 1936 року Гельмут переїхав до Москви, де зміг влаштуватися за фахом – музикантом у кінотеатрі "Оріон".

19 листопада 1937 року Гельмут працював у кінотеатрі. Під час перерви до нього підійшли двоє осіб у цивільному та попросили пройти з ними.

Вейса заарештували за доволі традиційним для того часу звинуваченням - "контрреволюційна діяльність" і "шпигунство".

Чоловіка допитували у Таганській в'язниці близько місяця, намагаючись вибити з нього зізнання. Його щоночі викликали з в'язничної камери із вимогами підписати зізнання. Однак Гельмут уперто не визнавав міфічної провини.

Та відсутність зізнання не завадила спеціальній комісії НКВС засудити Гельмута Вейса до 10 років примусової праці. Чоловіка відправили до таборів, аби виконати план із вироків. Та це було краще, ніж бути розстріляним, як це трапилось із чотирма з десяти заарештованих у межах "німецької операції".

Наступні 20 років Гельмут провів у Карлагу – величезному табірному комплексі у пустельних степах Казахстану та одному з найбільших і найстаріших табірних комплексів ГУЛАГу.

Гельмут пережив ГУЛАГ випадково. Восени 1944 року його долучили до культурної бригади у Долінці. Трупа їздила теренами Карлагу, розважаючи табірних службовців. Однак найбільшу втіху давали виступи перед в'язнями. Для постановки оперети Імре Кальмана "Графиня Маріца" трупі знадобився реквізит. Саме тоді Гельмут познайомився зі своєю майбутньою другою дружиною.

Єлизавєта "Ліллі" Луйгас народилася в естонсько-російській родині. Після анексії Естонії Радянським Союзом 22-річна студентка художнього коледжу не погодилася мовчки прийняти нову владу. 10 липня 1941 року її заарештували співробітники НКВС. Від самого початку вони вимагали від Ліллі розкрити деталі її "контрреволюційної діяльності", однак вона не мала чого сказати, позаяк не була винною ні в чому. Допитувач із НКВС всіляко перекручував зміст запитань, аби слова заарештованої звучали "політично неправильно".

20 червня 1942 року особлива нарада НКВС засудила Ліллі до п'яти років виправних робіт за обвинуваченням у антирадянській пропаганді.

У переддень Різдва 1947 року у Караганді Гельмут і Ліллі одружилися. Коли вони отримали свідоцтво про шлюб, несподівано з'ясувалося, що упродовж останніх десяти років у всіх офіційних документах Гельмута записували як "Вейс-Вендт" – це мало бути доказом його начебто подвійного життя.

У таборі Гельмут не лише одружився, але й став батьком. Юрій народився у листопаді 1948 року. Оскільки його батьки мали тавро "ворогів народу", він став "сином ворогів народу". Дитячі спогади хлопця оберталися навколо нескінченних рядів бараків, кілометрів колючого дроту та відчуття постійного голоду.

Юрій був одним із 42 тисяч дітей, які жили разом з батьками у засланні в Карагандинській області. Попри все пережите, Юрієві дуже пощастило, адже із 1713 дітей, народжених у Карлагу у 1950–1952 роках, вижили лише 583.

У листопаді 1947 року закінчився 10-річний термін покарання Гельмута. Утім, це був радше символічний вихід із в'язниці, адже він із родиною мав жити на тому ж місці, біля табору. Тричі на місяць Гельмут і Ліллі мали з'являтися до місцевої комендатури, аби підтвердити, що вони не залишили призначене місце проживання. Інакше їм загрожував повторний строк у таборах.

Упродовж року Вейс працював у Карагандинському філармонічному оркестрі, потім – у дитячому гуртку, був художнім керівником Карагандинського міліцейського хору. Ліллі влаштувалася швачкою.

У вересні 1955 року Гельмут подав до президії Верховної Ради СРСР прохання переглянути його справу. Своє звернення він сформулював як моральну проблему: чоловік не міг змиритися з фактом винесеного вироку, позаяк щодо нього не було винесено офіційного обвинувального акта. Він пояснив, що не наважився звернутися раніше, оскільки боявся, що ніхто не повірить словам емігранта з нацистської Німеччини.

Військова прокуратура Москви виявила численні невідповідності у справі: обвинувачення у шпигунстві не мали підстав, Гельмут не визнав свою провину, офіційний обвинувальний акт не було ухвалено. 6 червня 1956 року Трибунал Московського військового округу закрив справу за браком доказів злочину. Справу Ліллі переглянули влітку 1962 року. Судова колегія із кримінальних справ Верховного суду Естонської РСР скасувала обвинувачення у "контрреволюційній пропаганді", за яким було винесено вирок.

Гельмут і Ліллі були двома із 737 тисяч реабілітованих до 1961 року в'язнів ГУЛАГу. Офіційно ГУЛАГ як систему ліквідували у січні 1960 року. Карлаг офіційно закрили у липні 1959 року. До того часу через нього, за різними оцінками, пройшли близько мільйона людей. Не маючи куди йти, багато колишніх в'язнів залишилися на території табору, поруч зі своїми колишніми наглядачами.

Гельмуту було 44 роки, а Ліллі – 39, коли їм нарешті вдалося вирватися з Казахстану 1957 року. Кожен із них прожив майже половину життя у ГУЛАГу.

Після звільнення родина повернулася на Батьківщину Ліллі – до естонської Нарви.

Багато років Гельмут працював у гуртку для молоді – такі зібрання були насправді єдиним місцем (за невеликими винятками), де колишні в'язні ГУЛАГу могли проявити свій педагогічний талант. Він також писав статті про освіту та ідеологію для місцевої газети. ГУЛАГ зруйнував ілюзії Гельмута щодо сталінізму, однак не забрав віру в комунізм. 1961 року він подав заяву щодо поновлення членства у Комуністичній партії. У заяві Гельмут пояснив, що вже давно хотів це зробити, але боявся відмови. 1962 року його поновили у партійних лавах.

Проте Вейс мав суперечливі думки щодо пострадянської дійсності. Наприкінці 1980-х він підтримував реформи Горбачова, однак не відмовлявся від партійного квитка. У березні 1991 року на референдумі він проголосував за незалежність Естонії. При цьому Гельмут відчував ностальгію за Східною Німеччиною і вважав, що в Радянському Союзі до всіх етнічних меншин ставилися однаково. Його обурювали спроби "ультранаціоналістів" перешкодити місцевим етнічним росіянам отримати естонське громадянство. Однак сам Гельмут отримав його автоматично, як і кожен, хто голосував за незалежність Естонії до розпаду СРСР. За кожен рік у сталінських таборах Гельмут і Ліллі отримали по три додаткові роки до трудового стажу (хоча система компенсацій не враховувала час, проведений на "спецпоселенні"). Завдяки цьому їхнє матеріальне становище було значно кращим порівняно з іншими пенсіонерами того самого віку. Однак найголовнішим було визнання з боку Естонії їхніх страждань під час радянської влади.

Ліллі померла 4 вересня 1999, у віці 81 року. Гельмут пішов із життя слідом за дружиною 18 серпня 2000 року. Йому було 87 років, і він пережив більшість своїх тюремників.

Жертв Сталіна вшановують в усіх колишніх радянських республіках, зокрема й у Росії. Щоправда, донедавна ці заходи відбувалися здебільшого за підтримки недержавних організацій, таких як "Меморіал". Пам'ять про жертви ГУЛАГу затьмарена публічним схваленням особи Сталіна, яке щораз частіше виринає у Росії. Станом на весну 2016 року у всій території Росії встановили понад сімдесят пам'ятників Сталіну, переважно за ініціативи місцевих комуністів.

У сучасній Росії Сталіна описують як "ефективного менеджера", котрий вів Радянський Союз до перемоги над нацистською Німеччиною. Таке трактування можна прочитати навіть у шкільних підручниках з історії. Його прихильники вважають, що він досягнув для країни найвищого рівня міжнародного визнання, при цьому відкидаючи усе "західне". Схвалення дій Сталіна також використовують як форму прихованої критики сучасної російської політики.