Через два роки після розстрілів активістів Євромайдану Україна згадує героїв: квітами на Інститутській і Грушевського, сльозами родичів Небесної сотні, звітами влади і силовиків про замовників і виконавців убивств. У річницю розстрілів політики звинувачують один одного у зраді ідеалів Майдану, а мільйони українців запитують себе і владу, чи недаремними були жертви.

Відповіді на ці запитання є у тих, з кого почалася революція - нинішніх і колишніх студентів вишів, які відстоювали Майдан. Представники 5 університетів Києва, Львова та Івано-Франківська не бояться, що влада за критику назве їх "агентами Кремля", а суспільство - мрійниками, які досі вірять у краще майбутнє. Вони вимагають економічних реформ від чиновників і реформи свідомості від українців.

Студенти, які з Майдану пішли в АТО, хочуть гідних командирів і людських умов служби. Усі вони відверті та емоційні, і погоджуються в одному - незважаючи на війну і недолугих лідерів, ми маємо будувати країну, за яку загинули герої Небесної сотні. Заради них і самих себе.

Дівчата та хлопці з Національного педагогічного університету імені Драгоманова, які одними з перших вийшли на тоді ще студентський Майдан у 2013 році, не шукають винних. Вони впевнені, що починати зміни потрібно з себе: треба брати на себе відповідальність, реформувати свою свідомість та не дозволяти популістам далі сіяти беззаконня. Їм не подобаєтья стереотип про "брудну і негідну нормальних людей політику". Якщо у владу не підуть кращі, керувати країною, як і раніше, будуть недолугі чиновники. А це зовсім не те, за що боролися люди на Майданах.

Студенти університету імені Олександра Богомольця були на Майдані з перших днів. Там вони не лише протестували, але і рятували життя поранених. Сьогодні колишні та нинішні студенти і аспіранти нагадують політикам, якою ціною їм дісталися владні кабінети і сподіваються, що обіцяні владою реформи нарешті розпочнуться. Якщо ж ні, то справдиться головний страх тих, хто йшов під кулі на Майдані, Грушевського й Інститутській - ідея революції буде зраджена, а жертви будуть даремними.

Львів, як і Київ, був серцем Революції Гідності. Львів'яни боролися тоді, коли Майдан лишався майже порожнім. Зараз студенти Львівського національного університету імені Івана Франка такі само рішучі і категоричні, якими були два роки тому. Вони впевнені - українців продовжують годувати обіцянками, замість того, щоб реформувати країну.

Вони критикують владу за провальні військові операції і репресії активістів. Студенти готові бути відповідальними за політиків, яких обрали, але водночас просять їх припинити брехати з високих трибун і бути відповідальними за те, що вже зроблено. Нинішня влада втратила головне - довіру українців, і повернути її буде нелегко.

Студенти вишів Івано-Франківська, які були активними учасниками Революції Гідності, впевнені, що за два роки влада так і не вирішила проблему, яка привела людей на Майдан, - не подолала корупцію.
Попри позитивні зміни, - створення антикорупційного бюро, запуск нової поліції та прийняття пакету законів щодо безвізового режиму - система досі працює на користь корумпованих політиків.

Та це не привід зупинятися. На Майданах українці навчились об'єднуватись і зараз саме час зробити це ще раз. Заради реформ і руху вперед.

Через два роки після розстрілів представники студентського страйкому Київського національного економічного університету не бачать змін на краще. Нинішніх політиків вони вважають "гідними" послідовниками попередньої влади. Ті, кого обрали для боротьби з беззаконням, корупцією та узурпацією влади, культивують систему, а не знищують її. Єдина перемога Євромайдану - революція свідомості громадян та самоусвідомлення себе як єдиної нації. Головне - не втратити і її.

Для багатьох студентів-учасників Євромайдану у 2014 році справжня боротьба лише почалася. Після перемоги Революції вони поїхали на справжню війну - на Схід. Картонні щити і будівельні каски вони змінили на справжні кулемети.

Троє студентів Київського національного університету ім. Т. Шевченка потрапили в АТО з барикад. Один уже повернувся додому, але і зараз замість імені називає позивний. Двоє досі воюють. Воюють не за чиновників, а за країну і свободу. Так само, як за свободу вийшли на Майдан.

Вони проти декоративних реформ, за країну в якій хочеться жити, а не імігрувати з неї, за політиків, здатних стати моральними авторитетами. Вони за прості речі - життя без брехні та гідності і свободу для тих, хто боровся за Україну. Вони все ще вірять у те, що країну можна змінити. Головне визначити, які вороги страшніші, - внутрішні чи зовнішні.