ПЕРЕМОЖЦІ

- Якби ти знав, що все так станеться, повернувся б іще раз на фронт?

Так, чесно, я пішов би. По-перше, це мій обов'язок. Я – офіцер. Я мав два завдання – зберегти життя моїх підлеглих людей і виконати поставлені керівництвом завдання. І йшов я туди не за Уряд, а заради людей. Так, нехай деякі не бачать, що там відбувається, але хай знають, що вони живуть із миром завдяки нашим хлопцям.

Це поранення дало мені натхнення жити. Я пішов до армії в 17 років, у мене вже змінилися цінності, що таке просте цивільне життя, а що таке - армія та війна. Так, є момент, коли втомлюєшся, довго на протезі не походиш, але я завжди жартую, що немає ноги – це мінус, але в усьому іншому лише плюси - економія шкарпеток, взимку мерзне тільки одна нога.

І навіть пощастило, що в мене лишилася права нога, так я можу і за кермом їздити. І справді, за цей рік я настільки пристосувався, що взагалі не звертаю уваги, навіть десь можу йти, за щось зачепитися протезом і "йойкнути" ніби мені боляче, але ж який "йой", я ж нічого не відчуваю. Тобто, вже на рівні підсвідомості розумію, що це частина мене.

- Ти залишаєшся офіцером?

Так, я зараз офіцер. Я в серпні отримав звання старшого лейтенанта. Тобто, я і розумово, і фізично, і морально росту. І весь час намагаюся рости.

- Що зараз у планах? Про що мрієш?

Мрія? Хочу поїхати на море. Я в своєму житті був на морі раз, коли навчався на третьому курсі і був на стажуванні як командир взводу.

- А куди саме мрієш поїхати?

Море і в Африці море. Мені все одно куди їхати, аби не стріляли.

- Якого ти чекаєш ставлення від українців?

Завжди, коли до мене хтось приходив і плакав, я відповідав: "Якщо ви хочете поплакати, виходьте за двері, а потім заходьте і ми нормально поспілкуємося. Мені сльози не потрібні". Приходили мої друзі, у них такий настрій був піднесений, казали: "Давай, підіймайся, скільки можна валятися, погнали у футбол бігати".

Моє поранення – це своєрідне випробування. Якщо до цього було звичайне повсякдення, то зараз я почав виходити з усіх становищ. Я зрозумів, що всі проблеми, які були раніше, - це дрібниці, що вирішуються з часом.

- Після того, що ти пережив, другий раз ти би повернувся на передову?

Я про це більше думав саме тоді, коли лежав у шпиталі. Я розумів, що я би повернувся. Але знаючи, що може статися, було би набагато страшніше. Важче повертатися туди, особливо психологічно з цим упоратися. Головне – після поранення мізки докупи зібрати і жити далі.

- Про що ти зараз мрієш?

Є кілька божевільних ідей. Щоправда, не знаю, чи підтримають мене в цьому. Я хочу стрибнути з парашутом. Але щоби це було по-військовому. Так, ніби безпосередньо з військової частини, а не просто десь там пішов, найняв інструктора і він стрибнув, а все-таки самому це зробити. На військовому парашуті я все одно не зможу стрибати, бо там швидкість приземлення досить велика, я просто зламаюсь. Але якщо є спортивні парашути, то на них можна м'яко приземлитися. Я хочу.

- Що для тебе означає цей проект?

Це допоможе іншим передусім боротися з депресією. У нас є дуже багато хлопців зараз, які замкнулись у собі. Їх не потрібно виділяти. Бо таке ставлення суспільства, держави до людей з інвалідністю зачіпає. Звичайно, до кардинальних змін нашому суспільству ще далеко. Потрібно ці стереотипи ламати. Тільки заради цього я тут.

- Співчуття чи жалість від людей відчуваєш?

Навряд чи хтось цього чекає, бо це, як мінімум, набридає. Не знаю як кого, але мене це бісить.

- Якби була можливість усе почати спочатку, пішов би на фронт?

Пішов би. Коли почалися бойові дії, мені щось підказувало, що я повинен там бути. До АТО були такі періоди в житті, коли я не міг себе реалізувати в житті. І коли мені прийшла повістка, я нікуди не втік, хоча була можливість поїхати за кордон. У мене на це навіть були всі документи, але я вирішив іти. Пам'ятаю кадр: ми виїжджали в АТО колоною, гуркіт машин, танки, солдати, я стояв замріяний і розумів - це те місце, де я мав бути.

Я там почувався комфортно, незважаючи на реально дуже жахливі умови проживання. А там є вдосталь часу подумати над усім, обдумати свої вчинки. Моє життя поділилося на "до АТО" і "після АТО". Після того, як урятували мене в шпиталі, я своє життя почав писати з нового аркуша. А зараз я прокидаюся, розплющую очі з легкістю, можна сьогодні щось зробити.

- Про що мрієш?

Після всіх цих подій, я завжди кажу людям: "Мрійте, побільше мрійте! Але мрійте так, як насправді хочете, щоб було. Бо мрії збуваються в найкоротший термін". Одна моя мрія збулася. Війна допомогла знайти свою половинку. Я одружився. Я щаслива людина.

Іще я мрію подорожувати. Хочу кудись поїхати. Наприклад, до США. Самому побачити те, про що мені розповідали колишні американські військові, коли приїжджали до нас у шпиталь. Як у них ставляться до ветеранів, як вони виїжджають на полігони, вправляються у стрільбі. І немає значення, чи ти маєш кінцівку, чи ти не маєш кінцівку. Там усі рівні.

Хочу, щоб у нас було так само. Звідси ще одна мрія - робити для всіх учасників АТО різні проекти, зокрема і з психологічної реабілітації. У нас таких немає, а дуже потрібно. Адже коли ти опиняєшся в такий ситуації, слід спілкуватися з людьми, і це не дає опуститися в якісь темні закутки своєї пам'яті.

- А скажи, окрім звичайного спілкування, чого ти ще чекаєш від людей – співчуття, жалю?

Співчуття - ні, жалю – ні. Я чекаю взаєморозуміння, це найголовніше. І хочу, щоби люди пам'ятали, що в нас у країні триває війна. Бо коли я приїхав зі шпиталю в свої рідні краї в Західну Україну, то побачив багато людей, далеких від цього. Тобто, зараз у нас люди поділяються на тих, хто допомагає і підтримує бійців АТО. От коли стався зі мною такий випадок, у мене родичі, сусіди почали розуміти, що це страшно, це може торкнутися кожного.

Мені теж дуже неприємно, коли були випадки, бо я часто курсую маршрутом Львів-Київ, я на вокзалі йшов у формі й усі фактично розступалися. Я йшов ніби по коридору, а всі дивилися. А ці погляди відчуваєш дуже гостро. І я в цей момент був дуже злий. Я не хочу від людей жалю, щоби мене приходили жаліли. Мені не потрібно цього. Може, я себе не жалів і ніколи навіть не ставив собі мети посидіти, поплакати - який я бідний-нещасний. Не потрібно. Просто слід прийняти нас такими, які ми є.

- Після всього пережитого, ти би повторив усе?

Звісно, повторив би. Я в ігри грав, і якщо чесно, це було доволі непогано. Але це життя, тут поберегтися неможливо. Що сталось – те сталось. Я і зараз готовий повернутися на передову, але немає можливості…
Тепер я вже шульга, доводиться звикати до всього. Незвично без руки, але призвичаїтися можна. Головне – практика.

- Скажи, а взагалі ти хочеш отримати офіцера? І про що мрієш у глобальному сенсі цього слова?

Так, хочу отримати офіцерське звання. Офіцер сам керує особовим складом, відповідає за нього повністю, несе цілковиту відповідальність. Для цього треба трохи вчитися, трохи знати військову справу. Можливо, відкриються нові перспективи, не знаю…

- А є якась мрія взагалі, твоя, особиста?

Останнім часом люблю подорожувати. Мрію побачити південну частину США.

- Скажи, від українців що чекаєш? Ти прийшов із фронту з травмою, чекаєш співчуття, підтримки, жалю?

Не знаю, я вже нічого не чекаю, якщо чесно. Мабуть, адекватного ставлення насамперед. Якби вони з'їздили глянули, що там коїться, зрозуміли би, що це дуже велика заслуга, і треба перед нами на коліна падати. Просто адекватно це все сприймати і розуміти, що все це не так просто. І ось цей спокійний тил – це теж завдяки тим хлопцям, що там перебувають зараз.

- Знаючи, що твоя фронтова історія матиме такий кінець, пішов би знову?

Так, я йшов добровільно. Якщо чесно, я хотів би і зараз піти. Уже просто не беруть. Тягне туди, тому що в мене там багато друзів. Багатьох там я і втратив. Від цього дуже боляче.

До мене в шпиталь приходив мій командир роти, Сергій Ільченко. Він також був поранений, у нього була проблема з рукою, та він прийшов. Дуже було приємно зустріти людину, яку ти знаєш, із якою ти товаришуєш. Згадую те, що було на передовій, тоді було страшно, а зараз згадуються і деякі смішні речі.

- Які в тебе плани на майбутнє? Про що мрієш?

Хочеться дуже здобути вищу освіту, влаштуватися на якусь роботу. І чимось займатися, щоби щось для себе відкрити. Загалом, мрії не можна розповідати, бо можуть не збутися. Я хочу одружитися, створити сім'ю.

- Як ти хочеш, щоби тебе сприймали українці? Чого чекаєш – співчуття, підтримки, жалю?

Жалю – відразу ні. Підтримки, розуміння – так, чекаю. Хочу, щоби люди зрозуміли те, що я прагну кращого життя, бути рівним з іншими. Коли людина, наприклад, підходить і починає співчувати, дуже не люблю про це розмовляти. Я веселюся, я всміхаюсь, я намагаюся забути те, що бачив там.

Але тримаємося, духом не падаємо, займаємося – танцюємо-співаємо. В усьому шукаю плюси. Я ще в шпиталі лежав, одна бабуся сказала: "Господи, синку, як ти будеш ходити. Ніженьки немає". Я кажу: "Так, бабусю, послухайте мене уважно, у мене є плюси в цьому". І якраз моя мама сидить. І всі питають: "Які плюси?".

Я відповів: "Взимку одна нога мерзне, інша - ні. Двічі шкарпетки можна носити – одну за одною вдягати по черзі". Що вже сталося, то сталося. Уже повернути нічого не зможеш. Можливо, за п'ять років буде в нас така медицина, що клітини будуть нарощувати. Усе можливо в світі.

- Ти прожив би все це ще раз, якби можна було повернутися в минуле і щось змінити?

Якби час можна було повернути, прожив би так само. Пішов би на фронт, навіть якби знав, що втрачу в цей період ногу, усе одно пішов би і пережив би ці всі моменти. Якби це пройшло повз мене, я би собі цього не пробачив.

- А якщо зазирнути в майбутнє, які плани чи мрії?

Передусім, максимально відновитися. Заради цього я тренуюся, тренуюся, іще раз тренуюся. У мене є стимул – перемогти і побачити мирну Україну. Я став по-іншому на речі дивитись. Мені потрібно відновлюватися, щоби хлопці, з якими я піду, не сумнівались у мені.

Я хочу бути корисним на фронті, і хлопці мене в усьому підтримують, запитують як допомогти. Усі були за те, щоб я повернувся на фронт і завдяки хлопцям, своїм братам, я знову там.

- Тебе підтримують найближчі тобі люди. А якого ставлення від інших людей чекаєш?

Нічого не чекаю взагалі. Я просто не очікував… що люди будуть такими в часи війни. Є частина населення – 90 процентів – це просто маса, яка живе своїм життям і для них немає війни. І є 10 відсотків – це саме люди, які з нами.

- У тебе є дівчина?

Так. Вона, коли я потрапив у лікарню, прийшла до мене як волонтерка. Підгодовувала мене. Закохались... Звичайно, і весілля буде, але не зараз. Я її люблю, але Україну люблю більше, так що все згодом, коли переможемо.

- Якби ти знав, як це все станеться і що будуть такі наслідки, ти би пішов удруге?

Ще до втрати ноги я знав, що так трапиться. Мій друг-екстрасенс сказав, що у мене правої ноги не буде, але я це переживу. Я пережив. Я зрозумів, що справді цього не уникнути.

- Як тебе змінила війна і те, що з тобою сталося?

Може, це дивно, але я став більш відкритим і почав більше усміхатися. Мене всі рідні підтримували і до того ж наречена знайшлася. Ми познайомилися у шпиталі. Зараз щасливий. Ми скоро одружимося.

Я хочу сказати усім хлопцям, які зараз, можливо, у стані депресії, що в житті бувають важкі періоди, але все налагоджується і життя ще принесе багато щасливих моментів. Я це відчув на собі.

- Зараз які маєш плани?

Далі працювати буду. Я розробив сайт, який називається "Разом ми сила". На ньому описав свою історію, як я дістав поранення, і зараз працюю над матеріалом про те, як позбутися фантомного болю. Я хочу іншим допомогти його позбутися.

- Якої реакції ти чекаєш від звичайних людей?

Щоб просто підтримували – хочу. Але щоб не жаліли мене, щоб я сам прагнув до чогось. Кожна людина має силу волі, яка допоможе здолати геть усе, що б у житті не трапилося. Той самий Нік Вуйчич – у нього немає ні рук, ні ніг, але він їздить на сноуборді. То чому я не зможу, чому інші не зможуть? Я думаю, що на цьому життя не закінчується.

- Я знаю про твої плани повернутися на передову. Але після того, що сталося з тобою, щось змінилося, бажання повернутися на фронт таке ж тверде?

Для мене це перевірка на мужність. Я вважаю, що достойно її пройшов. І, можливо, якби можна було все повернути, не ступав би ногою на те місце, де підірвався, пішов би іншою дорогою. Але хтозна, що могло трапитися в іншому місці. Є хлопці, у яких травми набагато серйозніші, ніж у мене. Моя втрата – це просто якийсь дитячий лепет порівняно з іншими випадками. Я ні про що не шкодую.

Я ще досі не до кінця розумію, що в мене немає ноги. Уже минуло 4 місяці, а я й досі намагаюсь стати на праву ногу. Але фантомний біль не дає мені забути те, що сталось. А жити дуже хочеться, доводиться триматися.

- Які тепер плани?

Я хочу продовжувати службу в оборонних силах України, поки така ситуація в країні. А тільки-но все вщухне, я бачу себе в суспільстві ким завгодно, починаючи від інженера, закінчуючи водієм, електриком, сантехніком. Але поки така ситуація, потрібно служити і передати свій досвід молодим хлопцям, яких мобілізують або які зараз служать і у них немає цього досвіду. Може, я вже не зможу воювати, як раніше, але передати найцінніший досвід можу. Бо одна справа знати щось в теорії, а інша – жити цим.

- А про що мрієш?

Хотів би з дружиною і донькою поїхати кудись просто відпочити, разом провести час, тому що насправді ми давно не були разом. У нас вся сім'я любить макарони , тому хотів би в Італію поїхати, тим більше, що у мене аж дві дівчинки. З ними хочеться пройтися по вулицях, де цей шопінг, щоб їх порадувати. Після поранення я зрозумів, як сильно мене любить моя дружина і як я її люблю. Зараз ведемо перемовини щодо поповнення в сім'ї – я ще дуже хочу сина.

- Чого ти чекаєш від українців? Як ти хочеш, щоб тебе сприймали?

Я себе інвалідом не вважаю. Я ж кажу ... припустімо, я потрапляю в категорію інвалідів, тому що насправді у мене немає кінцівки. Але я такий самий, як був. Тим паче мені ще пощастило, бо є складніші випадки. Я дуже вдячний, що існують такі проекти, як "Переможці", бо він дає людям розуміння того, що ми такі, як усі.

Я хочу, щоб вчинками хлопців люди пишалися, а не дивилися на те, що у них немає кінцівок. Вони ж герої! Вони просто відстоюють світ для інших. У людей є версія - "сам пішов, сам винен". Вони просто не знають, що я колись бачив, як там, на Донеччині, перед артобстрілом людей вивозили.

Я бачив, як люди пішки йдуть з усіма речами, з дітворою на руках невідомо куди. І не доведи Боже нашим людям тут таке побачити і лишитися без даху над головою. Ми там воюємо, щоб тут був мир.

- Зараз, згадуючи все це, пішов би знову воювати? Чи щось змінив би?

Хотів би поміняти лиш одне, щоб цієї війни взагалі не було. Але пішов на війну, бо розумію, нащо нам "русский мир" в Україні, якщо у нас є наша Україна.

Розказують, що українські фашисти бомблять. Ми бачили, як "гради" розвертались, спочатку в одну сторону били, потім в другу сторону били. А потім розказують, що це все УКРОПи, хунта б'є. У них нічого святого немає – ні святого, ні людського. Я знаю, як вони хлопцям руки відрубують. Вони втратили все людське єство.

- Як твої рідні відреагували на поранення?

Я і моя дружина зрозуміли, що у кожного своя доля. А моя донька Оля вже приносить мені протези і паличку подає.

- Ти зараз займаєшся волонтерством, відкриваєш своє підприємство. Яким бачиш своє майбутнє?

Я це все почав робити, коли посидів цілий місяць вдома і відчув, що означає вислів "дах їде". Я вирішив, що потрібно чимось займатися. Я був майстром виробничого навчання, але там треба було показувати дітям трудові прийоми, але щоб їх не мучити, покинув роботу і вирішив зайнятися чимось своїм - вдома виготовляємо паливні брикети і поки що більш-менш все просувається непогано.

- А якась мрія в тебе є?

Мрія? Мрія - щоб уже скоріше війна закінчилася, щоб побачити своїх хлопців вдома живими-здоровими і просто згадувати це все, як страшний сон.

- Хлопці розповідають, що дуже складно повертатися в мирне життя. Як це вийшло в тебе? Чого ти очікував від українців і що отримуєш?

Коли мене показували в сюжетах у вас у ТСН, то вдома всі казали, що я піарюся. Мені все одно на це. Я не хочу ні злості, жалості від них. Передусім я хочу підтримати своїх хлопців, які з травмами, як душевними, так і з фізичними. Бо життя не закінчилося, двох ніг немає, але ж я ходжу. Нехай навіть на протезах.

- Якби можна було промотати життя, як кіноплівку, назад, ти б пішов ще раз на фронт?

Я завжди відповідаю на це питання, що якби я міг щось змінити, я змінив би, але не для того, щоб уберегти ногу або повернутися здоровим, а для того, щоб уберегти хлопців, які загинули того дня, тієї хвилини біля мене. Я пам'ятаю досі ці крики, ці погляди.

- Які в тебе зараз плани? Можливо, в тебе є якась мрія ?

Зараз ми з хлопцями допомогаємо бійцям, таким же як ми, пораненим. Ми їздимо по Житомирській області, підтримуємо їх. На свята робимо подарунки їм і їхнім сім'ям. Наприклад, на День Св. Миколая діткам бійців АТО розвозили подарунки. Я хочу рухатися в цьому ж руслі, бо це дуже підтримує дух не лише бійців, але і мій.

- Ти допомагаєш побратимам. А що хотів би для себе особисто?

Приходити щодня додому, бачити дружину, дітей, усміхатися. Будувати майбутнє разом з сім'єю. Наприклад, робити якісь літачки, кораблики з дітьми, по калюжах з ними скакати. Я дуже люблю подорожувати. Я в Польщі деякий час прожив, Європу обожнюю. Хочу туди поїхати з сім'єю.

- Ти вже на протезі навіть займаєшся спортом на біговій доріжці. У нас не всі люди це роблять на двох ногах. Яке ставлення зараз до себе відчуваєш і якого би хотів?

Є люди, які у спину кажуть: "Нащо ти туди пішов? Воно тобі треба було, щоб оце ногу втратити?". А я сиджу і розумію, що у нас тут немає "Градів" чи "Смерчів" тому, що ми їх зупиняємо там, на Донбасі. Але я не ображаюся на таких людей. Я просто хочу, щоб до мене ставилися так само, як до звичайних людей. Десь дали прочухана, десь у чомусь допомогли, десь насварили, десь пояснили щось. Нехай навіть буде байдужість інколи, але не жалість. Я жалості і співчуття намагаюся уникати в розмовах. Просто хочу відчувати себе повноцінною людиною.

- Як ти сприйняв звістку про те, що не матимеш обох ніг?

Я розумів, що зможу ходити на протезах. Тому тримався і не впадав у депресію. Я сам собі сказав: "Ноги вже не відростуть, а від депресії буде лише гірше".

- А якби, наприклад, була можливість відмотати все назад і знати, що так станеться, ти пішов би на це завдання, на передову?

Пішов би. Від долі нікуди не втечеш. Я лишився живим, отже – я ще тут потрібен, я ще не все зробив.

- А скажи, чим ти зараз займаєшся, які плани? Ти ж думаєш про те, що ти маєш робити?

Хочу закінчити інститут. Хочу бути психологом у військовій частині. Хочу, щоб люди розуміли себе, і я буду їм допомагати в цьому.

- Скажи, чого ти чекаєш від українців, якої реакції? Ти бачиш, що не всі готові сприймати вас нових, дехто не знає, як реагувати на те, що у вас немає кінцівок. Як мають ставитись до тебе?

Нехай ставляться так, як ставились до цього всього. Головне, що у мене залишились друзі, знайомі і близькі люди. Я вважаю, що кожна людина має право думати про мене що їй заманеться, але із жалості точно нічого доброго не вийде. Ми з моїм товаришем кажемо нашу коронну фразу: "Я не інвалід, я –поранений". Часом я взагалі забуваю, що у мене немає ніг чи руки, особливо, коли я за кермом і слухаю музику.

- Ви єдина жінка в нашому проекті. Як поранення зазнали Ви?

Ми з подругою їхали на машині через переїзд і підірвалися на міні. До тями я прийшла на п'яту добу. Я дізналася про те, що немає ноги, на сьомий день. Це було неймовірно боляче – фантомний біль супроводжував постійно. Але відчуття, що ноги є, не покидало мене. У мене одну ногу одразу відірвало під час вибуху, а друга ще була, але вона лежала поруч зі мною, як муляж. Я нічого не відчувала. Ампутували її 24 грудня – рік тому. До мене в реанімацію впустили дочку та сестру і лікарі сказали їм: "Не кажіть їй нічого про ампутацію, вона не знає!" У мене було відчуття, що свербить п'ята, якої не було.

- Як Ви зважилися потім стати на протези? Лікарі кажуть, що чоловікам з їхньою фізичною підготовкою трішки легше почати ходити.

Я почала робити перші кроки за 2 місяці після ампутації. Я ледь ходила, це було страшно. А вже зараз я відчуваю набагато більше впевненості. І зараз я не можу сказати, що у мене немає ніг. Усі цікавляться: "Як ти себе почуваєш без ніг?". Я відповідаю коротко: "Я не відчуваю, що я без них".

- Ви думками часто повертаєтеся у той день, коли це трапилося?

Так, я згадую, як ми їздили під кулями, і "Град" над нами літав. Поруч вибухнув будинок на сусідній вулиці, було тоді дуже страшно. Думалось мені, що то вже кінець. Але до мого будинку воно не дійшло. Фраза "підірвалася на міні" кілька місяців для мене була примарною, наче це говорили про когось іншого, а не про мене. Мені лікар сказав, що я буду ходити. У це вірилося дуже важко, але він запевнив, що дасть мені маленьку можливість стати на ногу, а потім усе залежить від мене. Я сама собі сказала: "Так! Я дуже хочу ходити, і моє життя все одно буде активним".

- Ось Ви вже ходите, про що мрієте тепер?

Я мрію піти в гори на протезах і збирати гриби. А ще – поїхати на море. Я його ніколи в житті не бачила. І цікаво, як я зможу йти до моря по піску чи по гальці. Це теж буде випробування для мене, яке я готова пройти.

- А чого Ви чекаєте від українців? Коли будете, наприклад, ходити пляжем, якої реакції чекаєте?

Жалості точно не хочу бачити. Але поваги і допомоги хочу. Усі люди, які мені зустрічалися на шляху, дуже чуйні. Під'їжджаєш на візку і просиш допомогли сісти в автобус – всі з задоволенням. Люди всі відкриті. І навіть ті, кого я взагалі перший раз бачу, з усмішкою зустрічають, ніби сто років знайомі. Це чудово, що українці гуртуються і допомагають одне одному.

- Про що ти думав, коли прийшов до тями після операції ?

Я навіть зараз не можу пригадати, про що я тоді думав. Я добре пам'ятаю, що думав ще на фронті: краще нехай уб'є, але тільки б не бути інвалідом. А зі мною це сталося, минув перший, другий тиждень, коли потроху почав приходити в себе, все почало ставати на свої місця і я подумав: "Слава Богу, що інші частини тіла залишилися на місці - і працездатні. Так, бігати не буду, я вже, мабуть, своє відбігав. Але живий!"

- Тобто якби зараз озирнутися і був вибір, ти би пішов на фронт знову?

Я ні на мить не шкодую, що пішов, і повернувся би ще на фронт. Звісно, намагався би уникнути таких наслідків, але точно пішов би ще раз воювати. Війна познайомила мене з моєю коханою Олею. Я зараз дуже вдячний за неї, за моє чудо, за моє щастя. Я не шкодую ні про що.

- Чим ти хочеш займатись у житті?

За більше півроку після мого поранення думки про те, чим я хочу займатися, змінювалися щодня. Спочатку хотів просто навчитися пересуватися без сторонньої допомоги на візку, потім – без візка, стоячи рівно на ногах, нехай навіть не на своїх. Коли я це зміг зробити, з'явилися інші ідеї. Зараз я боюсь базікати про всі свої плани на майбутнє, бо можуть з'явитися інші, але головна мета – зробити щось корисне, щоб усе було не дарма. Я вірю, що живим я лишився не просто так.

Є бажання присвятити себе реабілітації поранених. Наразі в нас цей напрямок побудований на ентузіазмі, мінімальній матеріальній базі та просто на бажанні допомогти тобі стати на ноги, точніше, на протези. Згідно із законом я маю право отримати землю, і ось на цій землі я хочу побудувати реабілітаційний центр.

У мене є лікарі, я їх особисто вже знаю, які допомагають хлопцям. Вони вчилися реабілітації методом проб, бо в нас немає чіткої бази для відновлення хлопців. Фінансово можуть допомогти українці. Якщо кожен кине по гривні, це скільки вийде? 42 мільйони? Все вийде без корупції, без розкрадань.

- Є в тебе бажання, щоб люди, якось допомагали, жаліли чи співчували?

Ні, жалю ні краплі не треба, мене це, навпаки, відвертає від людей, якщо чесно. Я хочу, щоб у людей прокинулося царство совісті. Якщо всі люди почнуть жити по совісті, тоді буде і в нас добро. Ось і все.

- Якби можна було щось змінити, Ви повернулися б на фронт?

Так, я вважаю, що ноги втратив не дарма. Я хотів, щоб моє життя, моєї дружини, доньки, сина, онуків стало кращим. Ми нічого з дружиною не бачили – отак жили із кризи в кризу. Я все життя був будівельником. У Броварах живу у звичайній квартирі. Я хотів і хочу, щоб життя стало кращим в усіх українців. Тому я пішов би на фронт, звісно. Нехай я втратив ноги, але я знаю, що зробив щось корисне, що все не дарма.

- Яка у Вас мрія?

Я хочу громадською діяльністю займатися, зараз я в спілці АТО Броварів. Хотів би піти працювати помічником депутата, щоб хоч трішки щось змінити в наших законах, особливо – для таких, як я, хлопців.

- А кудись поїхати мрієте?

Я сам не жив нормально і світу білого не бачив, окрім Криму більше нікуди не подорожував. То хочу побачити хоча б, як люди живуть.

- Чого чекаєте від українців, які їдуть поруч з Вами в метро, бачать Вас на вулиці?

Мені особисто приємно, коли в метро притримають двері, коли бачать, що я позаду йду, коли десь руку подають. Але все одно серед українців є дуже багато байдужих людей, які думають, що війна десь далеко і вона до нас не дійде. Повірте, якби не наші бійці, то були б російські війська вже біля Києва. Якщо люди не воюють, то нехай хоча б допоможуть чимось – продукти передадуть, гроші, форму.

- Зараз ти не шкодуєш, що пішов воювати? Повернувся би ще, якби мав можливість?

Пішов би ще раз однозначно. Це було потрібно мені. Я би просто все інакше зробив, і ми б не потрапили у засідку. Але як сталося – то вже не ми вирішуємо.

- Зараз ти працюєш обліковцем у військкоматі. А чим хочеш ще займатися, є якась мрія?

Не хочу наперед взагалі нічого думати, бо сенсу немає. Одним днем жити краще, легше не заморочуватися наперед. Не дарма кажуть: Хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани". Планувати щось немає сенсу.

- Але ж є плани одружитися?

Так, сім'ю, звичайно, треба, але це все з часом, поступово.

- Тебе в місті вже всі знають як героя. А от яке ставлення від своїх земляків ти б хотів бачити?

Підтримки, але не жалю. Бо якщо будуть жаліти, до халяви швидко звикаєш, і потім можна стати просто овочем, який буде залежний від людей. Таким мені точно не можна бути. Я хочу, щоб мене сприймали, як звичайну дворуку людину.

- Якби знав, що все так буде, пішов би воювати?

Звісно, усе б повторив. Без сумнівів, я би йшов туди без сумнівів. Кожен знав, що з фронту може повернутися вже іншим – і фізично, і морально. Ті, хто не могли там бути чи не хотіли, їх одразу списували. Коли йшли у бій, думали лише про одне - повибивати звідти сепаратистів.

- Які у Вас зараз плани на життя?

В мене, як то кажуть у народі: Не було б щастя, та нещастя допомогло". Після поранення, у шпиталі, я познайомився зі своєю дружиною. Зараз у мене будинок є, дерево є, ще в планах син чи дочка. А потім хочу помандрувати в Італію до родичів.

- Ви кажете, що на фронт пішли захищати українців і їхні сім'ї. Якого ставлення тепер чекаєте від них?

Коли я був у шпиталі, до мене щонайменше 30 відвідувачів приходило. Це неймовірна підтримка. Це – розуміння і підтримка, які дуже допомагають, але співчуття і жалю геть не хочу ні бачити, ні чути.

- Після цього всього психологічно вже змирився з тим, що ноги немає?

Психологічно я вже в нормі. Мене дружина з сином чекали з фронту. Їхня підтримка дала мені сили побороти усі депресії. Коли я йшов на фронт, синові був тільки місяць, а зараз він уже богатир – йому 1 рік і 3 місяці. Дружина ростила нашого воїна, поки я воював, я їй дуже вдячний. Наша перша зустріч була дуже емоційною…

- Ти вже знаєш чим закінчилася для тебе війна, а якби про це знав ще рік тому, пішов би на фронт?

Так…пішов би. У мене було заради кого йти. Я не хотів, щоб мій син жив у країні, де є війна. Тим паче в АТО загинули мої друзі, мої побратими, які протягом найскладніших періодів мого життя були поруч. Я би все одно не зміг сидіти вдома.

- Зараз сім'я у повному складі, про що мрієш тепер?

Я зараз мрію продовжувати займатися бойовими мистецтвами. Хоч у мене немає ноги, але на протезі я зможу бути інструктором з бойових мистецтв і показувати прийоми. Я хочу свій досвід передавати іншим, а коли син виросте – і йому.