Відьма – це класичний персонаж українського фольклору, жінка із надприродними здібностями. Згідно із віруваннями, відьми перетворювалися в різних тварин, наприклад, жабу, кішку, собаку тощо, могли ставати невидимими, забирати молоко у корів і навіть сало у свиней, позбавляти людей врожаю, керувати погодою, приміром, насилати град.
Вважалося, що традиційно відьми зліталися на шабаші на мітлах, кочергах чи навіть валику для прання на "Лисі гори" (в Україні місцевостей із такими назвами нараховується приблизно 50, а лише в одному Києві їх дев'ять).
Згідно з народними уявленнями, відьми є посередниками між світом реальним і потойбічним. До баб-шептух, ворожок та знахарок українці зверталися, незважаючи на панівне становище християнства, під час вагітності та пологів, аби відвернути дощ від села і щоб худоба краще розмножувалася, а земля давала щедрі плоди.
На відміну від решти Європи, в Україні боротьба із відьомством не була масовою: за "відьомство" могли спалити, що було закріплено у звичаєвому праві Війська Запорозького, також таких жінок просто топили. Щоправда, в Україні публічні страти траплялися лише під час великого лиха. Наприклад, відомий український письменник Іван Франко писав про спалення відьом у селі Нагуєвичі під час епідемії.
Після здобуття Незалежності в Україну повернулися язичницькі віяння, які сприяли заснуванню общин рідновірів та вікканських ковенів, члени яких не бояться заявляти про себе. Розкриття себе як відьми сім'ї, друзям або колегам часто називають "виходом з комірчини для мітли".