Система хотіла знищити їх, але вони знищили систему.

ТСН.ua спільно з Архівом Центру досліджень визвольного руху, галузевим держархівом СБУ, архівом видання "Літопис УПА", архівом польського Інституту національної пам'яті розповідають про підпільниць, які самовіддано боролися з польським, нацистським і радянським режимами.

У декого з них ця війна проти системи забрала дітей та чоловіків, у інших - життя. Утім, діяльність кожної з цих жінок стала вагомим внеском у загальну перемогу.
БОГДАНА-МАРІЯ СВІТЛИК

("ДОЛЯ", "ЯСНА")

(24.04.1918 - 29.12.1948)
"Вбиту жінку висадили на коня і за ноги, руки та коси прив'язали", – так згадував загибель Богдани-Марії Світлик Ярослав Кирейто. Його родина у Лихоборі, що на Львівщині, намагалась допомогти повстанці, яка разом з побратимами тікала від облави емгебістів наприкінці 1948-го.

Після того тіла загиблої ніхто більше не бачив. Лише на фотографіях. Того фатального дня – 29 грудня – підпільний осередок на горі Бесарабка на Івано-Франківщині виявили представники МГБ.

Оунівці (серед яких, зокрема, були Петро Федун – "Полтава", Надія Якимович – "Надя", Василь Маланин – "Листок" та Богдана Світлик – "Доля") вимушені були рятуватись втечею.

"Сніг був вище колін і було тяжко відступати. Большевики гналися зі собакою нашим слідом, майже за ногами. Ми були змушені ще кілька разів стріляти по большевиках... Відступ нам був цілий час лісом, а большевики переслідували нас аж до темної ночі", – пригадував події того дня один із повстанців.

"Вбиту жінку висадили на коня і за ноги, руки та коси прив'язали", – так згадував загибель Богдани-Марії Світлик Ярослав Кирейто. Його родина у Лихоборі, що на Львівщині, намагалась допомогти повстанці, яка разом з побратимами тікала від облави емгебістів наприкінці 1948-го.

Після того тіла загиблої ніхто більше не бачив. Лише на фотографіях.

Того фатального дня – 29 грудня – підпільний осередок на горі Бесарабка на Івано-Франківщині виявили представники МГБ.

Оунівці (серед яких, зокрема, були Петро Федун – "Полтава", Надія Якимович – "Надя", Василь Маланин – "Листок" та Богдана Світлик – "Доля") вимушені були рятуватись втечею.

"Сніг був вище колін і було тяжко відступати. Большевики гналися зі собакою нашим слідом, майже за ногами. Ми були змушені ще кілька разів стріляти по большевиках... Відступ нам був цілий час лісом, а большевики переслідували нас аж до темної ночі", – пригадував події того дня один із повстанців.
До Організації українських націоналістів Богдана Світлик приєдналась 13-річною дівчиною. Спочатку працювала в оунівському юнацтві, потім – до 1937-го – керувала гімназійними жіночими ланками у Львові, а далі стала довіреною зв'язковою одного із лідерів руху – Мирослава Тураша – "Грабовського".

Із падінням польської держави у вересні того ж року Світлик змогла вийти на волю і навіть вступила на юридичний факультет Львівського державного університету.
“
Сніг був вище колін і було тяжко відступати. Большевики гналися з собакою нашим слідом, майже за ногами.
“
Сніг був вище колін і було тяжко відступати. Большевики гналися з собакою нашим слідом, майже за ногами.
Однак, побоюючись нового арешту, своє навчання там так і не розпочала. Натомість перейшла на окуповану німцями польську територію.

Вже за рік – 1941-го – Світлик одружилася із провідником Балигородського повіту ОУН Зеноном Литвинком – "Довгим". У пари народився син Андрій.
Некролог у підпільному виданні "Осередок пропаганди і інформації при Проводі Організації Українських Націоналістів (ОУН)". Вип.3, травень 1949.
Із дитиною на руках вона переїхала до Львова і почала працювати у протинімецькому українському підпіллі під псевдо "Марія Бобиляк".

Від липня 1944-го Світлик очолила Львівський міський провід ОУН як "Дмитренко" і "Світлана", а 1945-го стала секретарем і зв'язковою Дмитра Маївського – "Тараса", фактичного заступника головного командира УПА Романа Шухевича.
“
Світлик була зв'язковою Дмитра Маївського – "Тараса", фактичного заступника головного командира УПА Романа Шухевича.
“
Світлик була зв'язковою Дмитра Маївського – "Тараса", фактичного заступника головного командира УПА Романа Шухевича.
Як "М.Дмитренко" вона друкувалася у підпільних виданнях. Деякі з її творів неодноразово переопубліковувались вже навіть в еміграції та за часів незалежної України.

За активну діяльність Світлик нагородили Бронзовим Хрестом заслуги УПА. Нині на місці загибелі "Ясної" у селі Лихобора на Львівщині встановлено пам'ятник, а на її честь названо один із пластових дівочих куренів.
ЛЮДМИЛА ФОЯ

("АПРЄЛЬСКАЯ", "ОКСАНА" , "ПЕРЕЛЕСНИК", "МАЛА", "ТІТКА")

(3.09.1923 – 19.07.1950)
"Вона зірвала себе гранатою, приклавши її до голови. Обличчя, частина голови та кисть лівої руки у неї були відсутні. Потужний вибух понівечив її до невпізнання і розкидав довкола шматки знищених документів, що так і залишилися таємницею", – так поетично описав останні хвилини життя Людмили Фої ворог-чекіст Георгій Санніков.

Перший контакт Людмили з ОУН відбувся 1941 року, коли вона вступила до Київського медичного інституту.

Пропаганда визвольної боротьби та зв'язок стали головними обов'язками дівчини.

Згодом до них додалося також збирання ліків та грошей для потреб УПА на Волині.

Цю оунівську роботу Фої у січні 1944-го обірвав арешт, у результаті якого вона пішла на вимушену співпрацю з НКГБ та отримала псевдонім "Апрєльськая".

"Вона зірвала себе гранатою, приклавши її до голови. Обличчя, частина голови та кисть лівої руки у неї були відсутні. Потужний вибух понівечив її до невпізнання і розкидав довкола шматки знищених документів, що так і залишилися таємницею", – так поетично описав останні хвилини життя Людмили Фої ворог-чекіст Георгій Санніков.

Перший контакт Людмили з ОУН відбувся 1941 року, коли вона вступила до Київського медичного інституту.

Пропаганда визвольної боротьби та зв'язок стали головними обов'язками дівчини.

Згодом до них додалося також збирання ліків та грошей для потреб УПА на Волині.

Цю оунівську роботу Фої у січні 1944-го обірвав арешт, у результаті якого вона пішла на вимушену співпрацю з НКГБ та отримала псевдонім "Апрєльськая".
Чекісти мали намір використати її для налагодження зв'язку між псевдопідпіллям у Києві та справжньою мережею ОУН на Західній Україні.

Утім, приїхавши на Волинь у супроводі агентеси НКВД Ніни Калюжної, Фоя на допиті у Службі безпеки ОУН зізналась про свій зв'язок з чекістами та про їхні плани. Дівчина стала подвійною агенткою, а Калюжну СБ ліквідувала.
Саме за допомоги Фої оунівці виявили і знищили кілька радянських агентів. У жовтні 1945 дівчина повернулася в підпілля: була друкаркою при різних повстанських осередках, редагувала підпільний журнал "Молодий революціонер" та писала художні твори для дітей.

Тим часом МГБ оголосило Фою у всесоюзний розшук. Процес особисто контролював міністр держбезпеки СРСР генерал-лейтенант Савченко.
Лише 19 липня 1950 року чекісти, спочатку навіть не усвідомивши того, вийшли на її слід, коли прочісували один з лісів на Рівненщині і виявили групу повстанців. Аби не потрапити у руки ворога, Фоя підірвала себе.

"Коли чекісти... обережно розстібнули ґудзики комбінезона і намагалися оголити верхню частину тіла, руки їх наштовхнулися на ще теплі жіночі груди… Їх обличчя передавали здивування, сором та розгубленість: декілька дебелих чоловіків так довго не могли наздогнати цю невеликого зросту, тендітну молоду жінку", – пригадував пізніше Санніков.
КАТЕРИНА ЗАРИЦЬКА

"МОНЕТА"

(3.11.1914 – 29.08.1989)
"Ти мусиш сам роздумувати і працювати над собою, а я буду укладати своє життя з думкою про Тебе. І якщо моє життя буде повне гарного і доброго змісту, то я вірю, що це поможе тобі. Чи не так?" – ці рядки у березні 1953 року з табірного ув'язнення писала сину Богдану організаторка та керівниця Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька.

За 13 років до цього – у вересні 1940-го – вона народила його, теж перебуваючи за ґратами.
Усього 9 місяців їй дозволили пробути тоді разом із дитям у львівській в'язниці "Бригідки", після чого малюка забрали. Хлопця вдалося всиновити її батькам Мирону і Володимирі Зарицьким.

Ще менше – лише чотири місяці – Катерина Зарицька прожила у шлюбі з Михайлом Сорокою.

Як активних членів ОУН польського періоду НКВД їх заарештував навесні 1940 року. На момент затримання 25-річна дівчина була на третьому місяці вагітності.

"Ти мусиш сам роздумувати і працювати над собою, а я буду укладати своє життя з думкою про Тебе. І якщо моє життя буде повне гарного і доброго змісту, то я вірю, що це поможе тобі. Чи не так?" – ці рядки у березні 1953 року з табірного ув'язнення писала сину Богдану організаторка та керівниця Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька.

За 13 років до цього – у вересні 1940-го – вона народила його, теж перебуваючи за ґратами.
Усього 9 місяців їй дозволили пробути тоді разом із дитям у львівській в'язниці "Бригідки", після чого малюка забрали. Хлопця вдалося всиновити її батькам Мирону і Володимирі Зарицьким.

Ще менше – лише чотири місяці – Катерина Зарицька прожила у шлюбі з Михайлом Сорокою.

Як активних членів ОУН польського періоду НКВД їх заарештував навесні 1940 року. На момент затримання 25-річна дівчина була на третьому місяці вагітності.
До лав Організації українських націоналістів донька відомого українського математика Мирона Зарицького приєдналась 1930 року.
“
Як активних членів ОУН польського періоду НКВД їх заарештував навесні 1940 року. На момент затримання 25-річна дівчина була на третьому місяці вагітності.
“
Як активних членів ОУН польського періоду НКВД їх заарештував навесні 1940 року. На момент затримання 25-річна дівчина була на третьому місяці вагітності.
Вона виконувала обов'язки референта відділу пропаганди юнацької мережі ОУН, працювала над розбудовою молодіжних структур в підпіллі, а також була учасницею дівочої бойово-розвідувальної п'ятірки під керівництвом Марії Кос.

1935-го Зарицьку засудили та ув'язнили поляки. Саме у в'язниці Івано-Франківська дівчина вкотре перетнулась із оунівцем Михайлом Сорокою, засудженим за нелегальне переправлення книжок через польсько-чехословацький кордон.
Він співав у церковному хорі при тюремній каплиці, а вона охоче відвідувала ці богослужіння. Про свої почуття закохані розповідали одне одному у записках, якими обмінювались через священика.

Побрались Катерина з Михайлом вже на волі – 5 листопада 1939 року у Соборі святого Юра у Львові. Після арешту 1940-го вони більше ніколи не зустрілись.

Зарицька була крайовою провідницею бандерівської жіночої сітки ОУН на Західноукраїнских землях, організувала і керувала Українським Червоним Хрестом у цьому регіоні.
“
Зарицька намагалася втекти, стріляла і навіть важко поранила одного із переслідувачів, а ще спробувала покінчити життя самогубством, розкусивши ампулу з ціаністим калієм.
“
Зарицька намагалася втекти, стріляла і навіть важко поранила одного із переслідувачів, а ще спробувала покінчити життя самогубством, розкусивши ампулу з ціаністим калієм.
Медики складали окрему референтуру ОУН і забезпечували три напрями: медично-санітарний, фармацевтичний та відділ суспільної опіки – харитативний, який допомагав сім'ям арештованих чи загиблих. Армія мала власну медичну службу, яку створювали одночасно з військовими підрозділами силами українських лікарів.

Під псевдонімами "Уляна Кужіль" та "Калина" Зарицька написала серію публіцистичних статей, а від 1945 до 1947 року була зв'язковою головного командира УПА Романа Шухевича.

21 вересня 1947-го її знову заарештували. Дівчина намагалася втекти, стріляла і навіть важко поранила одного із переслідувачів, а ще спробувала покінчити життя самогубством, розкусивши ампулу з ціаністим калієм. Утім, чекісти її реанімували.
Завдяки махінаціям емгебістів із фотографіями начебто мертвої Зарицької у підпіллі її справді вважали мертвою, утім, згодом таки дізнались правду.

Близько півроку затримана відмовлялася давати свідчення, називалася на допитах чужим прізвищем, маскувалася під малограмотну переселенку з Польщі, за що зазнавала катувань. 26 липня 1948 року Катерину Зарицьку засудили до 25 років таборів.
“
Одним із місць ув'язнення Зарицької була жіноча зона № 17 у селі Барашево. Неподалік від неї – у таборі села Озерного, – якраз у той час сидів Михайло Сорока. Утім, ні тоді, ні вже на волі, їм так і не довелося зустрітись.
“
Одним із місць ув'язнення Зарицької була жіноча зона № 17 у селі Барашево. Неподалік від неї – у таборі села Озерного, – якраз у той час сидів Михайло Сорока. Утім, ні тоді, ні вже на волі, їм так і не довелося зустрітись.
"Її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду, – пригадував пізніше політв'язень Анатолій Радигін. – Коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір'я перед третім в'язничим корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона – напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі – українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени – віддавали їй почесть… Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою".

Одним із місць ув'язнення Зарицької була жіноча зона № 17 у селі Барашево. Неподалік від неї – у таборі села Озерного, – якраз у той час сидів Михайло Сорока. Утім, ні тоді, ні вже на волі, їм так і не довелося зустрітись: коли Зарицька вийшла з таборів, Сорока вже помер. Аж 1991-го їх перепоховали разом на Личаківському цвинтарі у Львові.
МАРІЯ САВЧИН

"ЗІРКА", "МАРІЧКА"

(1.10.1925 –22.04.2013)
"Чи знають люди на світі, бідні й багаті, яке дороге сонце?" – запитувала Марія Савчин – "Марічка" 1946 року після тижневого перебування у бункері.

У таких укриттях їй довелося провести значну частину життя. Інколи (як наприклад, 1953-го) вона не бачила сонця по півроку.

В підпіллі Марія Савчин зустріла свого майбутнього чоловіка – одного із лідерів ОУН, "генерала інформаційної війни" Василя Галасу – "Орлана".

Їхнє весілля відбувалося у старенькій закерзонській церкві в присутності вояків УПА. Від нареченого дівчина тоді отримала у подарунок пістолет "Вальтер".

Водночас саме через підпільну діяльність Марія Савчин не змогла насолодитись материнством. Свого первістка Зенона вона народжувала нелегально та приховуючи існування його батька, а невдовзі доля назавжди розлучила її з сином.

"Чи знають люди на світі, бідні й багаті, яке дороге сонце?" – запитувала Марія Савчин – "Марічка" 1946 року після тижневого перебування у бункері.

У таких укриттях їй довелося провести значну частину життя. Інколи (як наприклад, 1953-го) вона не бачила сонця по півроку.

В підпіллі Марія Савчин зустріла свого майбутнього чоловіка – одного із лідерів ОУН, "генерала інформаційної війни" Василя Галасу – "Орлана".

Їхнє весілля відбувалося у старенькій закерзонській церкві в присутності вояків УПА. Від нареченого дівчина тоді отримала у подарунок пістолет "Вальтер".

Водночас саме через підпільну діяльність Марія Савчин не змогла насолодитись материнством. Свого первістка Зенона вона народжувала нелегально та приховуючи існування його батька, а невдовзі доля назавжди розлучила її з сином.
За цинічним планом ворога, хлопчика виховував один із керівників польської служби безпеки.

"Я із розпачем думала, що наш син, виношений у моїй утробі по лісах і бункерах, виросте і навіть знати не буде, хто він, яких батьків та за що вони карались", – згадувала пізніше Савчин.
“
Я із розпачем думала, що наш син, виношений у моїй утробі по лісах і бункерах, виросте і навіть знати не буде, хто він, яких батьків та за що вони карались.
“
Я із розпачем думала, що наш син, виношений у моїй утробі по лісах і бункерах, виросте і навіть знати не буде, хто він, яких батьків та за що вони карались.
Ця травма ще довго не давала їй оговтатись. Завагітнівши вдруге (вже на Галичині), вона довго наважувалася зберегти дитину. А вже за рік її знову розлучили з дитиною. Цього разу чекісти.

Маленький Петро потрапив на виховання до далеких родичів. Наступного разу Савчин змогла побачити його через п'ять років. Чекісти привезли її з чоловіком до села, де на той момент жив їхній син. Під хатою інсценізували поломку авто і шестилітнього хлопця попросили принести потрібні інструменти.
Ця коротка зустріч була однією з умов, завдяки якій «Марічка» пристала на вимогу поїхати з радянським агентом від імені Галаси до представників ОУН та УГВР на Заході.

Насправді ж Савчин мала інший план: попередити товаришів з-за кордону. Утім, вони їй вірили неохоче. "Це не може бути правдою", – не повірив Марії Микола Лебедь.

"Те, що не повірили, було не тільки моєю, але і їхньою трагедією – вони вже не знали справжньої України", – ділилася відчуттями від тієї розмови сама Савчин.
Зрештою, її словам про підступи радянських спецслужб повірила американська влада, якій здалась підпільниця. До кінця життя Марія Савчин брала активну участь у діяльності діаспори.

Після здобуття незалежності змогла ще раз побачитися із чоловіком, котрий вижив після ув'язнення, та сином Петром. Зенон так ніколи і не дізнався про маму.
ІРИНА ТИМОЧКО

"НІНА", "ХРИСТЯ"

(8.07.1923 - 21.05.2010)
"Перехід у підпілля був моїм особистим, цілком свідомим рішенням. В тих обставинах, з моїм сімейним патріотичним вихованням, я б просто вважала себе кимось менш вартісним, коли б не приєдналася до українського визвольного руху", – так підпільниця Ірина Тимочко пояснювала свій вибір на користь ОУН.

Його вона зробила ще 1944-го, коли окружна провідниця жіночої мережі Організації українських націоналістів на Перемищині Наталка Козакевич – "Сіра" запропонувала дівчині приєднатись до їхніх лав.

Та формування Ірини як підпільниці «Христі» відбулося ще під час її навчання в приватній жіночій гімназії українського інституту для дівчат в Перемишлі, коли вона вступила до "Пласту", а також у Державній учительській семінарії, коли вона стала "юначкою»2ОУН.

1944-го, після участі у санітарному вишколі біля Княжополя Ірина Тимочко як "Христя" стала повітовою провідницею Українського червоного хреста на Бірчанщині.

"Перехід у підпілля був моїм особистим, цілком свідомим рішенням. В тих обставинах, з моїм сімейним патріотичним вихованням, я б просто вважала себе кимось менш вартісним, коли б не приєдналася до українського визвольного руху", – так підпільниця Ірина Тимочко пояснювала свій вибір на користь ОУН.

Його вона зробила ще 1944-го, коли окружна провідниця жіночої мережі Організації українських націоналістів на Перемищині Наталка Козакевич – "Сіра" запропонувала дівчині приєднатись до їхніх лав.

Та формування Ірини як підпільниці «Христі» відбулося ще під час її навчання в приватній жіночій гімназії українського інституту для дівчат в Перемишлі, коли вона вступила до "Пласту", а також у Державній учительській семінарії, коли вона стала "юначкою»2ОУН.

1944-го, після участі у санітарному вишколі біля Княжополя Ірина Тимочко як "Христя" стала повітовою провідницею Українського червоного хреста на Бірчанщині.
Згодом жіночу структуру УЧХ вона продовжувала розбудовувати вже на Бойківщині і Лемківщині. У вересні 1946 року у надрайоні "Верховина" дівчина стала господарчим рефрентом, а від лютого 1947-го отримала найвищу посаду серед жінок-підпільниць Закерзоння – провідниці надрайону ОУН.
Через кілька місяців Тимочко мужньо захищалась у бою проти польських відділів під Перункою, коли лишилася удвох із пораненим товаришем і без набоїв для зброї, яка, утім, все одно видавала звуки пострілів. "Христя" скористалась цим і почала "стріляти" у бік ворогів невидимими кулями.

"Хочемо бачити ту дівчину, що стріляє, як сатана, а кулі її минають", – пізніше казали про Тимочко у польській в'язниці.

До цієї в'язниці вона потрапила 1947-го після зради підпільника – "Вишинського", який від травня того року працював на боці польської комуністичної спецслужби.
Цілий рік Тимочко тримали під слідством. За цей час вона зазнала фізичних тортур, наслідки яких лишилися з нею на все життя, але не пішла на співпрацю з ворогом. Як результат – 8 років неволі.

Лише восени 1955-го "Христя" вийшла на волю. А через 25 років Ірина Тимочко емігрувала до США.
До України вона повернулась уже за часів незалежності.
ГАННА МАКСИМЕЦЬ

"ГАНКА", "ГАЛИНА КОВАЛЕНКО"

(1.05.1913 – 10.04.1942)
10 квітня 1942-го об 11:30 на околиці Кривого Рогу біля протитанкових ровів пролунали постріли: це німці розстрілювали українських повстанців. Загинула тоді Ганна Максимець.

Їх поховали у спільній могилі. Пізніше на цьому місці з'явилася табличка, у якій йшлося, що загибла "впала на посту в боротьбі за волю України".

Діяльності в ОУН Максимець віддала більшу частину життя. До українського підпілля вона приєдналася на початку 1930-х років.

Три арешти і еміграція до Кракова не стали перешкодою для "Ганки".

На початку німецько-радянської війни Максимець приєдналась до жіночого рою Південної похідної групи ОУН.

З ним вона дійшла до Кривого Рогу, аби організовувати там підпілля та українське життя.

10 квітня 1942-го об 11:30 на околиці Кривого Рогу біля протитанкових ровів пролунали постріли: це німці розстрілювали українських повстанців. Загинула тоді Ганна Максимець.

Їх поховали у спільній могилі. Пізніше на цьому місці з'явилася табличка, у якій йшлося, що загибла "впала на посту в боротьбі за волю України".

Діяльності в ОУН Максимець віддала більшу частину життя. До українського підпілля вона приєдналася на початку 1930-х років.

Три арешти і еміграція до Кракова не стали перешкодою для "Ганки".

На початку німецько-радянської війни Максимець приєдналась до жіночого рою Південної похідної групи ОУН, з яким дійшла до Кривого Рогу, аби організовувати там підпілля та українське життя.
Тут вона очолила жіночу референтуру окружного проводу ОУН, легально працюючи як Галина Коваленко організаційним референтом окружної управи "Просвіти".

14 січня 1942 року її разом із групою інших оунівських діячів заарештували німці і після катувань розстріляли.
ГАЛИНА КУЗЬМЕНКО

("НАДЯ")

(30.07.1922 – червень 2000)
"У правиці затиснула ремінь / Смілий воїн-месник, не раба / Видно, що характер в неї – кремінь / А життєвий поклик – боротьба", – так Галину Кузьменко охарактеризував у вірші колишній упівець "Гроза" – Зиновій Сердюк.

Ця жінка – одна з таємничих постатей українського підпілля . За однією з версій, вона була воячкою УПА, кулеметницею та пропагандисткою ТВ-21 "Гуцульщина" під псевдо "Надя".

Вперше до підпілля вона потрапила 1943-го, коли добровільно приєдналась до "Чернігівської січі" і, після короткого вишколу, стала другим номером обслуги ручного кулемета у одному з підрозділів.

Через три роки за свою діяльність Кузьменко зазнала тортур і знущань з боку оперативників МГБ, однак нікого не видала. Як результат – 10 років таборів та 5 років обмеження в правах, які вона змушена була провести на Воркуті.

"У правиці затиснула ремінь / Смілий воїн-месник, не раба / Видно, що характер в неї – кремінь / А життєвий поклик – боротьба", – так Галину Кузьменко охарактеризував у вірші колишній упівець "Гроза" – Зиновій Сердюк.

Ця жінка – одна з таємничих постатей українського підпілля . За однією з версій, вона була воячкою УПА, кулеметницею та пропагандисткою ТВ-21 "Гуцульщина" під псевдо "Надя".

Вперше до підпілля вона потрапила 1943-го, коли добровільно приєдналась до "Чернігівської січі" і, після короткого вишколу, стала другим номером обслуги ручного кулемета у одному з підрозділів.

Через три роки за свою діяльність Кузьменко зазнала тортур і знущань з боку оперативників МГБ, однак нікого не видала. Як результат – 10 років таборів та 5 років обмеження в правах, які вона змушена була провести на Воркуті.
На початку 1957-го термін, передбачений репресивною радянською владою для підпільниці, добіг кінця. Утім, дівчині не одразу дозволили повернутися на батьківщину.

Попереду був шлюб з колишнім упівцем Ярославом Когутом (який, утім, довго не прожив) та народження сина Василя (уже в Україні).
Зліва направо: сидять— Харук Микола - "Вихор", Мельник Петро - "Хмара"; стоять: Ониськів Петро - "Пструг", Кузів Василь - "Базь", Олексюк Дмитро - "Їлак", Кузьменко Галина - "Надя", Столащук Федір - "Лужок", Мельник Іван - "Залізняк", Шкрібляк Василь - "Черемха", Шведюк Іван - "Сірко". За твердженням Івана Мельника, фото зроблене Д. Білінчуком.
Водночас про жінку з цієї світлини є й інша інформація. За деякими відомостями, це – Надія Кузьменко, яка з 1944-го перейшла на нелегальне становище та стала спочатку фельдшером куреня УПА "Степового", а згодом наглядала за підпільною аптекою. Дослідники припускають, що Надія Кузьменко і Галина Кузьменко – "Надя" є різними особами.
ОЛЕКСАНДРА ТОМИЧ-ПАЄВСЬКА

("ОРИСЯ")

17.01.1908 – 8.04.1953
77 діб чекала на свій смертний вирок Леся Паєвська у радянській в'язниці.

8 квітня 1953 року її розстріляли у Лук'янівській тюрмі після отримання термінової шифрограми з Москви.

Це була одна з останніх українських підпільниць, до якої у Союзі застосували найвищу кару.

Після участі у "Пласті" Паєвська приєдналась до підпільної роботи. Це сталося 1940-го.

Улітку 1944 року вона зуміла спорядити при школі, де працювала, конспіративну пошту для потреб підпілля окружного рівня та була зв'язковою досить високого рангу.

Вона забезпечувала зв'язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини.

4 роки поспіль Паєвська була інформатором та утримувачем явкової квартири окружного провідника ОУН Коломийщини Григорія Легкого – "Бориса".

77 діб чекала на свій смертний вирок Леся Паєвська у радянській в'язниці.

8 квітня 1953 року її розстріляли у Лук'янівській тюрмі після отримання термінової шифрограми з Москви.

Це була одна з останніх українських підпільниць, до якої у Союзі застосували найвищу кару.

Після участі у "Пласті" Паєвська приєдналась до підпільної роботи. Це сталося 1940-го.

Улітку 1944 року вона зуміла спорядити при школі, де працювала, конспіративну пошту для потреб підпілля окружного рівня та була зв'язковою досить високого рангу (забезпечувала зв'язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини).

4 роки поспіль Паєвська була інформатором та утримувачем явкової квартири окружного провідника ОУН Коломийщини Григорія Легкого – "Бориса".
Згодом "Орися" стала працівницею техзвена референтури пропаганди Косівського надрайонного проводу

25 червня 1952 року Паєвську за доносом захопили у полон емгебісти Станіславської області. А невдовзі затримали і її старшого сина Юрія – "Жука", який протягом тривалого часу перебував з матір'ю у підпіллі.
Слідство над Олександрою Томич-Паєвською проводилося у Києві під безпосереднім наглядом Москви, звідки була надіслана група слідчих. Арештована утримувалась в одиночній камері, а на допитах відмовлялася говорити російською, за що зазнавала тортур. Утім, своїх побратимів жінка не здала.

Її сину дали 25 років таборів, а от сама Паєвська була страчена. На волі у неї залишився ще один син, якого виховувала її мама і родичі, адже його батько (вояк армії УНР, емігрант з-за Збруча Денис Паєвський) теж загинув від рук СРСР, щоправда в таборах Мордовії.
ІРИНА КОЗАК-САВИЦЬКА

("БИСТРА")

30.10.1925 – 19.11.2015
"Пласт", підпільна сітка ОУН, Український Червоний Хрест, Українська повстанська армія, а ще жіночі організації та активна громадсько-політична діяльність в еміграції. Усе це про Ірину Козак-Савицьку.

До підпілля вона приєдналась, коли їй було 18. Тоді ж дівчина познайомилась з Романом Шухевичем. Ось яким він залишився у її спогадах:

"Мав усі найвищі пости, але ви ніколи не побачили… зарозумілості, не побачили, щоб показував, що він провідник. Був надзвичайно скромним, мав велике розуміння до людей, ніколи не давав наказів, яких сам би не міг виконати. До підлеглих ставився дуже людяно, мав для всіх час. Якщо хтось мав якісь проблеми, вмів слухати".

Як закордонний кур'єр Шухевича Савицька 1946-го потрапила на Захід, до Мюнхена, де продовжила своє активне суспільно-громадське та політичне життя.

"Пласт", підпільна сітка ОУН, Український Червоний Хрест, Українська повстанська армія, а ще жіночі організації та активна громадсько-політична діяльність в еміграції. Усе це про Ірину Козак-Савицьку.

До підпілля вона приєдналась, коли їй було 18. Тоді ж дівчина познайомилась з Романом Шухевичем. Ось яким він залишився у її спогадах:

"Мав усі найвищі пости, але ви ніколи не побачили… зарозумілості, не побачили, щоб показував, що він провідник. Був надзвичайно скромним, мав велике розуміння до людей, ніколи не давав наказів, яких сам би не міг виконати. До підлеглих ставився дуже людяно, мав для всіх час. Якщо хтось мав якісь проблеми, вмів слухати".

Як закордонний кур'єр Шухевича Савицька 1946-го потрапила на Захід, до Мюнхена, де продовжила своє активне суспільно-громадське та політичне життя.
Саме тут вона вийшла заміж на Володимира Козака та народила йому доньку Роксолану.

Через багато років, наприкінці листопада 2015-го, саме тут її поховають як одну з борчинь за ідею самостійної України.
ДАРІЯ РЕБЕТ-ЦІСИК

("ОРЛЯН", "РОБЕРТ")

26.02.1913 – 5.01.1992
Більше двох тижнів без сну. Саме стільки довелося протриматися українській підпільниці Дарії Ребет-Цісик у польській в'язниці.

Це була єдина жінка у Проводі бандерівської ОУН, а згодом і у президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

В еміграції вона обіймала керівні посади в ОУН (за кордоном).

А почався її шлях підпільниці у 15 років, коли після "Пласту" Цісик вступила до Української військової організації, про яку почула від подруги.

Далі була ОУН, у якій вона керувала повітовою референтурою, а згодом стала повітовим провідником на Стрийщині та жіночим референтом окружної екзекутиви.

Ще пізніше її призначили керівником референтури Юнацтва ОУН і жіночого відділу крайової екзекутиви організації.

Більше двох тижнів без сну. Саме стільки довелося протриматися українській підпільниці Дарії Ребет-Цісик у польській в'язниці.

Це була єдина жінка у Проводі бандерівської ОУН, а згодом і у президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР). В еміграції вона обіймала керівні посади в ОУН (за кордоном).

А почався її шлях підпільниці у 15 років, коли після "Пласту" Цісик вступила до Української військової організації, про яку почула від подруги.

Далі була ОУН, у якій вона керувала повітовою референтурою, а згодом стала повітовим провідником на Стрийщині та жіночим референтом окружної екзекутиви.

Ще пізніше її призначили керівником референтури Юнацтва ОУН і жіночого відділу крайової екзекутиви організації.
Дарії Ребет-Цісик довелося пережити кілька арештів: за підозрою в допомозі легендарним бойовикам Д. Данилишину та В. Біласу; за підозрою у причетності до вбивства польського міністра Пєрацького; за націоналістичну діяльність у Любліні.

Чергове затримання відбулося у березні 1939-го. Майже півроку польська поліція примушувала дівчину зізнатися у приналежності до ОУН, чинячи на неї тиск.
“
На добу мінялося по два все ті самі шість агентів. Я сиділа на стільці, спати не давали, та й самій треба було вважати, щоб не впасти на долівку, а можливість опертися руками об стіл залежала від характеру присутніх чергових.
“
На добу мінялося по два все ті самі шість агентів. Я сиділа на стільці, спати не давали, та й самій треба було вважати, щоб не впасти на долівку, а можливість опертися руками об стіл залежала від характеру присутніх чергових.
"На добу мінялося по два все ті самі шість агентів, – згадувала Ребет-Цісик про це ув'язнення. – Я сиділа на стільці, спати не давали, та й самій треба було вважати, щоб не впасти на долівку, а можливість опертися руками об стіл залежала від характеру присутніх чергових".

Згодом її посадили до окремого жіночого відділу, де тримали кримінальні елементи. За спогадами жінки, це були "неконтрольовані проститутки, "принагідні" і зовсім професійні злодійки різних спеціяльностей, півбожевільні".
19 вересня 1939-го Ребет-Цісик нарешті вийшла на свободу та зустрілась зі своїм коханим Левом Ребетом, який був провідною фігурою в оунівській ієрархії. Разом з ним вона вирішила покинути землі Західної України.

Опинившись у Кракові, вони одружились, а Дар'я влаштувалась у крамницю одягу обліковицею. Утім, невдовзі вона знову повернулась на Галичину, де продовжила займатись виховною і пропагандистською діяльністю.

На момент, коли вона вже була вагітною, її разом з чоловіком заарештувала нацистська таємна служба безпеки.
“
У серпні 1943-го Дарія Ребет стала членом Проводу ОУН під керівництвом Романа Шухевича, а у вересні 1944-го долучилась до Першого великого збору Української Головної Визвольної Ради.
“
У серпні 1943-го Дарія Ребет стала членом Проводу ОУН під керівництвом Романа Шухевича, а у вересні 1944-го долучилась до Першого великого збору Української Головної Визвольної Ради.
Свого сина Андрія вона народила вже на свободі – у січні 1942 року, і за кілька місяців по тому знову повернулась до активного підпільного життя.

У серпні 1943-го Дарія Ребет стала членом Проводу ОУН під керівництвом Романа Шухевича, а у вересні 1944-го долучилась до Першого великого збору Української Головної Визвольної Ради. Завдяки великому авторитету, який вона здобула серед її членів, жінку спочатку обрали до президії УГВР, а потім ще й доручили місію закордонного представництва.

Після звільнення Лева Ребета із концтабору Аушвіц, Дарія переїхала разом з ним до Мюнхена, де, зокрема, стала співзасновницею Об'єднання українських жінок та Міжнародної ліги жінок в екзилі.
А вже 21 вересня 1951-го Дарія Ребет народила дівчинку. Її, як і сина. вона завжди виховувала в українських традиціях, навіть після вбивства їхнього батька та свого чоловіка Лева агентом КГБ Богданом Сташинським.

5 січня 1992 року Дарії Ребет не стало. Спочатку її поховали в Мюнхені, а 20 жовтня 2010 року останки її та її чоловіка урочисто перепоховали у Львові на Личаківському цвинтарі.

Цікаво, що ще 1991 року жінка передбачала російську агресію щодо України: "Труднощі будуть... з боку Росії – адже існують амбіції, претензії, звички, традиції у Росії, що вона повинна стояти над іншими, в кожному разі над сусідніми собі народами, які входили в той чи інший час під владу Петербурга чи Москви".
Над проектом працювали: В. Бірчак, А. Когут, А. Олійник, Д. Саламін, С. Середа, Я. Ясиневич

Текст: Софія Середа

Матеріали: Архів Центру досліджень визвольного руху, Галузевий держархів СБУ, Архів видання "Літопис УПА", Архів польського Інституту національної пам'яті

Верстка: Яна Собецька

Дизайнер: Віталій Фоков

Більше документів про героїнь проекту: Електронний архів визвольного руху
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: