Давид і Голіаф

Дешева риба - погана юшка. Оцей рекламний слоган буде цілком доречний до ситуації з бразильським фіаско. Як не намагався Сколарі із усіляких Фредів, Луїсів Густаво та Бернардів зліпити справжню команду, як не ставив за самоціль результат, але в сухому залишку від його потуг залишилося мокре місце. І це певним чином дивно. Проте не стільки результатом викликаний цей подив (хоча пропустити аж сім м'ячів - то вже справа апріорі чудернацька, яка не лізе в жодні ворота), скільки обставинами та контекстом.

Попри все, Бразилія залишається чи не найталановитішою футбольною нацією. І нехай "Пеле" та "Роналдо" стали народжуватися не так часто, геніальних гравців там ніколи не бракувало. Одначе зробити правильний вибір, поєднати почасти непоєднуване в національній команді вдавалося далеко не кожному тренерові "Селесао". До того ж, перебуваючи під шаленим тиском громадськості та попередніх гучних звитяг, керманичі збірної поступово стали відходити від сталого образу футбольної Бразилії. Власне гру стали підмінювати результатом. Мені складно однозначно сказати, добре це чи погано.

Приміром, я навряд чи колись забуду, як Бразилія грала на чемпіонаті світу 1986 року. Натомість навряд чи пригадаю достеменно через декілька місяців, як бразильці виступили на домашній першості. Хіба що результат із Німеччиною вріжеться в пам'ять назавжди. Проте тоді, на полях Мексики, Бразилія не потрапила навіть в півфінал. У той час як зараз буде в четвірці найкращих команд світу. І що краще: синиця в жмені чи журавель в небі?

Проте одне знаю без вагань: ту бразильську команду, із початку-середини восьмидесятих років, де виблискували Зіко, Фалькао, Серезо, Сократес чи Карека, я навряд чи коли забуду, а з іншого боку, я елементарно її ідентифікую. Бо вона заворожувала своєю грою. Й, певна річ, не лише мене. Пригадую, як після мексиканського чемпіонату світу совєцькі журналісти (переважно московські) випустили в світ статистичний щорічник "Футбол". Інформативна й цікава була книженція. А за умови, що подібної літератури було обмаль, то й свого роду унікальна. Я ці щорічники колекціонував. Так ось, оспівуючи чемпіонат світу, підбиваючи його підсумки, журналісти на перше місце поставили Бразилію. Ця команда йшла поза конкурсом. А вже потім чемпіон Аргентина. І решта. Мені така градація припала дуже до душі. Хоча не захоплюватися Марадоною не було підстав. Натомість нинішня Бразилія перестала бути собою. Зникли пристрасть, шик, елегантність. Замість контролю гри бразильці зробили ставку на оборону та реалізацію моментів. Знову ж таки, не хочу копирсатися в тому, добре це чи погано. Принаймні, півсвіту наразі грають саме так. Бо це найпростіший шлях до перемоги. Але Юпітер не має собі дозволяти те, що може собі дозволити убогий. Перевдягніть нинішніх підопічних Сколарі в кольори Бельгії чи Швейцарії, і ви навряд чи відчуєте різницю. Свято де? А свята якраз у виконанні Бразилії й не було.

Тому особисто мені таку Бразилію не шкода. Бо вона лізла, даруйте, в фінал, будь-якою ціною. Наче Янукович у Ростов. Чи Ленін у запломбованому вагоні чимчикував із Німеччини в Росію. Бажання потрапити в головний матч чотириріччя можна зрозуміти. І навіть виправдати. Але водночас всі ці потуги не викликали захоплення. Якось це все було кострубато. Не по-бразильськи. "Німеччина проти Бразилії зіграла так, ніби проти Афганістану" - резюмував побачене знаменитий Літтбарськи. Важко щось додати. Чи заперечити. Бразилія ще ніколи так не падала.

Кажуть, що ми побачили на власні очі, як вмирають футбольні мамонти. Ну, не знаю. Проте чомусь здається, що саме зараз, саме після цієї показової ганьби, коли весь стадіон стоячи вітав ката "пентакампеонів", Бразилія нарешті засвоїть урок. Геніїв футболу там, повторюся, вистачить. Головне - знайти полководця, який виявиться, з одного боку, певним чином товстошкірим до тиску громадськості, а з іншого - сміливим задля відродження колишньої, звичної, славної Бразилії. Тієї Бразилії, яка вміла саме грати, а не лише реалізовувати нагоди. Тієї Бразилії, яка не боятиметься програти і водночас не звертатиме увагу на тиск. Адже саме з цим тиском команда Сколарі так і не впоралася. Мабуть, це і є головна причина поразки. А вже потім травма Неймара чи відсутність Тьяго Сілви. Шок - то по-їхньому. І чим скоріше Бразилія від нього оговтається, тим довше житимуть футбольні мамонти.

Чому зараз майже нічого про Німеччину? Відверто кажучи, бракує слів. Після ходіння по муках із Алжиром до падіння Бразилії минуло всього лише дев'ять днів. Упродовж яких ми встигли загнати німців за Баден-Баден, звинуватити їх в надмірному раціоналізмі й бажанні заради результату пожертвувати видовищем. І ось після всього цього вони видають таке, про що говоритимуть й через півстоліття. Не знаю, чи то так зірки зійшлися, чи ще щось. Знаю одне: особисто хотів би бачити саме такого чемпіона світу. Такого собі супергероя, який уособлює бездоганність і абсолютну міць. Поруч із таким зашерхне будь-хто інший. Навіть другий фіналіст із другого півфіналу. Бо хіба можна перевершити побачене у вівторок?

Хоча все одно від пари Нідерланди - Аргентина очікував продовження банкету. Очікував підсвідомо. Бо десь у глибині душі знав, що отримаємо обережний і навіть закритий футбол. До якого ці команди вже привчили. Навіть попри те, що геній-тренер зустрічався з генієм-футболістом. Я вже раніше говорив, що в такій ситуації ліпше почувається саме гравець. Позаяк має більше передумов впливати на хід подій. Але цього разу ситуація справді була унікальною. Упродовж чемпіонату Ван Гаал настільки часто виходив сухим із води, коли здавалося, ось-ось, і Луї піде на дно, що виник міф про невразливість головного тренера Нідерландів. Як того Ахілла. Як із таким поруч ставити "якогось" Сабелью?

Але в Аргентини також був свій міф. Про такого ж майже невразливого. Як на мене, то символічно, що в півфіналі не зміг зіграти Ді Марія - другий після бога. Адже цей матч мав стати грою Мессі. Мессі мав сам його виграти, стати головним героєм. І нарешті позбутися невигідного для себе порівняння з Марадоною. Проте, в той-таки час, Лео міг стати й головним невдахою. Вічним лузером, який може перемагати лише на клубному рівні. Через чотири роки, на наступному чемпіонаті світу, йому буде вже за тридцять. Марадона вже догравав. Проте навіть у такому статусі в 1990 році витяг Аргентину в фінал. Тому у Мессі вибору просто не залишалося. Або все, або нічого. Такий чорно-білий сюжет біполярного буття, яке не вміщує напівтонів, лише два полюси: добро та зло.

Але все було набагато простіше. Сюжет не був чорно-білим. Він був сірим. У Ахілла, себто Ван Гаала, таки виявилося вразливе місце. У грі проти команди-близнюка він так і не застосував жодної новації. Увесь змагальний час команди лише те й робили, що перетягували канат. Причому так малоцікаво, що захотілося одразу перейти до головного. Післяматчевих пенальті. Здавалося, опоненти тримали в підсвідомості передовсім провальну гру Бразилії днем раніше, а не феєрію Німеччини. Тому й боялися наробити помилок. Ця боязнь втілилася в півтора гольових моменти за весь ігровий час. Ліміт замін на цей час ван Галь вичерпав. Тому випустити Крула просто не міг. Не було й Ван Персі, відтак довелося пробувати свої сили в лотереї фактично новачкам. Натомість Аргентина, схоже, була готовою саме до такого сценарію. Всі її спроби - вдалі. Відтак щоб хоч якось розбавити цю нудоту, скажемо, що тренер аргентинців Сабелья, мабуть, найбільш недооцінений на цьому Мундіалі, таки чогось вартий.

Безумовно, чогось вартий і капітан Аргентини. Одначе цього разу не Мессі витяг свою команду в фінал. Лео не став ні героєм, ні злодієм. У такому матчі взагалі важко відшукати гострі кути чи епітети. В порівнянні з першим півфіналом півфінал другий і поруч не валявся. Замість грати опоненти намагалися першочергово нейтралізувати один одного. Проте другий фіналіст має такі ж преференції, як і перший. Разом із Німеччиною Аргентина виборюватиме світову корону. Пригадую, що попередні фінальні поєдинки за участі цих команд дуже яскравими назвати складно. Чомусь здається, що й цього разу може не бути винятка із правила. Проте нинішній мундіаль привчив до того, що стереотипи, навіть найміцніші, можуть руйнуватися. Тому сподіватимемося, що й головний матч першості принаймні не розчарує.

Олександр Солнцев