"Постійно здається, що тебе розстріляють". Спогади одного ветерана через 30 років після Афганістану

Три десятки років тому відбулося виведення радянських військ з Афганістану.

15 лютого 1989 року завершився вивід Радянських військ з Афганістану. Війна там тривала майже 10 років і забрала чимало людських життів. З обох боків. Офіційно влада Радянського Союзу тоді нарахувала близько 15 тис. загиблих, хоча самі військові стверджують – цифри набагато вищі.

Так само нині невідома точна кількість загиблих і постраждалих поміж місцевого населення – за різними підрахунками кількість варіюється від 600 тис. до 2,3 млн осіб.

"У ті часи говорили про 15 тисяч загиблих, і статистика на цих цифрах зупинилася, втім я не вірю теж тій статистиці, тому що загиблих більше. І тут треба робити градацію. Наприклад, тяжко пораненого доправляли на лікування в Союз і він помер. І він вже не входить у цю статистику, хоча він помер від отриманих поранень саме в Афганістані", – розповідає 60-річний Василь Юр’єв.

У 83-му році він був заступником командира роти. Потрапив на службу у 22-річному віці, майже одразу після завершення військового училища.

"Не ми обирали цю війну", – стверджують військові. Проте для них наказ є наказ. У ті часи все відбувалося під гаслами національно-визвольного обов’язку. Весь світ знав про війну, тоді як радянська пропагандистська преса називала це "національно-визвольною допомогою братському народу Афганістану".

Афганістан, 1979_2
Associated Press
Виведення військ з Афганістану, 1989 рік

Кількість загиблих, подробиці військових дій ретельно приховувалися. Навіть нагороди військовим вручалися за "успішні дії на тактичних навчаннях з бойовою стріляниною".

Ймовірно, неоднозначне ставлення до війни є однією з причин, чому нині військові вкрай неохоче діляться спогадами.

15 лютого – особлива дата для військових-афганців. Щороку вони збираються на урочисті заходи з нагоди виведення військ, вшановують пам’ять загиблих товаришів, згадують ті часи і визнають – один для одного вони стали справжньою родиною. Саме під час одного з таких заходів ТСН.ua зустрівся з Василем Юр’євим у актовій залі в Київській обласній державній адміністрації.

"Ця війна лихоліттям пролетіла не тільки по наших долях, а й по долях тих, хто був там. З точки зору сьогодення була несправедливою. Якщо висвітлити національно-визвольний рух загалом, то ми дійсно прийшли як окупанти, але з точки зору солдата, з точки зору молодого лейтенанта, який випустився з військового училища, який прослужив там півроку і мав невелику практику, досвід роботи з особовим складом, ми пішли виконувати інтернаціональний обов’язок. Так, штамп ідеологічний був у кожного на лобі… Мати послала сина в Радянську армію, а він опинився на війні. При чому не захищаючи кордони нашої Батьківщини, як це зараз відбувається на Сході. Він йшов воювати в іншу країну. Що він там забув?" – каже Юр’єв і знизує плечима.

Афганістан, 1989_3
Associated Press
Радянський солдат усміхається, коли його броньований конвой повертається до СРСР вздовж північного шосе Афганістану, 7 лютого 1989 року

Він розповідає, що в ніч проти 26 грудня 1979 року, коли війська стягувалися до Афганістану, сталася подія, яка стала своєрідним пророцтвом, що подальші події в цій країні будуть кривавими і затягнуться на довгі роки*.

"Колони йшли мостом, названим на честь Бабрака Камаля, і з боку Термеза. З повітряного простору пішли спецназ. І пророчим було те, що перший борт приземлився в Кабулі, з десантними військами, а за ним сідав другий борт. Ця зльотна смуга була дуже короткою, хоча всі командири літаків і були підготовлені до цього, вивчали цю зону, втім другий літак врізався в скелю і всі, хто перебував на борту, загинули. І це було таким роковим знаменням, що ця війна не на один час і тут будуть гинути люди. Це сталося в ніч проти 26 грудня (1979 року). Доклали міністру оборони, а на борту було біля 180 осіб офіцерського складу, солдатів. Люди загинули навіть не ступивши на землю", – розповідає військовий.

За його словами, від початку перед військовими стояло одне завдання: нікуди не лізти, нікуди не втручатися, не проводити жодних бойових дій – тільки підтримувати належний режим. 28% території радянські війська контролювали своїми силами, налагоджували зв’язки з місцевими органами влади. Перший рік війни не пророкував нічого такого.

Втім, через незнання звичаїв і релігійних аспектів могли відбуватися сутички з місцевим населенням. "Наприклад, їде колона, не знаючи, що там старий цвинтар, святе місце для місцевих жителів, де поховані їхні люди. Хлопці могли справляти там потребу, вибачте, і все це спонукало до конфліктів", – каже Юр’єв.

Юр’єв стверджує, що потім військове керівництво припустилося помилки. Вона полягала у тому, що до дій залучили партизанів. Люди з народного господарства були призвані на військові збори, їх одразу почали вводити до Афганістану, мотивуючи тим, що це лише підготовка і через три місяці вони залишать країну. Але цього не відбулося. Люди дорослі, безумовно, поміж них були ті, хто провокував конфлікти, – йдеться про прояви мародерства, зґвалтування.

За його словами, за два роки він вивчив афганську мову і міг спілкуватися з місцевими. Юр'єв хвалиться, що зумів налагодити з ними непоганий і деколи дружній контакт, незважаючи на релігійні та ментальні відмінності між двома національностями.

Афганістан, 1979
Associated Press
Кабульські військові в Чіґа Сараї, 1979 рік

Служба Юр’єва в Афганістані тривала майже два роки – від лютого 1983 до грудня 1984 року. Він, як і багато інших юнаків, побачив війну у ранньому віці. "Тоді СРСР залучав до служби зовсім юних хлопців. У 82-му завершив військове училище, коли почали брати непідготовлених офіцерів, одразу так скажемо з шкільної парти училища, то були дуже великі втрати серед молодих офіцерів. Це спонукало до чого: нашого військового-патріотичного виховання, на прикладі наших дідів, батьків, від часів Великої вітчизняної війни, кінематографом, коли показували, як хлопець встав і побіг воювати", - каже він.

"12 лютого 1983 року потрапив до військової частини у Файзабаді, підрозділ спецназу, втім був там недовго, оскільки перше поранення отримав 28 лютого. Ми перекривали кордон з Китаєм 75 км, а що таке перекривати кордон. Служби КГБ давали часто неправдиву інформацію, що буде йти караван певним шляхом", – згадує Юр’єв.

Військових висаджували гелікоптерами в заданому районі в горах і вони мали перевірити, чи це мирний караван, чи з озброєнням. Якщо з озброєнням – мали право розстріляти цей караван. Але одного разу сталося так, що перед Юр’євим підірвався хлопчина – киянин з Виноградаря – на італійській протипіхотній міні і йому відірвало ступню ноги.

"Все має такий вигляд: іде колона офіцерів і солдатів низкою, ступня в ступню, оскільки все начинено мінами. Офіцерам було заборонено розмахувати руками, якщо потрібно було віддати якийсь наказ, жестикулювати не повертаючись, бо кожний перебував під прицілом снайперів. І тут надходить наказ "привал", для мене це був перший вихід, тоді ми йшли без підтримки гелікоптерів. Я так ліг, а інший солдат переступає через мене, робить два кроки і наступає на міну. Він підірвався на ній, а мене осколками посікло. Нас забрали в шпиталь і я через 12 діб прийшов на милицях у підрозділ. Після інциденту певний час працював шофером. Згодом почала формуватися дорожньо-комендантська бригада – це супровід колон в Афганістані. Моя ділянка була від радянського кордону – від Хайратону, де стояв перший пост, – і у глибину до Афганістану, десь близько 200 км", – розповідає військовий.

За його словами, в районі Панджшер у горах є надра з алмазами, і вони доволі часто знаходили камінці, схожі на алмази. "Але ми не розуміли, що це той самий алмаз, тільки він не оброблений", – приречено нарікає Юр'єв.

Були у військових і такі випадки, коли на три доби вони могли залишитись без харчів. Служба у гірський місцевості доволі часто супроводжується непередбачуваними і неприємними речами. Втім, військові зазначають, що набагато страшніше, коли вони залишалися без води. "На третю добу арик пересох, і там вода стояла смердюча, вже нестерпно було, я схибив, але так хотілося пити, ніс закрив і став пити. Коли ти віддаєш пораненому останню флягу води і прокусуєш губу, щоб напитися своєї крові, і не можеш потім віддати наказ, бо язик стає кілком. Це страшне", – ділиться Юр’єв спогадами.

Про смерть товаришів йому розповідати гірко. "Командир роти загинув у бою на моїх очах. У нього народилася донечка, перед бойовими діями я зайшов до нього у землянку, вся землянка була обклеєна фотографіями цієї дитини. Але він напевно відчував свою смерть, було поставлене завдання не з простих. Цим підрозділом ми мали зайти до ущелини і до підходу головних сил стримувати дії… скажімо так – агресора, який вів по нас вогонь. Ніхто не чекав, що о 23:00 вже після намазу, їхньої молитви, почнеться стрілянина. І тільки зараз я розумію – тоді стріляли араби – "чорні лелеки" – їх по-різному називали. Ці люди були найманцями, професійними снайперами. Перший солдат побіг вперед, я крикнув: "Я прикрию!". Чому солдат тоді побіг вперед – не знаю. Можливо, то був страх, але куля увійшла в серце. А ще потім ми дивилися на вбитих – стріляли або в перенісся, або в кадик. Уявіть собі – потрапити у перенісся на відстані 200-300 метрів – це не так просто, та й ще коли темна пора часу. Нас тоді було 13, а вижив тільки я".

За словами Юр'єва, окрім куль і стрілянин, військовим в Афганістані загрожувала смерть і від хвороб. "Чимало офіцерів, якщо не гинули – отримували поранення, якщо не поранення – то хвороби: тиф, гепатит, малярія", – каже він.

Під час спілкування з військовим на заході ТСН.ua став свідком зустрічі Юр'єва зі своїм товаришем, з яким він не бачився від самої війни, Ігорем Примаченко. Останній почав службу в Афганістані механіком-водієм. 30 років вони не знали, як склалася доля один одного. Обидва прочісували разом територію, виконували бойові завдання.

Військові-афганці
ТСН.ua
Ігор Примаченко (ліворуч) і Василь Юр'єв (праворуч)

Юр'єв з важким серцем згадує, що його соратник підірвався на міні під час патрулювання на БМП, але радіє, що поранення Ігор отримав не важке. "Хоч ноги не відірвало, – говорить він, дивлячись на Ігоря, посміхається і додає: – Підрив БМП – це страшне, коли перевертає бойову машину піхоти, яка важить 13,5 тонни, зміщує башту, і може відірвати обидві ноги. Ти ще в свідомості, а тобі здається, що в тебе є ноги і ти хочеш побігти. Коли оголені кості ніг і він на них падає. Оце страшне".

Юр’єв підірвався на фугасі у грудні 1984 року, після чого його служба в Афганістані завершилася. Він намагався знайти свого товариша. "Ігор підірвався через два місяці, я шукав його, намагався знайти, проте доля більше нас не зводила".

Примаченко розповідає, що після підриву на міні він більше не міг працювати механіком-водієм. Його перевели і спочатку він став старшиною роти, потім направили до відділу загону з прочісування кишлаків. "Якось ми переходили через кишлак, дитина гралася в піску, ми на неї не звернули увагу. А у неї у піску виявилася саморобна зброя: палиця, гумка і до цього всього патрон прибитий.  Вона дістає це з піску і вбиває на смерть в колоні у мене солдата, що йшов останнім. Маленька дитина. Вони вдень ​​з лопатою, а ввечері з автоматом", – каже Примаченко.

Афганістан, 1979
Associated Press
15 лютого 1989 року солдати Радянської Армії допомагають один одному сісти на поїзд додому після перетину моста на кордоні між Афганістаном і радянським Узбекистаном.

Одну з історій він пригадує весело. "Під час входу в Панджер, зайшли туди, гірська річка – в ній форель плаває. Побачили дерева – а на них шовковиця. Велика така. І виноград. Великі зарості дикого дамського пальчикового винограду. Я солодшого в житті не їв. Ми наїлися цих ягід і під обстрілом довелося повзти до туалета і назад. Це дуже запам'яталося", –каже він і сміється.

Війна ні для кого не минула безслідно, і якщо і Примаченко, і Юр’єв змогли після війни налагодити своє життя, у обох є діти, у Юр'єва є вже і онучка, то декого з їхніх товаришів війна зламала.

"Коли ти знаєш, що ти на кордоні з Пакистаном, там, де зовсім інша країна, і там формуються загони найманців, йде підготовка бойовиків. А тобі потрібно виконати бойові завдання і зберегти особовий склад. Найголовніше – зберегти людські долі, людські життя. А ти можеш отримати кулю просто на території полку. Цей синдром довго у мене тримався, тому що їдеш дорогою і тобі постійно здається, що хтось вийде і тебе розстріляє. Навіть, коли ти вже повернувся додому. Спілкуючись зі своїми хлопцями вже після війни, ти бачиш як їхня доля склалася. Хтось зумів стати успішним підприємцем, а хтось десь опустився. Опустився до того, що, наприклад, віднаходить роздраду у пляшці. Але як їх можна за це судити?" – каже він.

 

*У 1979 році генеральним секретарем ЦК НДПА і головою Революційної ради Афганістану був Хафізулла Амін. Він прийшов до влади змістивши, а згодом і вбивши свого попередника Таракі. Насправді, Амін контролював лише п’яту частину території Афганістану. Все інше було під контролем різних бандформувань.

Протягом головування він лише посилив репресії проти консервативного духовенства і прихильників колишнього режиму. Його правління не користувалося популярністю, стан був вкрай хитким, а зміна панівного режиму могла спровокувати випадіння Афганістану з радянської сфери впливу. Крім того, існували чутки, ніби Амін співпрацює із Заходом. Появу військових баз НАТО біля своїх кордонів керівництво Радянського Союзу не могло собі дозволити. Саме тому було ухвалено рішення усунути Аміна, а на його місце поставити "зручнішого" Бабрака Кармаля і ввести радянські війська "для стабілізації ситуації".

Остаточне рішення, яке багато в чому визначить перебіг подальшої історії, було ухвалено 12 грудня 1979 року під час засідання Політбюро. Після формування окремих полків і дивізій, 27 грудня радянські спецпідрозділи взяли штурмом палац Аміна, під час штурму він був убитий. Вся операція тривала 43 хвилини.

Кристина Бутко 

Залиште свій коментар

Вибір редакції