Гроші Заходу не допомагають: чому німці після 30 років падіння Берлінської стіни досі сумують за Москвою і складно проходять реінтеграцію

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

У Східній Німеччині найбільше ультраправих настроїв.

Німеччина святкує єдність та схоже поки лише територіальну. 30 років тому упала Берлінська стіна - а це 155 кілометрів бетону та колючого дроту, це розділені сотні сімей, це життя за абсолютно різних політичних устроїв: повної свободи та тоталітарного контролю.

Ненависний мур трощили бульдозерами. Розбирали його на камінці. Ейфорія тоді була неймовірна. Бетонна стіна завалилась. Та от у головах мур й досі залишився. Попри те, що влада усіляко намагалася підтримувати східні регіони, вливала мільярди євро, аби дотягнути їх до рівня економічного розвитку заходу. Попри досі незабуті лихі комуністичні часи - східну Німеччину досі тягне до "совка", прокремлівські партії на виборах здобувають перемоги, йдеться у сюжеті ТСН.Тиждень.

Навіть через  30 років після падіння муру у Німеччині досі лунають розмови про несправджені мрії і сподівання. У німців 30 років тому була своя "ДНР".  Точніше - НДР.  Історії карколомних втеч на вільний Захід із так званої Німецької Демократичної Республіки, котра була абсолютною маріонеткою Кремля -  і досі годяться для голлівудських сюжетів.  Утім саме східні німці, із тої створеної  Кремлем Республіки, тепер є головними фанами Росії в об’єднаній Німеччині.

Що це – фантомні болі чи тріщини єдності, які не залатали навіть шалені гроші, що німці віддали на об’єднання. Але там де багато лівих русофілів виникає і їхня небезпечна альтернатива. От-така вийшла інтеграція

Архітектура в стилі бароко, мистецькі шедеври в музеях, Дрезден називають Флоренцією на Ельбі. Місто претендує на звання культурної столиці Європи в 2025 році. Але який удар по репутації – муніципальна рада міста говорить про "надзвичайну ситуацію – нацистську". У резолюції йдеться – в Німеччині проблеми з послідовниками Гітлера, а на Сході Німеччини особливо.

"Найбільш очевидно, що вже 5 років поспіль щотижня або кожні два тижні на вулиці виходять старі нацисти, ну добре, нехай це люди, які зневажають людську гідність, які про інших людей висловлюються як про шкідників, пацюків. Біженців у Середземному морі вони б найкраще потопили. Моя резолюція про них", - каже член муніципальної ради Дрездена Макс Ашенбах.

Він представник сатиричної партії, це така собі партія-жарт, втім політику не до сміху. Це зараз великі партії відхрещуються від коаліції із ультраправою "Альтернативою для Німеччини". Але рейтинги правих популістів ростуть як після дощу. Це вже – найбільша опозиційна партія в німецькому парламенті.

"Ми бачимо, що саме в Східній Німеччині "Альтернатива" набирає на виборах на 10-12 відсотків більше, аніж в Західній частині. Це наслідки диктатури НДР і наслідки трансформаційного процесу. Після 89 року людей більше не вели за руку. Люди знову шукали авторитарні структури, шукали лідера. І тоді їх підхопили правоекстремістські партії", - підкреслює професор політології університету Дрездена Ганс Форлендер.

Звичка підкорятися сильній руці підбиває їх взяти до рук і прапори Росії. Ця несподівана любов до Москви пройняла навіть східнонімецький політичний істеблішмент. Саме тут найбільше впираються економічним санкціям і закликають німецький уряд їх скасувати. Виборчу кампанію прем’єр Саксонії Міхаель Кречмер, однопартієць Ангели Меркель, розпочинав у Росії, на економічному форумі Володимира Путіна. Красно запрошував російського президента до Дрездена – таке відоме йому місто.

А ось в будинку на Ангелікаштрассе 30 років тому було представництво КДБ. І працював тут теперішній президент Росії Володимир Путін. Водночас був він і співробітником розвідки НДР. Його посвідку Штазі не так давно знайшли в архівах. І коли 30 років тому східні німці виходили на вулиці проти Штазі і постійного контролю з СРСР, то минули роки і саме звідси активно закликають до дружби з Москвою.

Ми приїхали в місто Цайтц, 40 кілометрів від Лейпцига. В часи НДР промислове місто. Багато хто зараз пригадає німецькі дитячі візочки. Саме тут їх і робили. Найбільша в Європі фабрика візочків "Цеківа" щороку виготовляла до пів мільйона візків і вагонами експортувала в СРСР. Трудились над ними дві тисячі працівників.

"Це було живе місто. Скрізь було багато людей. Квартири були не такими красивими, як інколи бувають сучасні помешкання. Але ми жили тим, що мали. Бідними не були. Їсти мали вдосталь. Окрім бананів і апельсинів. Але ми і сьогодні їх не кожного дня купуємо", - каже колишній працівник фабрики Ганс Йоахім Штраух.

Гансу Йоахіму було 17, коли він приїхав у Цайтц після армії. Вивчився на педагога і став працювати майстром–інструктором. Любить згадувати великий колектив і спільні святкування Дня трудящих або 8 березня. Тут він одружився, дружина, як і всі східні німкені – ходила на роботу, діти були яслах, садочку і школі. На Заході Ганс Йоахім нерідко відвідував родичів – без дружини і дітей. Якось спробував виїхати з родиною, але отримав відмову. Умів поводитися обережно і тримати рот на замку, а після падіння муру дізнався, - не даремно. Штазі розмістило "прослушку" навіть у його спальні. 

"Я вів курс студентів-майстрів, то були здібні люди. Їм треба було обирати – або вони працюють тут, або їдуть на протести в Лейпциг. Я казав – хлопці, нащо вам це треба, якщо ви втратите роботу. Але вони хотіли на протести в Лейпциг. Я сам ніколи не ходив на демонстрації", - розповідає він.

Новину про падіння 9 листопада муру Ганс Йоахім згодом прийме за жарт. Та вже в грудні 89-го поїде зі всією родиною до родичів святкувати Різдво. Тоді при перетині кордону східні німці отримували 100 дойчмарок привітальних грошей.

Тим часом "народну власність" у німецькому соцтаборі приватизовують. Товари програють конкуренцію із західними, ефективність пострадянського виробництва низька. Нові менеджери з західної Німеччини масово скорочують робочі місця. Молодь виїжджає на Захід. Ганс Йоахім тримався на роботі до 93 року, потім звільнили і його. Далі було 20 років безробіття. Будівлі фабрики стали руїнами.

На брак коштів Ганс Йоахім не нарікав, соціальна допомога була. Він шукав роботу і подорожував. Про об’єднання не шкодує, стіну назад не хоче. Але глибока травма залишилася, не тільки в нього – у цілого міста. І це видно.

Ці будинки в середмісті стоять порожні і занепадають. Я бачу тут зачинені двері, заколочені вікна. Взагалі важко уявити, що це в Німеччині. Всі вони у приватній власності, однак витрачати купу грошей на ремонт власники не поспішають, бо потім ці помешкання може буде просто нікому здавати.

За це німецькі ЗМІ назвали Цайтц містом-привидом. Але привид оживає - завдяки новому поколінню.  Два однокласники, обидва Мартіни – народилися після об’єднання Німеччини. Згодом обидвоє виїхали вчитися і жити на Захід. Тепер вони повернулися – один Мартін через родину, інший через те, що Цайтц - найдешевше місто Німеччини. Оренда житла дешева, багатоквартирні будинки тут продають за кілька тисяч євро. Дороги і навіть культурні пам’ятки, які занепадали за комунізму, після об’єднання буквально знапомпували грошима і відбудували.

Стару колишню бібліотеку власник із Франкфурта здав у користування молодим митцям. Вони зробили поверхневий ремонт і поставили грубки, тепер до зими готові понад десять мистецьких ательє. За дешевими студіями художники їдуть із західнонімецьких міст. Влаштовують виставки і богемні вечірки і кажуть – справи тут йдуть вгору.

"Ні, я не можу збагнути цього тяжіння на Схід, коли всі ще недавно так бігли в бік Заходу", - каже художник Мартій Цайглер.

Розглядаю на стіні малюнок Путіна і думаю – невже східнонімецька молодь також ностальгує. Та це, виявляється, серія портретів диктаторів. Ностальгія, каже Мартін, не буває логічною.  Заповнити прірву між Сходом і Заходом німцям не вдалося навіть велетенськими  грошима.

30 років після падіння муру, а Схід і Захід досі різні. Процес загоєння рани між Західною і промосковською Німеччиною і досі триває. І це довше і складніше, аніж хто-небудь міг собі уявити.  Для подолання своєї "ДНР" багатим німцям знадобилося ціле покоління.

Наталія Фібріг

Залиште свій коментар

Вибір редакції