Світова "вісь зла": як Китай і Північна Корея вчаться на війні Росії проти України, створюючи загрози в Східній Азії

Повномасштабна агресія Росії проти України стала каталізатором глибших змін у глобальній системі безпеки, оголивши тісний зв’язок між подіями в Європі та стратегічною ситуацією в Східній Азії. Попередження тодішнього прем’єра Японії Фуміо Кішіди, озвучене в червні 2022 року на саміті з безпеки «Шангрі-Ла Діалог» у Сінгапурі — «Україна сьогодні може стати Східною Азією завтра» — з часом набуло особливої актуальності, виявивши реалістичну оцінку наслідків російського вторгнення для міжнародного порядку та регіональної стабільності.

Подальший розвиток війни не лише підтвердив цю логіку. Події в Україні дедалі відчутніше резонують у Східній Азії. Російсько-українська війна поступово перетворилася на арену ширшого геополітичного протистояння, в межах якого країни Східної Азії беруть у ній як безпосередню, так і опосередковану участь.

Північна Корея: від регіонального до глобального ризику

Залучення КНДР до війні Росії проти України ознаменувало безпрецедентну еволюцію як у динаміці міжнародних конфліктів, так і в безпековому ландшафті Східної Азії. Північна Корея виступає ключовим постачальником снарядів, ракет та іншого озброєння для Росії, а її військові безпосередньо залучені до бойових дій на боці Москви. Китай забезпечує Москву комплексною економічною, фінансовою, дипломатичною підтримкою, а також постачанням товарів подвійного призначення. Пекін і Пхеньян поділяють із Москвою стратегічну мету — зруйнувати міжнародний лад, заснований на правилах, та посилити легітимність власних авторитарних моделей. Підтримка війни Путіна в Україні служить цьому стратегічному імперативу, роблячи успіх Росії, або принаймні уникнення нею вирішальної поразки, важливим питанням як для Китаю, так і для Північної Кореї.

Поглиблення співпраці Північної Кореї з Росією стало ключовим чинником зміни безпекового балансу в Східній Азії. 19 червня 2024 року в Пхеньяні під час офіційного візиту Володимира Путіна було підписано Договір про всеосяжне стратегічне партнерство, який закріплює стратегічний союз, взаємну допомогу у разі збройного нападу та поглиблення співпраці у сфері безпеки й оборони. Це значно посилило загрози для регіону: Пхеньян отримав доступ до передових озброєнь, модернізованих технологій та можливість здобувати бойовий досвід за межами Корейського півострова, одночасно зміцнивши автономію своєї зовнішньої політики.

Нові стратегічні можливості підвищили впевненість Кім Чен Ина, зменшили його зацікавленість у переговорах зі США, Південною Кореєю та Японією. Водночас Північна Корея остаточно закріпила офіційний курс на «дві ворожі держави»: конституційні зміни визначили Південну Корею головним супротивником, ліквідувавши символи возз’єднання та три міжкорейські органи співробітництва, що відображає радикальну трансформацію міжкорейських відносин і зростання регіональної напруженості. Розширена військова присутність Пхеньяна за кордоном, модернізовані ракетні системи з покращеними траєкторіями та мобільністю, а також розвиток підводних платформ за підтримки Росії — включно з передаванням технологій для малих ядерних реакторів — створюють новий якісний виклик для оборонного планування союзників у регіоні, підвищуючи ризики багатотеатральних конфліктів і можливого безпосереднього залучення російських сил у разі загострення ситуації на Корейському півострові.

Безпосередня участь Північної Кореї у війні в Україні кардинально змінила міжнародне сприйняття її здатності проєктувати силу за межами Корейського півострова, що перетворює Пхеньян із регіонального на глобального гравця з потенційно небезпечними стратегічними наслідками.

Пекін і Москва: стратегічна координація у дії

Після повномасштабного вторгнення РФ спостерігається значне поглиблення китайсько‑російської співпраці. Китай не лише став ключовим покупцем російського енергетичного експорту, що підтримує військові зусилля Росії, але й забезпечив економічне рятівне коло, необхідне для стійкості країни перед обличчям всебічних західних санкцій.

За даними американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), Китай постачає Росії важливі компоненти подвійного призначення — зокрема комп’ютерні чипи, телекомунікаційне обладнання, машинобудівні верстати, радари й сенсори, що дозволяє відновлювати та розширювати виробництво бойової техніки, включно з балістичними ракетами та безпілотниками. Українська розвідка також підтверджує постачання спецхімії, пороху, машинних інструментів і до 80 % критичної електроніки для російських дронів, які надходять із Китаю на щонайменше 20 підприємств оборонного сектору РФ.

Крім того, згідно з повідомленнями українських високопосадовців, Китай надає Росії дані супутникової розвідки та високоточного картографування, які можуть використовуватися для планування ударів по енергетичній інфраструктурі України. Після знімань українських обʼєктів китайськими супутниками в окремих випадках відбувалися удари по енергетиці.

Поглиблення стратегічного партнерства між Москвою та Пекіном трансформується у скоординоване створення безпекових загроз у Східній Азії. Росія та Китай на регулярній основі здійснюють спільні морські й повітряні патрулювання поблизу берегів Японії та Південної Кореї, використовуючи стратегічні бомбардувальники й винищувачі як інструмент демонстрації сили та тиску на союзників США. Одним з показових випадків російсько-китайських провокацій став нещодавній інцидент у грудні 2025 року, коли сім російських і два китайські літаки увійшли до зони ідентифікації ППО Південної Кореї, змусивши Сеул і Токіо піднімати винищувачі для перехоплення. Паралельні маневри відбувалися також поблизу японського архіпелагу Рюкю.

Ці військові провокації не є ізольованими й вписуються у ширший контекст стратегічної координації між РФ та КНР. 1 лютого 2026 року в Пекіні секретар Радбезу РФ Сергій Шойгу та головний дипломат Китаю Ван Ї підтвердили наміри узгоджувати зовнішню й безпекову політику на міжнародній арені, просуваючи багатополярний лад на противагу гегемонії США. У межах цієї спільної стратегії Росія публічно підтримує позицію Китаю щодо Тайваню. Також країни ведуть злагоджену пропагандистську кампанію проти Японії, у межах якої синхронно просувають наративи про її «ремілітаризацію», «відхід від пацифізму» й нібито відповідальність Токіо за зростання напруженості у Східній Азії.

Агресивна діяльність Китаю — модернізація збройних сил, нарощування ядерного арсеналу, операції в «сірій зоні», часті патрулі в Тайванській протоці та Східнокитайському морі, а також ескалація інцидентів біля японських островів Сенкаку — створює серйозний виклик для Японії та змушує переглядати її безпекову політику. У відповідь Токіо рекордно збільшує оборонний бюджет — близько $58 млрд 2026 року, спрямовує кошти на довгострокові ракетні комплекси, крилаті й протикорабельні ракети, безпілотні системи та модернізацію сил самооборони, а також поглиблює співпрацю зі США й іншими союзниками, інтегруючи розвідку, тренування та стандартизацію озброєння для спільного стримування.

Особливу стурбованість викликає потенційне вторгнення Китаю на Тайвань, яке створює безпосередню загрозу для Японії. Острів є не лише високотехнологічним центром, але й ключовим елементом безпеки першої острівної ланки, що стримує проєкцію китайської сили в Тихий океан. Захоплення Тайваню дало б Пекіну стратегічний трамплін для розширення впливу в регіоні та безпосередньо підвищило б ризики для безпеки Японії.

Наприкінці 2025 року дипломатичну напруженість у китайсько-японських відносинах підсилили слова прем’єрки Санае Такаїчі, яка наголосила, що атака Китаю на Тайвань може створити ситуацію, що загрожує виживанню Японії, і що Токіо в такому разі готовий відповідно реагувати. Пекін різко засудив цю заяву, назвав її «провокаційною» та втручанням у внутрішні справи, вимагав спростування й одночасно застосував економічні санкції та обмеження — заборону на імпорт, блокування культурних і спортивних обмінів, скасування туристичних поїздок і авіарейсів.

Ці дії демонструють, що Китай дедалі рішучіше поєднує військову, економічну та дипломатичну силу для тиску на Японію та Східну Азію, створюючи системну загрозу регіональній стабільності та прагнучи змінити статус‑кво силовим методом.

Демократії Заходу: нова безпекова реальність

Ефективна протидія таким викликам, як Росія, Китай і Північна Корея, можлива лише через координацію демократичних держав у глобальному та регіональному вимірах. Від початку повномасштабного вторгнення Японія та Південна Корея надають активну підтримку Україні не лише з міркувань солідарності зі США та європейськими партнерами, а й як частину захисту міжнародного ладу, заснованого на правилах. Такий підхід дозволяє поглиблювати взаємодію з НАТО та європейськими структурами безпеки, й водночас відображає дедалі тісніший зв’язок між євроатлантичною та індо-тихоокеанською безпекою. Спільна робота над цими ініціативами формує практичні механізми співпраці та обмін досвідом, що має стратегічне значення для реагування на майбутні безпекові виклики в обох регіонах.

Разом із тим, єдність західних держав стикається з серйозними випробуваннями, пов′язаними з політикою Дональда Трампа: погіршення відносин між союзниками НАТО через претензії американського президента на Гренландію та Канаду; тарифний тиск на партнерів, який підриває взаємну довіру; спроби насадження несправедливого миру Україні через поступки Росії; порушення скоординованої політики щодо Китаю через прагнення укласти з ним двосторонню угоду; послаблення американських безпекових зобов′язань перед союзниками, що посилає неправильні сигнали автократичним режимам.

Фрагментація західних країн під тиском цих обставин підриває спроможність до колективного стримування та стимулює більш агресивні дії Росії, Китаю і Північної Кореї. Китай не відчув економічних та політичних наслідків через підтримку військової машини РФ, натомість останнім часом став місцем «економічного паломництва» європейських лідерів, які під тиском американських тарифів шукають відновлення зв′язків з Китаєм як економічної альтернативи США. В такій ситуації у Пекіна збільшуються важелі впливу на кожну з країн окремо та посилюється його здатність розділяти Захід і просувати власні інтереси.

Водночас відсутність належної реакції з боку західних країн на залучення КНДР до війни на боці Москви проти України свідчить про недооцінку довгострокових безпекових ризиків, пов’язаних із Північною Кореєю. Відпрацьована військова взаємодія двох країн на полі бою та глибока військово-технічна співпраця можуть становити безпосередню загрозу для країн НАТО у разі потенційної агресії з боку РФ. Крім того, укладена угода передбачає, що Росія повинна надати Пхеньяну аналогічну підтримку у разі ескалації конфлікту на Корейському півострові. Також залишається відкритим питання ролі КНДР у разі виникнення конфлікту навколо Тайваню, особливо з огляду на те, що Пхеньян і Пекін мають договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу, укладений 1961 року, який передбачає взаємну підтримку сторін у разі загрози чи агресії. Такий комплекс союзних взаємозобов’язань створює серйозну небезпеку скоординованих дій, що може додатково дестабілізувати ситуацію в Азійсько‑Тихоокеанському регіоні.

З огляду на це послідовна підтримка України західними союзниками та усвідомлення ризиків, які несуть Росія, Китай, КНДР та інші авторитарні режими для загальної безпеки, стає ключовим фактором зміцнення єдності демократичних держав, забезпечення стабільності в Європі та Східній Азії та ефективного стримування ревізіоністських режимів. Без координації та твердих спільних дій демократії ризикують втратити ініціативу і допустити посилення глобальної нестабільності.