Жінки вважають, що не є загрозою для України і хочуть повернутися до мирного і вільного життя.
У березні 2019 року завершилась активна фаза чотирирічної війни міжнародної коаліції на чолі зі США щодо знищення терористичної "Ісламської держави", яка контролювала значні території Іраку та Сирії. Останнім оплотом ІДІЛ стало село Багуз у Сирії на березі річки Євфрат. Бойовики влаштували криваву бійню з силами, що їх атакували. Вони використовували своїх дружин і дітей для прикриття і місяцями тримали свою оборону. Терористи підривали бомби, кидали вибухівку з дронів, військових атакували смертники під прикриттям темряви. В останні тижні сім'ї бойовиків втікали до пустелі десятками тисяч. Деякі з них несамовито скандували гасла "Ісламської держави" та погрожували журналістам.
"Для всіх молодих людей, які вірять в пропаганду ІДІЛ, ви помрете, якщо приєднаєтесь. Замість цього подумайте про те, щоб мати велике життя. Ці боягузи втратили будь-який престиж і владу. Вони програли і завжди будуть тими, хто програв", - заявив президент США Дональд Трамп.
Ісламська держава мала стати прототипом глобального халіфату або релігійної імперії, блискучим маяком, який допоміг набрати десятки тисяч бійців з усього світу, і зловісний жах, який налякав решту. Його величезна територія дозволила йому зробити те, що не робила жодна інша терористична група: оподаткувавши мільйони під владою групи та використовуючи природні ресурси району, "Ісламська держава" заробила мільярди доларів, перетворившись на найбагатшу терористичну організацію у світі. Це багатство використовувало для фінансування своїх глобальних амбіцій. Бойовики побудували бойову машину, включаючи виробництво мінометів промислового масштабу та програму безпілотників, які використовувались для бомбардувань. 26 жовтня 2019 року, під час спецоперації в сирійській провінції Ідліб знищили ватажка терористичної організації "Ісламська держава" Абу Бакра аль-Багдаді. Його наступником став Амір Мухаммед Абдул Рахман аль-Мавлі аль Салбієв.
Кореспондент ТСН.Тиждень Андрій Цаплієнко побував на території табору біженців аль-Хоул, що на північному сході Сирії. Табір розрахований на 11 тисяч осіб, але тут мешкає понад 70 тисяч осіб, із яких понад 95% жінки і діти. Щодня від незадовільного стану медичної допомоги помирають люди. В аль-Хоулі мешкають і громадяни України. За різними підрахунками їх тут кілька десятків. Більшість із них хочуть повернутися додому і свій переїзд до "Ісламської держави" називають помилкою.
Оксана Бєлкіна та Інна Добровольська розповіли свою історію, як і чому потрапили до Сирії, про життя за законами шаріату і як виживають у таборі біженців аль-Хоул, який розділений на сектори, в одному з яких утримують радикально налаштованих дружин бойовиків ІДІЛ.
Оксана Бєлкіна, Луганськ
- Мене звуть Бєлкіна Оксана. Я з України, з Луганська. За списком, який ми подавали, тут 21 жінка, 54 дитини і п'ятеро чоловіків. Це ті, чиї чоловіки залишилися в живих.
- П'ятеро чоловіків тут у таборі?
- Ні, вони у в'язниці десь. У яких в'язницях - ніхто не знає. Ці списки тоді подавалися через депутата Чубарова. Він допомагав, він збирав. Наскільки я знаю, всі тут перебувають. У цьому таборі. Ось за парканом одна, вона кримська татарка. Решта там - у сітці.
- На Батьківщину повернутися хочете?
- Звичайно. Якби не хотіли, ми б не подавалися до списків.
- Всі українки хочуть повернуться?
- Всі хочуть. Всі, хто є в списках, всі хочуть. Також були ще такі, які не хотіли. Їх уже немає в таборі.
- Чому?
- Одна, кажуть, померла, тому що у неї було поранення сильне. Її шукали, її дітей теж шукали. Вони всією сім'єю загинули. Решта - теж, напевно, шукали якісь виходи, тому що вони не хотіли повертатися.
- Як ви потрапили на територію "Ісламської держави"?
- За чоловіком поїхала.
- Можете розповісти свою історію?
- Просто довірилася чоловіку, поїхала. Напевно, всі подумають, що це банально, що не знала куди. Але я чесно не знала куди. І все. Дітей вже всіх тут народила. Від самого початку вихід шукали, знайти не могли. Що приїхали - помилилися, а вже виїхати не змогли.
- Чоловік воював?
- Мій - ні.
- Він живим залишився?
- Він десь у в'язниці. Не знаю, чи живий. Востаннє бачила рік тому, коли ми вийшли. Ми виходили через провідника. Ми рік чекали на дорогу, майже рік не могли знайти. Поки гроші збирали, поки виходу не було. І за рік, вже коли нам сказали: "Дорога є, виходьте".
- Ви вийшли з Багуза?
- Ні, ми вийшли не з Багуза. До Багуза. Ми вийшли 3 січня, це ще Кишма була. А Багуз вже за два місяці був.
- Діти народилися вже в таборі?
- Ні, діти там народилися, на території "Ісламської держави".
- Ставлення до дітей тут нормальне?
- Загалом так.
- Може ви хочете звернутися до когось в Україні, хто може допомогти?
- Я просто скажу, що ми хочемо повернутися додому, на Батьківщину. Ми не загроза суспільству. Ми хочемо, щоб наші діти росли в безпеці. І щоб у них теж було щасливе, світле майбутнє. Тому що через те, що ми помилилися, вони не винні.
- В Україні ви ситуацію знаєте? Луганськ?
- Загалом так.
- Ви хочете повернутись до Луганська?
- Ні.
- Залишитися на підконтрольній території?
- Так. Особисто я - так.
- У вас є родичі, де ви можете залишитися?
- У Києві є.
- А що ви знаєте про ситуацію в Україні?
- Чесно сказати - до пуття нічого. Я знаю, що коли їхали, там зав'язувалася війна політична з Росією. І більше, напевно, нічого, тому що ми поїхали сюди.
- Від війни в війну?
- Так. Я думаю як не крути - там все одно свобода. А тут ми полонені. Тут наша свобода обмежена. А там ми будемо жити в країні, де наші діти будуть вільними. Чоловік сказав мені, що його викликали щодо роботи. Він знав добре арабську. Сказав, що його покликали перекладачем десь на території Сирії. Коли нас уже везли на машині до кордону (Туреччини і Сирії) нелегально, я зрозуміла, куди я потрапила. Коли машина зупинилась і сказали просто: “Біжи”, мені нікуди було діватися. Довелось бігти. Документи у нас одразу забрали.
- Хто ваш чоловік за національністю?
- Кримський татарин. Альбеков Таїр із Сімферополя. Він у списках так і йде. Я не знаю, чи він живий.
- Чому він не сказав, куди ви їдете?
- Тому що, напевно, я була вагітна старшим хлопчиком. У мене був маленький строк. Коли ми приїхали і я зрозуміла, куди потрапила, то почала просити розлучення і хотіла поїхати назад, він сказав мені: “Дитину народиш, залишиш і сама можеш їхати назад”. А я як поїду без дитини? Потім як я не намагалась, щоб інших дітей не було, Аллах вирішив, що їм треба бути. Тому там наступний, наступний.
- Оксано, після повернення до України, ви будете в нікабі ходити?
- В Україні - ні, щоб не привертати уваги. Тут я хочу носити як усі. Це вибір кожного. Мені комфортно, це поки мій вибір. За ці роки я так звикла, бо мені комфортніше і я почуваюся захищеною, щоб зайвий раз з охоронців на мене ніхто не дивився. Зайвий раз я також намагаюсь не виходити - тільки, якщо за продуктами дітям купити або з дітьми погуляти, щоб не було зайвих проблем.
- Я читав різні статті про табір, що тут "Ісламська держава", виховують дітей за законами шаріату.
- Якщо ви подивитесь, тут табір розділений на три сектори. Наш сектор - це ті, хто пішов сам. Пішов давно і хотів піти. Хто зрозумів помилку - заблукав, помилився. Є третій сектор - це ті, хто до останнього був в Багузі і їх силою витягали звідти. Вони не хотіли виходити. Вони і дітей кидали під удар. І є другий сектор - це ті, кого вивозили з Багуза, але вони добровільно це робили. Це ті, в кого не було грошей на дорогу. Такий розподіл є. Є розподіл ворожий. Особисто я ні з ким не намагаюсь тут зіштовхуватися. Спілкуюсь тільки з тими, з ким зустрічаюсь. Не лізу в різні ситуації. За переконаннями є так. Вони хочуть до останнього. Вони вважають, що ми віровідступники, що ми мали там до кінця бути під бомбардуваннями. Не здаватися. Нікуди не йти. Що там істина. Вони загалом дуже агресивні. У нас ні в кого немає документів. Все забрали одразу.
Інна Добровольська, Черкаси
- Інно, ви хочете повернутися додому?
- Звісно хочу. У мене дитина поранена. У нього у нозі кістка пробита наскрізь. У нього зараз бачу різницю між ногами. Вона вже трохи відстає. Не росте.
- Як звати дитину?
- Абдурахман.
- Ви з якого регіону України?
- Я з Центральної України. Черкаси.
- Як Ви тут опинились?
- Чоловік вивіз. Він говорив, що ми до Туреччини їдемо. Поїхали до Туреччини, а потім приїхали сюди. Сіли до машини, потім в автобус. І так доїхали сюди. Я не знала, що ми до Сирії приїхали.
- Він воював?
- Так.
- Живий?
- Ні. Помер. Це перший мій чоловік. Дитина уже від другого. Абдурахман від нього народився.
- Він теж воював?
- Він не воював. Він був поранений. Але він був поранений не на війні. Він відчиняв на машині двері. Він тільки приїхав. Двері відчиняв і автівка вибухнула, там була підкладена міна. Він не зміг повоювати.
- Назад повернутися хочете?
- Звичайно, хочу.
- Про табір аль-Хоул говорять різне, зокрема, про те, що тут відновлюється "Ісламська держава". Як насправді?
- Табір поділений на дві частини. Одна частина менша, а друга дуже велика. Тут у нас ті, хто хоче повернутися додому, хочуть просто жити здобути освіти, вчити дітей. А там є різні люди.
- Українці на цьому боці?
- Українці теж там є. Але і там теж різні люди. Я не багатьох українців знаю. Всі втомились.
- А хто ви за освітою?
- Менеджер міжнародного туризму і фінансист. Тут дуже багато освічених людей. Сюди приїжджали і говорили, що будемо жити за законами шаріату. Ти вдягаєшся повністю за ісламом, діти можуть спокійно релігію сповідувати. Ніхто не казав, що ти йдеш воювати, тебе будуть бомбити, будуть дітей вбивати, не буде медицини.
