Випадковий гість на Різдво прожив у сім’ї 45 років: історія людяності

1975 року молода пара з Кардіффа (Уельс) впустила до себе чоловіка-безхатька з пакетом сміття та замороженою куркою в руках. Те, що мало стати коротким жестом доброти на Різдво, перетворилося на унікальну історію співжиття, яка тривала 45 років.

Про це пише BBC.

23 грудня 1975 року Роб Парсонс разом із дружиною Діаною готувалися до святкування Різдва у своєму домі в Кардіффі, коли раптово почули стукіт у двері. На порозі стояв незнайомець: у правій руці він тримав сміттєвий пакет із усім своїм майном, а в лівій — заморожену курку.

Роб уважно вдивився в його обличчя і згадав, що це Ронні Локвуд — чоловік, якого він інколи бачив у недільній школі в дитинстві і щодо якого йому казали бути уважним і добрим, адже той був «трохи не таким, як усі».

«Я сказав: "Ронні, що це в тебе за курка?" Він відповів: "Мені її хтось дав на Різдво". А потім я вимовив одне слово, яке змінило все наше життя. І я досі не зовсім розумію, чому його сказав. Я сказав: заходь», — пригадав Роб.

Тоді Робу було 27 років, а Діані — 26. Подружжя відчуло, що не може просто залишити Ронні, який мав аутизм, самого та без підтримки. Вони приготували принесену курку, дали гостеві можливість помитися та погодилися залишити його в себе на різдвяні свята.

Те, що спершу було простим жестом співчуття, з часом переросло в унікальне спільне життя, наповнене любов’ю та взаємними компромісами, яке тривало 45 років — аж до смерті Ронні.

Історія Ронні Локвуда та святкування Різдва

Нині Робу 77 років, а Діані — 76. Коли ж вони вперше відчинили двері для Ронні, подружжя було разом лише чотири роки. Самому Ронні тоді було майже 30. Від 15 років він не мав постійного дому, жив у Кардіффі та його околицях, перебивався тимчасовими підробітками — інколи Роб зустрічав чоловіка в молодіжному клубі, який сам організовував.

Щоб Ронні справді відчув себе бажаним гостем, подружжя попросило рідних принести для нього різдвяні подарунки — будь-що, від шкарпеток до «якихось пахучок».

«Я й зараз це пам’ятаю. Він сидів за різдвяним столом, перед ним лежали подарунки, і він заплакав, бо ніколи не відчував такої любові. Це було неймовірно — просто спостерігати», — розповіла Діана.

Спочатку вони домовлялися, що Ронні залишиться лише до наступного дня після Різдва. Але коли цей день настав, подружжя не змогло змусити себе попрощатися з ним і звернулося по пораду до соціальних служб. У центрі допомоги бездомним їм пояснили, що для працевлаштування Ронні потрібна адреса, розповідає Роб, але «щоб отримати адресу, потрібна робота».

«Ось у такій пастці "замкненого кола" перебувають дуже багато бездомних людей», — зауважив він.

За словами Роба, Ронні потрапив до інтернату ще у восьмирічному віці, а в 11 років зник із Кардіффа. Лише значно пізніше, працюючи над книгою A Knock on the Door, Роб дізнався, що з ним сталося насправді. Хлопця відправили за 200 миль до навчального закладу, який в офіційному звіті називали «школою для розумово неповноцінних хлопчиків», де Ронні прожив п’ять років.

«У нього там не було друзів. Не було соціального працівника, який би його знав. Не було вчителів, які б його знали», — сказав Роб.

За його словами, Ронні часто ставив одне й те саме запитання: «Я щось погане зробив?» — і подружжя переконане, що ця фраза залишилася з ним саме з того періоду.

«Він постійно хвилювався, що когось образив або зробив щось не так», — сказав Роб.

У віці 15 років Ронні повернули назад до Кардіффа — «фактично в нікуди», каже подружжя.

Життя Ронні в новій родині

Чоловік із дружиною зізнаються, що спочатку Ронні поводився скуто: йому було важко встановлювати зоровий контакт, а розмови майже не складалися.

«Але з часом ми його пізнали — і, якщо чесно, полюбили», — каже подружжя.

Вони допомогли Ронні знайти роботу сміттярем і купили новий одяг, дізнавшись, що він роками носив ті самі речі, отримані ще в школі-інтернаті.

«У нас не було власних дітей — це було ніби збирати своїх дітей до школи. Ми були гордими батьками. Коли ми вийшли з магазину, вона [Діана] сказала мені: "Він працює сміттярем, а ми його вдягли так, ніби він менеджер готелю Dorchester"», — з усмішкою згадав Роб.

Він працював юристом і прокидався на годину раніше, щоб підвезти Ронні на роботу, а вже потім їхати у власних справах. Повертаючись додому, Роб часто бачив Ронні, який просто сидів і усміхався. Якось Роб запитав: «Ронні, що тебе так смішить?»

Ронні відповів: «Робе, коли ти вранці підвозиш мене на роботу, інші чоловіки питають: "А хто це тебе привозить такою машиною?" А я кажу: "Та це мій адвокат"».

«Ми не думаємо, що він пишався тим, що його підвозить юрист. Ми думаємо, що, можливо, у нього ніколи не було людини, яка б проводжала його першого дня до школи. А тепер йому майже 30… і нарешті хтось стоїть біля воріт», — розповів Роб.

У Ронні було чимало щоденних ритуалів, до яких у домі звикли. Наприклад, щоранку він вивантажував посудомийну машину, а Роб щоразу робив вигляд, ніби це несподіванка.

«Важко зображати здивування, коли тобі ставлять те саме запитання у вівторок, що й у понеділок. Але це був Ронні. Ми робили це 45 років», — з усмішкою сказав Роб.

«Йому було важко читати й писати, але він щодня купував газету South Wales Echo», — додала Діана.

Ронні «був неймовірний»

Щороку на Різдво Ронні дарував подружжю однакові подарункові — картки Marks and Spencer, але щоразу з тією ж щирою радістю чекав на їхню реакцію.

Багато часу він проводив у місцевій церкві: збирав пожертви для бездомних і готував приміщення до богослужінь, «дуже ретельно» розставляючи стільці. Діана пригадала, як одного разу Ронні повернувся додому в іншому взутті, і вона запитала: «Ронні, де твої черевики?» Він пояснив, що віддав їх бездомному чоловікові.

«Ось якою людиною він був. Він був неймовірний», — зазначило подружжя.

Одним із найскладніших періодів для родини стала хвороба Діани — синдром хронічної втоми. Вона пригадала дні, коли не могла навіть підвестися з ліжка.

«У мене була маленька трирічна донька, Роб часто був у відрядженнях», — сказала жінка.

У ті моменти, за її словами, Ронні проявив себе «дивовижно»: він готував молочні суміші для їхнього сина Ллойда, допомагав по господарству та грався з донькою Кеті.

Попри всі труднощі спільного життя, зокрема багаторічну — 20 років — боротьбу Ронні з ігровою залежністю, подружжя визнає: вони не уявляють свого життя без нього.

«Я не сказав би, що це стратегія, яку варто рекомендувати, але Ронні збагатив наше життя в багатьох сенсах», — сказав Роб.

«У Ронні було велике серце. Він був добрим. Він був виснажливим. Іноді я була йому матір’ю, іноді — соціальною працівницею, а іноді — доглядальницею. Одного разу хтось запитав наших дітей: "Як ви давали раду з Ронні, коли до вас приходили друзі?" А вони відповіли: "Ми про це взагалі не думаємо — це ж просто Ронні"», — додала Діана.

«Наші діти ніколи не знали життя без Ронні. Він був у нашому домі ще до їхнього народження і залишався, коли вони виросли й уже мали власних дітей», — розповів Роб.

Чому Ронні не переселився в окреме житло?

Лише одного разу подружжя серйозно розглядало можливість допомогти Ронні жити окремо — через кілька років після того, як він оселився в них. Коли діти підростали, а будинок з однією ванною ставав затісним, Робі і Діана зайшли до його кімнати, щоб запропонувати квартиру неподалік. Але щойно вони зайшли, Ронні знову запитав: «Я щось погане зробив?»

Роб згадав, що Діана вивела його з кімнати, розплакалася і сказала: «Я не можу цього зробити».

За кілька ночей Ронні зайшов до їхньої спальні та запитав: «Ми ж утрьох — справжні друзі, так?»

«Я сказав: "Так, Ронні, ми утрьох — справжні друзі"», — згадав Роб.

«А ми ж будемо разом завжди?» — перепитав Ронні.

«Була пауза — мабуть, занадто довга. Я подивився на Ді й сказав: "Так, Ронні, ми будемо разом завжди. І так воно й було"», — відповів Роб.

Смерть Ронні

Ронні помер 2020 року у віці 75 років після інсульту. Подружжя зізнається, що досі страшенно за ним сумує. Через ковідні обмеження на його похороні могли бути присутні лише 50 людей, але, як жартує Роб, «квитки були гарячіші, ніж на концерт Coldplay».

Вони отримали щонайменше сотню листів співчуття — «від професорів Оксфордського університету до політиків і безробітних». Після смерті Ронні новий центр добробуту вартістю 1,6 млн фунтів, збудований при церкві Glenwood у Кардіффі, назвали Lockwood House — на його честь. Однак стара й нова будівлі не зовсім поєднувалися, і для завершення реконструкції бракувало фінансування.

«Але їм не варто було хвилюватися. Майже до пенні це була саме та сума, яку Ронні залишив у заповіті. Зрештою бездомний чоловік дав дах над головою всім нам», — розповів Роб.

«Хіба це не диво? Я справді думаю, що так мало бути. Люди часто запитують нас: як це сталося — 45 років? Але чесна відповідь така: у певному сенсі все відбувалося день за днем. Ронні приніс у наше життя справжню глибину й наповненість», — зазначила Діана.

До слова, жінка вирішила зробити домашній ДНК-тест для вивчення походження, а натомість викрила стару сімейну змову. Роками старші брат і сестра вважали її лише зведеною, а мати стверджувала, що батьком є інший чоловік, який нібито платив аліменти, але уникав зустрічей. Результати тесту шокували всіх: біологічним батьком героїні виявився той самий чоловік, що був татом її брата та сестри.