Попри те, що ми про нього чуємо в основному тільки в новинах, "стокгольмський синдром" часто спостерігається в ситуаціях повсякденного життя. Він до нас набагато ближчий, ніж можна уявити.
Не чіпайте мого монстра: що таке "стокгольмський синдром"
Стокгольмський синдром — психологічний несвідомий захисний стан, який характеризується прив'язаністю жертви до кривдника. Історія появи цього синдрому бере початок 1973 року, коли збройні терористи захопили великий банк у Стокгольмі. У заручниках опинилися чотири банківських службовці. Злочинці обвісили жертв вибуховими пристроями і на шість днів помістили в маленьку кімнатку. У заручників не було можливості встати і розім'ятися. Нормально сходити в туалет. Перші дні вони провели під постійною загрозою бути застреленими за найменший непослух.
Але коли поліції вдалося звільнити їх, з'ясувалося дивне. Жертви не тримали зла на своїх мучителів. Навпаки, співчували їм. "Не чіпайте їх, вони не зробили нам нічого поганого!", — кричала одна з працівниць, прикриваючи терористів від поліцейських. Трохи пізніше інша зізналася, що вважала одного з агресорів "дуже добрим" за те, що той дозволив їй рухатися, коли вона лежала на підлозі банку.
Психіатр криміналіст Нільс Беєрот, аналізуючи цю історію, назвав парадоксальну прихильність жертв до мучителів "стокгольмським синдромом". Цей термін означає, що людина співчуває свого кривднику, приймає його точку зору і навіть захищає його.
Вбивчий захист: як виникає "стокгольмський синдром"
Насправді "стокгольмський синдром" — це навіть природно. Механізм його виникнення тісно пов'язаний з інстинктом самозбереження.
Адже симпатія до агресора знижує ризик бути вбитим. Якщо ви посміхаєтеся, демонструєте послух і розуміння, то, можливо, насильник зглянеться і подарує вам життя. Ми всі — нащадки людей, які вижили лише тому, що одного разу продемонстрували симпатію до агресорам. "Стокгольмський синдром", можна сказати, зашитий у наших генах.
До того ж, прояв цього синдрому підвищує групове виживання, оскільки є об'єднувальним фактором між жертвою й агресором. Коли вже ви опинилися в одній команді, нехай навіть проти волі, вигідніше для всіх — не вбити один одного.
Отже, стати жертвою "стокгольмського синдрому" може кожен. Достатньо лише створити для цього умови.
У більшості випадків "стокгольмський синдром" — наслідок сильної психологічної травми. Потрясіння такого рівня, яке переконує людину: її життя висить на волосині і їй немає на кого покластися. Окрім, хіба що, кривдника — єдиного активного суб'єкта, який опинився поруч, з яким пов'язаний нехай крихітний, але все-таки шанс на виживання.
Є й інша, більш складна і непопулярна концепція, і суть її полягає в тому, що в кожному з нас є агресія й злість, і ми можемо підсвідомо бажати заподіяти їх кому-небудь. Зовсім необов'язково, що ми будемо реалізовувати це бажання, але воно може бути присутнім і виражатися в таких словах, як "Я б його придушив" або "Убити хочеться". І коли ми в реальності стикаємося з тим, що хтось інший проявляє насильство, тобто втілює наші потаємні прагнення, то можемо перейнятися симпатією до цієї людини, тому що бачимо в ньому те, що властиво й нам.
Бійся, я з тобою: що таке побутовий "стокгольмський синдром"
Щоб стати жертвою синдрому, необов'язково потрапляти в ситуацію викрадачів і заручників. Він поширений у парі, де один із партнерів систематично застосовує насильство до іншого, в сім'ї, де батьки жорстоко поводяться з дитиною. Під впливом травматичних ситуацій у людини збиваються орієнтири та розуміння того, що добре, а що — погано. І для того, щоб вижити і зберегти психіку, людині доводиться ніби "перевинаходити" ці поняття.
Коли "стокгольмський синдром" розвивається у відносинах з близькими людьми, то його причиною також стає психічний захист, тому що людині легше виправдати токсичну матір або партнера-аб'юзера, ніж визнати, що його просто не люблять і не цінують.
Головна небезпека в тому, що за регулярних насильницьких дій — знущання, агресії, застосування фізичної сили — жертва може звикнути до такого стану речей. Підлаштовуючись під ситуацію, вона починає шукати причини дій кривдника, розуміти його і співчувати, у всіх бідах звинувачувати себе. В результаті у жертви створюється помилкове сприйняття реальності. Потерпілий буде в кінцевому підсумку проти своєї волі прив'язуватися до мучителя і відчувати вдячність за те, що той не зробив йому ще гірше. Розвивається певна фізична прихильність, звичка до цього насильства (фізичного або словесного), відчуття, що ми пережили щось дуже сильне, що пов'язує нас із цією людиною.
Для виникнення "стокгольмського синдрому" достатньо всього трьох умов:
- психологічна травма, пов'язана із загрозою для життя;
- близькі відносини, в яких є серйозна різниця в силі й можливостях сторін;
- складнощі з тим, щоб покинути ці відносини.
Також є деякі загальні ознаки, за якими можна розпізнати жертву "стокгольмського синдрому".
- Розуміння, яке людина проявляє до свого ката: "Це не він, це обставини змусили його так чинити".
- Позиція: "Я сам винен".
- Віра в доброту агресора: "Він хороший, просто характер вибуховий".
- Почуття жалю до мучителя: "Він такий, тому що у нього було важке дитинство".
- Самоприниження, беззастережне визнання влади агресора: "Без нього я нічого не варта".
- Небажання розлучитися з насильником. Адже: "Він буває добрий до мене, він мене цінує".
Ось кілька правил, які допоможуть витягнути жертву з болючих відносин.
Запропонуйте психотерапію
Дійсно, найкраще що ви можете запропонувати жертві "стокгольмського синдрому" — це допомога фахівця. Він допоможе розкласти те, що відбувається, по поличках. Відзначить, що відбувається з людиною. Змусить ту задуматися про ненормальність ситуації.
Не давайте порад і не тисніть
Жертви насильства повинні мати право приймати власні рішення
Слухайте без осуду
Можливість розповісти кому то про свої переживання щиро й чесно, без страху почути у відповідь: "Ти сама винна", критично важлива.
Не підживлюйте залежність
Якщо ви будете намагатися переконати людину, що агресор – лиходій, то це може призвести до протилежного результату: жертва почне захищати свого мучителя й виправдовувати.
Визначте гачок, на якому тримається "стокгольмський синдром"
Допоможіть жертві визначити, яку саме потребу вона намагається задовольнити в цих хворобливих відносинах. Усвідомлення, що саме тримає людину поруч із кривдником — перший крок до звільнення.
Якщо вам здається, то вам не здається: як самому вийти зі "стокгольмського синдрому"
У цьому механізмі особливим є те, що, поки людина перебуває в самому "стокгольмському синдромі", вона більше не страждає, адже розділяє точку зору агресора, визнає "законним" все, що переживає, забуває про себе. Знайте, що рішення для виходу з неї існує не одне. До речі, думати, що виходу немає, це одна з ознак, що ви перебуваєте під владою "стокгольмського синдрому".
А страждання, навпаки, хороший знак, оскільки вони означають, що якась частина свідомості відмовляється залишатися в цій нездоровій ситуації, що вона розуміє, що відбувається, і хоче щось змінити.
Як допомогти собі
Усвідомлювати те, що перебуваєш під чиєюсь владою, це вже добре. Вловити, що така поведінка не є прийнятною.
Після усвідомлення цього треба діяти, поговорити з лікарем, чоловіком, психологом, другом, родичем. Це дозволить почути від когось, що те, що відбувається, не вписується в норму і вам не здається. Такий підхід дозволить вам відкрити очі на серйозність ситуації і взяти все в свої руки.
Далі метою є займання певної позиції, тобто встановлення кордонів у взаємодії з мучителем. Для цього ви можете поговорити з ним по суті, пояснюючи, що ви переживаєте, пред'являючи конкретні факти. Ви також можете радикально змінити свою поведінку, не дозволяючи повторення такого поводження з собою.
А найкращим засобом буде звернення до професійних фахівців, які допоможуть вам повернути себе собі.
Бондар Єлизавета. Магістриня психології, практична психологиня, дитяча психологиня.
Тема насильства — одна з дуже складних, але мене тішить сьогоднішня тенденція протидії насильству. Все більше говориться про те, що не можна бити дітей, що взагалі не можна бити людину — ні рукою, ні словом. Я вважаю, що дуже важливо встановлювати ці норми й межі та доносити цю інформацію.
Виділяють основні 4 типи насильства:
- фізичне
- сексуальне
- психологічне
- нанесення шкоди або відсутність турботи
На що людина може спиратися, потрапивши в ситуацію насильства:
- повернути собі відповідальність: кожна доросла людина сама керує своїм життям.
- розуміння своїх кордонів: як зі мною можна, а як не можна.
- будь-яке насильство потрібно зупиняти: "Стоп, зі мною так не можна".
А ще завжди можна звернутися за допомогою. Це буває складно через внутрішні установки, але тут можна ризикнути, щоб не залишатися на самоті зі своїм страхом. Світ є набагато більш добрий, ніж може здаватися на перший погляд.