“Чи я називала себе зрадницею? Щодня. Як подолати синдром провини вцілілого

Дата публікації
Перегляди
3856
Час на прочитання
5 хв
Поділитись:
Facebook
Twitter
WhatsApp
Telegram
Viber
“Чи я називала себе зрадницею? Щодня. Як подолати синдром провини вцілілого

Наталія Єременко півроку прожила в окупованому Маріуполі, а восени піддалася на вмовляння старшої доньки і таки виїхала до Києва.

В окупації лишилися її батьки та молодша донька: “Мене це дуже бентежило, я переживала за них. Весь час думала, як я так могла вчинити, що вони там, а я тут”, – Наталя і досі відчуває провину, що залишила в окупованому місті своїх рідних. 

Кричить душа і у Ярини Сойки. Дівчина мешкає у Словаччині і кожен день почувається винною через те, що вона в безпеці. 

“Чи я називала себе зрадницею? Щодня”. 

Синдром провини вцілілого, через який зараз страждають тисячі українців: звідки береться це відчуття, чим воно небезпечне, а головне – як його позбутися? 

“Зараз ми говоримо про цей синдром через війну. Наразі люди переживають обстріли, виживають в дуже небезпечних умовах, переживають окупацію, полон, і це досить травматична подія”, –  пояснює психологиня Марина Іванова.  

Рік тому Наталія і подумати не могла, що залишить рідних в окупації: “10 березня за пʼять хвилин до опівдня ми були вдома з Машею. Чую, якийсь свист, гул, і вікна починають падати. Я кажу, мовляв, швиденько в підвал, а навколо вже гримало. Від прильоту воронка була велика, метри на три, знесло паркани по сусідству, деякі будинки були зруйновані”. 

Думкам про евакуацію заважав страх, адже “зелені коридори” обстрілювали. Так уся родина прожила до осені у підвалі, поки на зв’язок з Наталею не вийшла старша донька.  

“Вона у лютому поїхала з Києва до Праги, і ми з нею підтримували зв'язок, – згадує Наталія. – Вона дзвонить і каже, що зв'язалася з волонтерами, дала заявку. Вони з Маріуполя вивозять безкоштовно тих, хто бажає. У вересні якось несподівано зателефонували і сказали, що буде евакуація. Одразу багато людей зібрали з нашого будинку”. 

Утім, батьки Наталі не захотіли залишати домівку, а молодша донька, 22-річна Марія, засумнівалася у тому, що евакуація безпечна, і відмовилася від свого місця в автобусі.  Наталя досі звинувачує себе в тому,  що не залишилась разом з нею. 

“Звісно, докоряла собі, нервувалася. Ми з нею спілкувалися по інтернету, коли можливість була. Там поганий звʼязок, але ми все одно дали про себе знати, що ми в Києві. Нібито все нормально, але це відчуття… Я розумію, їх не має бути, оцих докорів”. 

“Наталія переживає за своїх батьків, але батьки теж дорослі люди і вони самі приймають рішення, якими б тяжкими для нас вони не були”, – зауважує психологиня. 

“Синдром провини вцілілого” найчастіше виникає у людей з високою соціальною відповідальністю. Для них причетність до певного кола людей – родини чи народу – грає вирішальну роль. Тому,  опинившись поза межами своєї групи, такі люди відчувають себе зрадниками. Фахівці називають це псевдопочуттям, адже так мозок реагує на нездатність реалізувати інстинкт піклування.

“Вони не відчувають радості, тому що вони в безпеці, не здатні розпізнавати свої почуття,   потреби, – описує сипмтоми синдрому вцілілого Марина Іванова. – Дуже багато депресивних станів у цих людей, іноді вони можуть переростати в справжню депресію. Такі депресивні стани призводять і до суїцидальних думок”. 

Апатія, депресія, відчуття провини притаманні не тільки українцям, які виїхали з окупації чи не пішли на фронт. Ці відчуття найбільш гостро проявляються у тих, хто зараз за кордоном. Одна з них – Ярина Сойка. Дівчина три роки мешкає у Словаччині. Вчиться в аспірантурі, пише дисертацію з хімії. Про те, що на її Батьківщині розпочнеться повномасштабна війна, дівчина не вірила до останнього. 

“Я сиджу, і у мене сльози починають текти. Я зараз згадую той день, і мене всю трусить. Я себе відчувала в безвиході, тому що в моїх друзів, в моїх батьків відбувається просто жах. Після 24 лютого я впала в депресію. На довгий період часу, десь на три місяці. Я взагалі я не жила, я існувала, як робот. Треба щось їсти, треба якось спати. Я намагалась жити, чекаючи, що той піпець скінчиться”. 

З перших днів великої війни Ярина гризе себе за те, що вона не в Україні: “Мені колега по роботі каже, що, мабуть, мої батьки щасливі, що я за кордоном, в безпеці. А я починаю плакати. Кажу, що я не хочу бути в безпеці. Що я хочу бути там, зі своїми.Я хочу підтримувати їх, брати за руку. Але є певні обов'язки, які я маю виконувати тут. Просто їхати в Україну – це дитяча позиція”. 

Відчуття провини часом підкріплюють друзі чи знайомі, що залишилися в Україні.  

“Інколи читаєш пости своїх знайомих в фейсбуці про те, що ви, мовляв, за кордоном – тож, ви зрадники, а ми в Україні… А ви знаєте, як нам тут, як ми кожну новину відчуваємо фізично? Як через кожну новину серце крає від безвиході?” – не знаходить собі місця Ярина. 

То як позбутися синдрому провини вцілілого? Фахівці радять кілька способів. 

По-перше, не тримати свої почуття в собі. 

“Для людей з синдромом провини вцілілого я б радила не мовчати про свій стан і говорити про всі свої почуття і відчуття, про все, що вони переживають, тут чи за кордоном”, – каже Марина Іванова. 

По-друге, знайти тих, хто почувається так само і зрозуміти, що цей стан – нормальна реакція на події.

“Дуже круто було б пошукати групи підтримки, яких зараз дуже багато. Вони часто є безкоштовними, від якихось фондів чи організацій. Тому це може бути доступною формою підтримки”, – дає пораду психологиня. 

По-третє, знайти свій спосіб хоча б мінімально долучитися до боротьби, аби позбутися відчуття бездіяльності – наприклад, приєднатися до волонтерського руху. 

“В мене є приятелька, з якою ми познайомилися на одному психологічному марафоні, і вона на фронті. І я іноді роблю донати на її потреби та потреби її побратимів”, – каже Ярина Сойка. 

По-четверте, шукати способи відволіктися: робота, хобі, родина – те, що перемикає фокус уваги з минулого на майбутнє. Для Наталі новою причиною жити стала її онучка Ліза – мала дуже рада, що бабуся виїхала з Маріуполя. 

“Кожного ранку вона встає і до мене – бабуся, бабуся! – каже Наталія. – І ми ходимо в парк, на дитячий майданчик, вона дуже цьому радіє. Звісно, хотілося б, аби ми усі обʼєдналися, вся родина. Аби були, онуки, доньки, батьки мої, вся родина разом…”

“Цій жінці я би порадила прийняти і зрозуміти дуже чітко свою роль в цій ситуації: тобто, хто вона? Вона людина, яка хотіла врятувати своє життя. Базова потреба бути живою в неї забезпечена. Далі вона може турбуватися про когось ще”, – зауважує Марина Іванова. 

Головне – усвідомити безпідставність свого відчуття провини і зрозуміти, що власна безпека – це завжди раціонально правильне рішення. Адже тільки маючи достатньо ресурсів, ви можете допомагати іншим і наближати нашу спільну перемогу. 

“Я тут багато розповідаю про Україну. На Різдво в гостях у своєї подружки я розповідала про те, які у нас традиції на Україні, як ми це святкуємо. Тобто, я знайомлю людей з Україною. І люди дивляться на Україну по-іншому”, – ділиться Ярина Сойка. 

Дайте собі час усвідомити і прийняти ситуацію, на яку ви ніяк не можете вплинути. І завжди пам'ятайте, хто наш справжній ворог. 

“Чи пережила я синдром вцілілого? Думаю, що ні, – зізнається Ярина. – Кожен день я просинаюсь з думкою, де справедливість? Так, я вже почуваюся набагато краще, ніж в лютому або навесні. Я просто намагаюся жити своїм життям. Стараюсь робити, що я можу, там, де я є. Але інколи закрадається думка, що мої батьки у свят-вечір були без світла...”

Повʼязані теми:

Наступна публікація