Перейти до змісту
Дедлайн Зеленського на закінчення війни: чому не вдалося досягти миру - що думають експерти та перший президент України
  • Кількість коментарів 3
  • Кількість переглядів 1995

Кравчук вважає, що Росія не хоче йти дорогою миру. Експерти вважають, що треба міняти Мінські домовленості.

Ми наближаємося до першої річниці зустрічі Володимира Зеленського з Володимиром Путіним в рамках Нормандського формату 9 грудня в Парижі. Дива за цей рік не сталося. Зеленський так і не зміг роздивитися в очах Путіна бажання припинити війну. Кремль вправно грає на заявах українського президента, використовуючи питання обміну полоненими й режим тиші, як розмінну монету, щоб примусити Україну до поступок. 

У першій частині великої статті ТСН.ua підбив підсумки року нашого руху до миру, оцінив спроби кабінету Зеленського піти на поступки Росії та спрогнозував подальший розвиток подій. У другій частині читайте коментарі експертів та першого президента незалежної України, керівника української делегації в ТКГ Леоніда Кравчука.   

Леонід Кравчук, перший президент незалежної України, керівник української делегації в ТКГ

Вже шість років триває війна, і шість років іде робота в Нормандському й Мінському форматах. В Нормандському форматі збираються глави держав і урядів. Остання зустріч в такому форматі була, як відомо, 9 грудня 2019 року. Ми якраз наближаємося до річниці. Важливо наголосити, що це була зустріч після трирічної перерви. Бо тоді президент РФ Володимир Путін заявляв, що не хоче й не буде зустрічатися з президентом Петром Порошенком. Це була офіційна позиція російського президента, тому Нормандський формат не працював три роки. 

Зеленському вдалося його розблокувати. Завдяки послідовній і системній роботі нарешті була зустріч в Парижі, були прийняті відповідні рішення. Сказати, що вони виконуються всіма учасниками — було б перебільшенням. Але Україна загалом виконує домовленості, які були прийняті в Нормандському форматі. 

Реально найважливіше, чого вдалося досягти, це 22 липня 2020 року, коли було прийнято дуже важливе рішення про всеосяжну тишу. Наскільки я аналізував ситуацію, можливо, вперше за всі шість років було прийнято таке масштабне рішення, яке почало виконуватися. Досі також приймалося чимало рішень, але через деякий час та сторона, особливо російсько-ордлівська, я її так називаю, робила все, щоб зруйнувати домовленості. Потім знову починалися масштабні обстріли, загибель людей, кров, жах…

Якщо порівняти з тими періодами, коли були масштабні військові дії, то виконання домовленості 22 липня призвело до значного поліпшення ситуації. Але сказати, що це ідеально виконується, неможна. На жаль, ідеально воно не виконується не тому, що цього не хоче Україна, а тому що це блокується, або шукають різні причини й якісь попередні натяки на те, що, мовляв, Україна не хоче виконувати цих домовленостей. Але це суцільна неправда. Вже ті декілька місяців, які я працюю в ТКГ, дають мені змогу підтвердити, що Росія не хоче йти дорогою миру так, як це передбачено не тільки Мінськими домовленостями, а й Нормандськими, а також принципами і нормами міжнародного права. 

Сергій Солодкий, перший заступник директора Центру "Нова Європа"

На жаль, дива не сталося, але воно і не могло статися. Вочевидь, Володимир Зеленський щиро вірив у можливість врегулювання конфлікту. Не менш очевидно, що він докладав максимальних зусиль для того, аби Україна відновила територіальну цілісність, суверенітет, і нарешті було відновлено мир. Цілком очевидно, що була значна частина українців, спостерігачів за кордоном, які вірили, що зміна імені президента позначиться на російській політиці щодо України. 

Напевно, минуло достатньо часу, аби навіть найзатятіші ідеалісти зрозуміли, що мир в Україні залежить не від української влади, як і мир, наприклад, у Молдові, не залежить від політиків у Кишиневі. Доки не з'явиться політична воля Кремля до врегулювання, доти ми не помітимо просування. 

Російська верхівка одразу, щойно Зеленський став президентом, дала зрозуміти: або українська сторона приймає увесь пакет вимог Росії, або ж нічого не змінюватиметься. Поспіх, із яким українська влада взялася за виконання російських ультиматумів, був надто помітним і, можливо, це надихало Москву до виставлення вимог – це позначалося і на односторонньому відведенні сил, і на згоді на "формулу Штайнмаєра". У Москві, схоже, сподівалися, що так само швидко досягнуть і інших цілей – змусять Київ напряму говорити з російськими представниками Донецька й Луганська, натиснуть на Україну щодо схвалення усіх актів, які б передбачали отримання особливого статусу тимчасово окупованими територіями. 

Звісно, на це українська верхівка не може піти (принаймні, не в тому вигляді, як це просуває Москва) – суспільство просто не сприйняло і не прийняло б такий розвиток подій. Останній рік став роком протверезіння і, можливо, дорослішання тих, хто ще вірив, що певними поступками з українського боку можна домогтися миру. Ми бачили нещодавню заяву МЗС Франції і Німеччини, яка чітко показує, кого наразі підтримують ключові посередники. Німецька та французька дипломатія в цілому схвально ставляться до всіх кроків України, що пов’язані з захистом та підтримкою громадян, які опинилися на окупованих територіях. У цьому сенсі можна позитивно оцінити той факт, що Київ не втратив підтримку головних партнерів і союзників. Санкції проти Росії тривають і навіть примножуються (якщо, зокрема, згадати про американські заходи щодо "Північного потоку-2"). 

Будемо сподіватися, що прихід до влади Джо Байдена також вплине й на зміни підходів щодо Росії. Прийшов час реанімувати так звану "Кремлівську доповідь" (продовження американського санкційного закону CAATSA, за яким Мінфін у січні 2018 року опублікував перелік політиків і олігархів, які мають зв'язки з Путіним. — Авт.) і запровадити санкції щодо оточення Путіна, щодо олігархату, які пов’язані з російською владою. Уже не повинно бути ні в кого ілюзій – нинішня російська влада не має жодного бажання до досягнення компромісів.

Марія Золкіна, політична аналітикиня Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва

За цей рік переговорна позиція України стала більш холоднокровною. Нормандський саміт, підготовка до нього, його проведення і кілька місяців після нього характеризувалися політичною гарячкою. Причому українська сторона була ініціатором, а російська це всіляко використовувала, щоб вичавити з України політичні компроміси. Після цього наша позиція стала більш спокійною, наші переговорники зрозуміли, що ентузіазму винятково української сторони замало. 

Росія стоїть категорично на ідеї прямого діалогу (Києва з представниками ОРДЛО. —Авт.), відсутності контролю України над кордоном, максимально широкого особливого статусу, закріпленого не тільки в законі, а й на рівні Конституції України. Тобто, рівень російських вимог за ці півтора року президентства Зеленського не змінився. А от переговорна позиція України зазнала серйозних змін: від пошвидше і практично на будь-яких політичних умовах, до зваженої і достатньо раціональної. 

Хоча в оточенні Зеленського досі є серйозні прихильники широкого політичного компромісу, але також є й певні обставини. Є позиція Німеччини, яка начебто тільки модератор, але категорично проти асиметричних поступок України і не хоче брати участь у таких компромісах. Є українська внутрішня позиція, політичні партії, еліти, експерти, волонтерське й середовище ветеранів, які активно виступають проти компромісів з РФ. І головне — є українське суспільство. Ідея Зеленського про мир за будь-яку ціну наштовхується на непотрібність у більшості мешканців України. Він зробив неправильний розрахунок у роботі з громадською думкою.  

За цей рік українська сторона лишалася ініціатором активного діалогу. Але як тільки Росія зрозуміла, що широких політичних поступок не буде, динаміка переговорів почала буксувати. Тому й підсумки паризького саміту досі не виконані. Обмін "всіх на всіх" — це розмінна монета, яку РФ ніколи не віддасть без серйозного політичного рішення про реінтеграцію цих територій. 

Очікую, що 2021-й стане роком остаточного виведення на міжнародний рівень ідеї оновлення Мінських домовленостей. З усіх сценаріїв я це бачу як основний. Судячи з усього, наші переговорники теж роблять на нього ставку. Ідея Кравчука з цим "Планом спільних кроків", якщо й має якусь позитивну цінність, то насамперед у тому, що на рівень переговорів спочатку в ТКГ, а потенційно і в "Норманді", виводить ідею апдейту Мінських домовленостей. 

Нової Нормандської зустрічі в найближчому майбутньому не буде. Україні вона була б вигідна, навіть якби там не було результату, але хоча б, принаймні, утримати за собою ідею про кордон, розбити надії РФ про українську Конституцію з особливим статусом і запропонувати конкретні кроки щодо демілітаризації регіону. Тому, коли динаміка знижується, дуже важливо, на якій точці ми зайдемо в заморозку переговорів. Я так бачу, що українській стороні буде вигідніше зупинитися на ідеї перегляду Мінських домовленостей, застовпити це в пам’яті цих переговорів, заручитися підтримкою німців, частково — нової адміністрації Байдена, і потім, навіть якщо переговори реально опиняються в повному глухому куті, нічого страшного. Те, що треба було змінити в мінських документах, вже винесли на обговорення й отримали мінімальну підтримку від наших партнерів. І я, в принципі, так і бачу логіку цього процесу. Тому це буде рік, коли ми зупинимося на ідеї оновлення Мінська, але офіційно з нього виходити не будемо. 

Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова

Встановлюючи дедлайн на рік, Володимир Зеленський не мав на увазі досягнення миру, а взагалі термін життя Мінських домовленостей. Тобто, якщо нічого за цей рік не спрацює, тоді план "Б". Є певні ознаки того, що робляться принаймні якісь кроки в напрямку цього плану "Б", якого ніхто не бачив. Але активізація діяльності в ТКГ, зокрема заяви Кравчука, якраз можуть свідчити, що Україна здійснює активні зусилля, щоб підштовхнути до ревізії або ж спроби конкретизації розробки дорожньої карти виконання Мінська. 

Тому не маючи плану, чи навіть процедури вироблення рішень, які б відповідали чіткому критерію, називати якісь конкретні дати дуже небезпечно. Можливо, рік тому Зеленський і сам вірив, що буде прогрес. Але якщо за цим оптимізмом чи сміливістю не стоїть кропітка робота, тоді це дійсно дуже ризикований крок. Хотілось б вірити, коли секретар РНБО чи президент роблять заяви про наявність якогось плану "А" чи "Б", що там сидять дуже розумні люди, у яких цей план є, якщо вони про нього говорять, або вони хоча б працюють над ним. 

Від громадян у майбутньому водночас багато і мало чого залежить, бо це якраз та сфера, де, очевидно, суспільство делегує повноваження обраним на виборах керівникам, і сподівається, що вони виправдають довіру. Чітких важелів впливу на ці рішення не так багато. Окрім того, як також показують соцопитування, громадяни не завжди розуміють, і не завжди повинні, політичні тонкощі й загрози, не вчитуються в міжнародні документи і не знають міжнародної правової бази. Та й цього вимагати від них неможливо. Тому те, що залишається робити в цій ситуації, це просто дивитися на дії влади, уважно аналізувати, можливо, робити для себе якісь висновки. Тобто, розуміти, що конфлікт триває, що швидкого й простого рішення немає, і через цю призму оцінювати дії наших політиків. 

Що потрібно Україні в цій ситуації робити? Почати з того, що простого рішення і виходу з цього конфлікту немає. Ні прямі перемовини з Путіним, ні вдивляння в його очі, ні просто припинити стрілянину — конфлікт від цього не завершиться. Треба усвідомити, що цей конфлікт надовго. Для Росії наразі більш вигідно його підтримувати, ніж припиняти на тих умовах, які могли б бути прийнятними для України. Тобто, ціна цього конфлікту для Росії велика, але не настільки, щоб Кремль змінив свою політику. 

Я б порадив подивитися на чудовий документ, який підготували для майбутньої стратегії НАТО-2030. Там є аналіз Росії, як загрози. Якщо НАТО бачить у Росії загрозу зараз і на найближчі десять років, то, очевидно, що ці слова можна перекладати на українську мову, якщо у нас самих такого тексту немає. Це двотрекова стратегія НАТО відносин з Росією. Перший трек — це стримування й оборона. Тобто, треба тримати порох сухим, розвивати Збройні сили, оборонні спроможності, щоб були засоби стримування і оборони. Другий — тримати вікно для політичного діалогу. Україні потрібно не просто тримати санкції, але й розвивати цю політику стримування Росії шляхом санкцій так, щоб для Росії ціна цього конфлікту з кожним роком ставала все вищою. Це те, що можна трактувати як розмову з Росією з позиції сили. Тобто, ми маємо робити все, щоби врешті-решт підвести російське керівництво до висновку, що їм цей конфлікт чи якесь нормальне співіснування з Україною було вигідніше, ніж сьогоднішній стан конфлікту. 

Відео Доленосна зустріч: що таке "нормандський формат" і які позиції займуть світові лідери

Вже наперед є відчуття: двоє з тих чотирьох, хто завтра збереться за круглим столом, фактично умили руки. Українському президентові доведеться говорити прямо з тим, хто почав цю війну ще з анексії Криму. Чи може Зеленський розраховувати на підтримку Меркель і Макрона, чого чекати нам від цього оновленого "нормандського формату", і з якими інтересами приїхали в Париж переговорники - деталі у сюжеті.  

Доленосна зустріч: що таке "нормандський формат" і які позиції займуть світові лідери