"Для актора важливо запам’ятатися глядачам": інтерв'ю Володимира Горянського

Дата публікації
Перегляди
1065
"Для актора важливо запам’ятатися глядачам": інтерв'ю Володимира Горянського

Володимир Горянський є одним з першопрохідців вітчизняного кіно.

У інтерв’ю для проєкту «Про кіно без меж» метр розповів про життя театру, зміни в українському кіно та знамениту роль Кості з Буржуя.

Про героя: Володимир Горянський − актор, народний артист України, телеведучий, артист Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Його фільмографія складає майже 150 робіт, серед яких величезна кількість головних ролей. 33-ій рік поспіль актор виходить на сцену рідного театру на Лівому Березі і є улюбленцем мільйонів. За вагомий внесок в розвиток кіноіндустрії та мистецтва нагороджений численними відзнаками, в тому числі Орденом «За заслуги» III ст. 

Ви працюєте в Театрі драми і комедії на лівому березі з 1991 року. Ви були директором-розпорядником, працювали в адміністрації, і є актором. Як тоді жилось українському театру в перші роки Незалежності? 

Я дуже добре пам’ятаю цей період переходу в Києві, коли до Незалежності залишалося зовсім трохи. Як і багато наших громадян, я був свідком подій відомого ДКНС. Тоді було літо, сезон відпусток у театрі. А я якраз складав іспит на водійські права і пам’ятаю, як їду по Московському мосту, і бачу купу воєнної техніки, воєнні вертольоти – було зрозуміло, що насуваються якісь події. Остаточно я це зрозумів, коли прийшов додому і заграло «Лебедине озеро». Ті вертольоти стали для мене символом, який відітнув стару епоху, що билась в конвульсіях. Далі стався ряд історичних подій і попри непросту ситуацію в соціумі, дефіцит та все інше, назагал відчувався внутрішній підйом. 

Театр так само відбивав всі ті зміни, які відбувалися в наших реаліях. Ми продовжували працювати і то було нове натхнення, дух нового етапу не лише для країни, а й для всіх акторів, адже прийшло відчуття свободи в творчості. Це давало неймовірне піднесення і драйв. Ми звикли до постійних обмежень, нескінченного контролю «згори» тощо, що перший час, мені здається навіть не всі усвідомлювали, що ж робити з тією свободою. Відчуття вільного плавання дало тоді навіть певну розгубленість: ніхто не знав, який репертуар тепер має бути, про що говорити. А насправді тепер можна було говорити про все! 

Звісно, від того інколи траплялось і не завжди продуктивне та художнє. Але наш театр залишався класичним, зберігаючи істинні театральні традиції. Наш незмінний художній керівник Едуард Маркович Митницький дбав про те, аби вистави інтерпретувалися в сучасні теми. Тоді він запросив багатьох молодих режисерів – Юрія Одинокого, Дмитра Богомазова, Олексія Лісовця. Всі вони були учнями Митницького і кожен з них приніс тоді в театр щось абсолютно нове і своє. От я пам’ятаю, як ми з Дмитром Богомазовим ставили «Наймичку» Карпенка-Карого. Я грав там Степана − образ, який дійсно сильно запам’ятався – яскравий герой, якого при появі одразу зустрічали оплесками. З Юрієм Одиноким ми теж творили разом. Це була яскрава комедія «Принадності гріха», яка теж справляла фурор в тогочасного глядача.

Потім було ще дуже багато п’єс, настільки яскравих, потужних вистав, на які люди ходили по декілька разів. Одного разу до мене прийшла глядачка з мішком і каже: «Це квитки на ваші спектаклі» − вона їх всі зберігала. Я потім подивився на дати і там були якраз ті найпопулярніші вистави, на які люди приходили до театру знову і знову: «Смерть Тарелкіна», «Дрібний біс», «Отелло» та багато інших.

Якщо театр живий, він завжди викликатиме глибинний інтерес в глядача, які б трансформації і події не відбувалися навколо. Театр допомагає піднятися над всім, забути про рутинні проблеми та негаразди. Думаю, що тоді був час підйому нашого театру, особливий, яскравий час, який не забувається.

Ви з таким теплом згадуєте саме про глядачів. А як змінився український глядач з тих часів? 

Із часом глядач змінюється, це правда. Зараз у нас в театрі новий художній керівник Стас Жирков, і це абсолютно нове покоління й інша стилістика театру. А з цими змінами приходить і новий глядач, якому близько та зрозуміло те, про що говорить театр в своєму новому періоді. Часто глядачі й самі формують театр. Цим він і цікавий − це нове живе спілкування щовечора, адже не можна зіграти один спектакль кілька разів однаково. На одній виставі одна енергетика, один настрій, а наступного дня, це зовсім по-іншому – і все це тонкощі мистецтва.

Окрім театру, у вас також чималий кіно та теледосвід. Зокрема хотілося б поговорити про ваші зйомки у відомому мюзиклі «Вечори на хуторі біля Диканьки». Як тоді відбувалися зйомки, як було працювати на майданчику? 

«Вечори на хуторі...» був одним з перших українських мюзиклів, який згодом став новорічним символом. Також це був мій перший досвід зйомок саме в форматі мюзикла, та й ще за мотивами Гоголя, якого я просто обожнюю. Тут все співало, а тому це була знакова для мене робота. Над зйомками працював талановитий режисер Семен Горов, у якого прекрасне почуття гумору. До речі, він теж випускник Едуарда Марковича, але пішов не театральною стежкою, а кіношною, потім рекламною. І от коли він запропонував мені роль, я без жодних вагань приїхав на проби. Тоді для мене було щастям зіграти в кіно щось нове, щось яскраве, де можна проявити та включити якийсь характер. Іноді переглядаю мюзикл з великим задоволенням, хоча зазвичай дуже рідко дивлюсь те, в чому знімаюсь. 

До речі, я вважаю, що нам бракує такого підходу у ставленні до акторів, як от за кордоном. В нас так багато дійсно відомих, крутих акторів, які наче трохи в забутті. Потрібно дбати про акторську плеяду, адже на ній зростає наступне покоління акторів. Наразі все стало якимось поверховим, швидким, тимчасовим. Мені здається, у питанні відбору та залучення акторів в нові проєкти потрібно підходити більш глибинно і формувати обличчя індустрії. 

Чи в сучасних реаліях можливо знову створити щось подібне, яке наступні покоління переглядатимуть з ностальгією? Оскільки зараз ми полюбляємо повертатись до кращих фільмів, мюзиклів та серіалів, які вже стають класикою. 

Думаю, що все можливо, в цьому не має проблем. В нас багато талановитих режисерів, акторів, сценаристів, талановиті команди загалом. Але все дуже прозаїчно, бо скільки б ми не говорили про творчість, приходимо до однієї і тієї ж точки – бюджет. Кіно це дуже затратна штука, і воно повинно окупатись. Зараз ринок функціонує інакше, а тому подібного масштабу мюзикли, до прикладу, як були тоді, – це доволі дороге задоволення. 

Якщо говорити про українське кіно сьогодні і його стрімкий розвиток за останні 7-10 років. Чи є у нашого кіноконтенту потенціал виходу на міжнародний ринок? 

Ми намагаємося. Все-таки це не може бути одразу. Спробуйте дострибнути до Голлівуду в один момент – такого не буде, це треба розуміти. Але треба працювати над українським продуктом і старатися, що зараз й спостерігається в індустрії. Ситуація можливо і не швидко, але покращується: з’являється фінансування, змінюються творчі підходи. Ми в процесі – і це головне, навіть якщо іноді здається, що ми стоїмо на місці. 

За свою кар’єру ви знялись в багатьох фільмах та серіалах, маєте чимало нагород. Зокрема в 2000-х рр. тричі були лауреатом премії «Людина року». Що ви пам’ятаєте про той період? Це ж якраз після виходу легендарного серіалу «День народження Буржуя».

Дійсно, для актора важливо запам’ятатись глядачам. Це не завжди вдається, але це сильна мотивація та натхнення. За весь час в кіно у мене було безліч головних ролей і я дуже радий, що мої герої мають відгук у публіки. А моя поява в серіалі в той час було дійсно чимось новим і захопливим. Коли на «плюсах» ми очікували вихід, я дуже хвилювався. Знаєте, коли бачиш себе на екрані, думаєш: «Боже мій, що це таке взагалі???», ось я, вжавшись в крісло і скриплячи зубами, дивився і думав: «Який жах!». Потім в один зі звичайних днів я запізнювався, зупиняю таксі, сідаю, їду в театр і, під’їжджаючи, кажу: «Скільки?», а таксист каже: «Ні-ні, ніскільки». Потім я на базар забіг, те взяв, те, кажу: «Скільки?,» - «Ні-ні, Костя, не треба, що ще ви хочете?». А потім йдеш по вулиці, тобі посміхаються, вітаються, це дуже приємно. Після такої любові від людей ти усвідомлюєш силу кіно.

Після виходу «День народження Буржуя» для мене почався інший час: ти стаєш помітним, люди в тому ж таксі часто починають говорити так, наче знають тебе вже 100 років, просто ведуть діалог, просять якоїсь поради. І, що цікаво, більше звертаються до персонажа з кіно, Кості, ніж до мене. 

Круто, що перший серіальний досвід був одразу так тепло прийнятий українським глядачем і цей проєкт пам’ятають й досі. Без зайвої скромності відзначу, що «Буржуй» − це вже новітня історія нашого телебачення. 

А тепер з нашими серіалами варто рухатися ще активніше, адже є досвід і в каналу 1+1, і в окремих продакшенів. Ми можемо і маємо потенціал продавати свій продукт за кордон. І хоч завжди є куди рости, та вже зараз ми досягли того рівня якості, який зможуть сприйняти там. 

У вас також була активна телевізійна діяльність ведучого. Як вам тоді працювалось в такому амплуа? Чи доводилось працювати в прямому ефірі? 

На щастя – ні, прямих ефірів не було, тому що я б там напевно вмер (Сміється). Тоді треба було доносити багато інформації, все було дуже чітко та суворо. Зараз трохи формати змінились, мені здається, що тепер все більш розслаблено. Пам’ятаю, я мав сюжети в «25 Кадрі», де говорив про кіно, про світову індустрію, закадрове життя, проводив інтерв’ю з акторами. Тоді були високі рейтинги, все добре вдавалось. 

Зараз ви також викладаєте студентам. Як вам нове покоління? 

Так, зі студентами працюю багато, ставлю з ними вистави. Викладацька діяльність мені вдається і я цьому тішуся. Навіть в період пандемії, коли все було онлайн, ми поставили багато уривків. Працюю над своїми методиками і мені здається, що вони дієві, адже студенти натхненні, я бачу запал в їхніх очах – і це головне.

Нині ми відзначаємо 30 річницю Незалежності України. Дивлячись на увесь пройдений шлях, що ви могли б сказати про наше кіно сьогодні?

Я думаю, що ми на тому етапі, коли кіно має більше надихати, нести щось світле та вічне, щоб кіно підіймало дух. Я проти політизації, проти надмірної ідеологізації. Щоб я не грав, завжди борюсь з режисерами за те, що я завжди хочу бачити світло в кінці тунелю, навіть в найтрагічнішій історії мого героя, в найтрагічнішій виставі. Нам потрібно знімати фільми просто про Людину, відкривати людські долі. 

Також я дуже хочу, аби в нас більшало хороших фільмів про співвітчизників – людей, які робили великі відкриття, які змінювали країну, своєю працею робили внесок в науку, культуру, спорт. У нас неймовірно багатий бекраунд і є про кого розповідати в кіно. 

За підтримки Київстар ТБ

Наступна публікація