Вірші про зиму українською: ліричні та атмосферні для дорослих і дітей

Тож загорніться у теплий плед, візьміть у руки улюблену чашку гарячого напою та пориньте у світ чудових українських віршів про зиму!

Найкращі сучасні вірші про зиму

А Зима вже готова до старту,
І повітря, неначе кришталь…
За теплом жалкувати не варто,
Що минуло — позаду, на жаль.
Літо, сонце, солодка малина –
Все це прийде до нас ще не раз!
Бо не наша у тому провина,
Що летить, наче з пострілу, час…
Ну а зараз — зима на порозі,
Теплі руки, калиновий чай…
Світлі миті Різдва — вже в дорозі,
Ми готові, Зима, зустрічай!
(Авторка: Вікторія Чорній)

***

За вікном — уже зима,
Дня замало: є й нема,
Тільки ранок — зразу вечір,
Наче день пройшов дарма.

За вікном — мете й мете,
Щось із настроєм не те…
Час зимовий — наче іспит,
Хто зуміє, той складе!
(Авторка: Вікторія Чорній)

***

Звірі дуже турбувались
Не раділи, не сміялись…
Де ж зима це заблукала?
Де пішла, куди пропала?

Зайчик шубку білу має,
Білка теж нову вдягає,
Ласка і собі змінила
Тільки ж треба справжнє диво,

Щоб сніжок лежав на вітті
Будуть всі щасливі в світі.
Ой, а сніг уже іде!
Зайчик білий, де ти, де?

(Авторка: Тетяна Прокоф’єва)

***

Зима прийшла і принесла нам снігу,
Так стало чисто й біло надворі…
Зима влетіла стрімко, мов з розбігу,
Із сніговими хмарами вгорі.
Красиво всюди, як в чарівній казці,
Не дуже й холодно і в снігові усе.
Тож все принишкло, сховане у ласці,
Зима і справді нам казки несе.
Ялинки всі у сніжному убранні,
Як наречені, що на виданні.
А сонця промінці найперші ранні
Освітлюють дорогу цій зимі.

(Авторка: Надія Красоткіна)

***

Зима моя буде сніжною.
Ой, намете, намете…
Біло-пухкою ніжністю
Щастя нам розцвіте.

Буду тобі світитися,
Будеш світити ти
Там, де не уміститися
Сонцю в земні світи…

Де закружляє віхола
У коридорах снів,
Стану твоєю втіхою
В калейдоскопі днів.

Хай буде серцю затишно
Поміж льодяних душ…
Лиш би напевно знати, що
Сонцем в тобі зійду…
(Авторка: Ірина Білінська)

Вірші про зиму для дорослих і дітей від українських класиків

Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.

Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин –
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.

Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким.
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним…
(Автор: Василь Симоненко)

***

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
Їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде…
(Авторка: Ліна Костенко)

***

Снігу, снігу сиплеться довкола.
І садів травнева білизна.
Тільки плаче на морозі гола
Під холодним вітром бузина.

Тільки діти витягли санчата
І, б’ючи підборами об сніг,
Мчать, веселі, весну зустрічати,
Розсипаючи щасливий сміх.

(Автор: Василь Симоненко)

***

Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни…»
І снилися мені все білі сни:
На сріблі сяли ясні самоцвіти.
Стелилися незнані трави, квіти,
Блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
Спадали з неба — білі, непрозорі —
І клалися в намети… Біло, чисто
Попід наметами. Ясне намисто
З кришталю грає і ряхтить усюди —
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
Легенькі гаптували мережки,
І мрії ткались золото-блакитні,
Спокійні, тихі, не такі, як літні…

(Авторка: Леся Українка (уривок з драми «Лісова пісня»)

***

Раз я взувся в чобітки,
одягнувся в кожушинку,
сам запрігся в саночки
і поїхав по ялинку.

Ледве я зрубати встиг,
ледве став ялинку брати,
як на мене зайчик — плиг!
Став ялинку віднімати

Я сюди, а він туди.
«Не віддам, — кричить, — нізащо!
Ти ялинку посади,
а тоді рубай, ледащо.

Не віддам і не проси!
І цяцьками можна гратись.

Порубаєте ліси, —
ніде буде і сховатись.

А у лісі скрізь вовки,
і ведмеді, і лисиці,
і ворони, і граки,
і розбійниці синиці»

Страшно стало… «Ой, пусти,
не держи мене за поли!
Бідний зайчику, прости!
Я не буду більш ніколи!»

Низько-низько я зігнувсь
і ще нижче скинув шапку…
Зайчик весело всміхнувсь
і подав сіреньку лапку.

(Автор: Олександр Олесь)