«Нам потрібно не боятися дивувати світ своєю культурною спадщиною» − Ірма Вітовська

Дата публікації
«Нам потрібно не боятися дивувати світ своєю культурною спадщиною» − Ірма Вітовська

Ірма Вітовська стала першою українською акторкою в історії українського незалежного кіно, яка зіграла роль в міжнародному комерційному кіно.

Про героя: Ірма Вітовська-Ванца – українська акторка театру та кіно, громадська діячка. Понад 20 років грає в Київському національному академічному Молодому театрі і є улюбленицею публіки на театральній сцені, в кіно та на телеекранах. Заслужена артистка України (2016), членкиня правління Української кіноакадемії та одна з найтитулованіших акторок новітньої історії українського кіно − володарка національної премії "Золота Дзиґа" та "Кіноколо" (краща жіноча роль), володарка "Золотого Дюка" та лауреатка премії ім. Івана Миколайчука за внесок у розвиток кіномистецтва України.

Ірма Вітовська стала популярною широкому загалу після ролі Лесі у серіалі «Леся+Рома» (2005—2007). А за ролі у фільмах останніх років закріпила за собою статус однієї з найкращих акторок сучасності. Є активною громадською діячкою та багато років поспіль входить у ТОП-відомих митців та громадських діячів за версіями різних видань. 

В межах спецпроєкту «Про кіно без меж» Ірма Вітовська розповіла про розвиток української кіноіндустрії, історичне кіно та зйомки в італійському фільмі «Коза Ностра».

Ірмо, ви прийшли в кіноіндустрію наприкінці 90-х рр. Як за цей час змінилось українське кіно, які тенденції спостерігаєте? Адже саме в цей період трансформувалась і ваша кар’єра. 

Починаючи з 1999 року в моєму творчому доробку 18 картин. І як би це плачевно і жорстко не звучало, більша їх частина знімалася вже після початку війни, у 2014. Кіно розпочалось в Україні саме тоді, коли політична еліта усвідомила, що це найбільше формує ідентичність, об’єднує нас в одну спільноту. Кіно – це громадянський і світоглядний маркер. Тому важливо, щоб в фільмах була присутня наша історія, байопіки, важливі моменти з різних періодів. 

Щодо моїх ролей в такому кіно, то переважно це були роботи Олеся Спиридоновича Янчук («Нескорений», «Залізна сотня», «Владика Андрей», «Щоденник Симона Петлюри»). Він був один з небагатьох, хто знімав дійсно українське кіно в повному розумінні цього слова. Тобто, коли я була красива-молода, 47 кг і прийшла зніматися в кіно, то його не те, щоб не було взагалі, але саме українське було в страшному дефіциті. Зсередини кіно виглядало не як індустрія, а вузька кінематографічна братія, про яку ніхто особливо не говорив. Якщо вас не бачить бізнесова та політична еліта, то всі здобутки залишаються лише в культурологічному контексті. Це в свій час проходив і театр, і література та й загалом це можна сказати про всі креативні індустрії. 

Той період цілком справедливо можна назвати стагнацією. І на моїй кар’єрі це певною мірою також відобразилось. Адже вся моя юність, вік, який хотілося б зафіксувати в кадрі – це всього лише 4 картини. Фактично моє справжнє життя в кіно, як кіноакторки розпочалось тоді, коли мені було вже далеко за 40. В мене все почалося з фільму «Брама», 2017-го, і продовжилось вже фільмами моєї доби − «Мої думки тихі», «Казка старого мельника», «Королі репу», «Між нами», «Смак свободи», «БожеВільні». Це період, коли запрацювало Держкіно, УКФ, коли Міністерство культури почало виділяти ресурс і кінематограф дійсно почав розвиватись. 

Кіно – це мистецтво, яке потребує уваги і підтримки. Сьогодні нам потрібні просвітницькі фільми, кіно, яке створює наші наративи, коли ми чітко себе прив’язуємо до власної історії, до наших міст – від Донецька до Ужгорода. В кіно ми маємо проживати все, що у нас є і бачити людей з різних сфер – шоубізнесу, спорту, науки, нашого життя загалом. Важливо, щоб великі імена нашої історії, минулої і сучасної, були на слуху і чітко асоціювались з Україною з українськими громадянами. 

Наша війна і події останніх років показали нам, і особливо людям, які впливають на процеси, що культура, кіно і весь гуманітарний сектор загалом – це те, що формує міцний внутрішній стержень нації і розставляє чіткі маркери громадянської причетності.

Ірмо, зважаючи на те, що наше кіно пройшло такі непрості часи і переживає зараз дивовижні трансформації, і беручи до уваги те, що ви розповіли про початок вашої кар’єри, не можемо не запитати, який фільм ви вважаєте переломним у своїй кар’єрі, роботу, яка можливо зробила вас тією Ірмою, яку ми знаємо зараз? 

Однозначно це фільми «Брама» та «Мої думки тихі». «Брама» − це, мабуть, моя найризикованіша робота, найамбітніша. В половину віку зіграти людину старшого віку – це було і фізично затратно: 3 години тривав грим, мало сну дещо стихійна природа персонажа. 

У «Моїх думках тихих» були свої особливості, там було більше про тонкощі малюнку. Розділяти їх не можу. Але ще хочу побачити, що там за поворотом, бо нині, як мені здається, ще не вийшли ті картини, які мають бути зроблені. 

Мені цікаво пробувати щось нове, експериментувати. З наступного, що вийде найближчим часом – це роль Нінки в «Королях репу», останній роботі покійного Юри Мінзянова, яку він вже не побачить. Роль проститутки Нінки – це було цікаво, розібратись, прослідкувати трансформацію персонажа, чому вона опинилась на трасі. Бо це ж вже безвихідь, повний край. 

Саме після виходу «Брами» та «Моїх думок тихих» в ЗМІ побутує така думка, що ви одна з перших українських акторок, яка закріпили за собою асоціацію про те, що вітчизняні обличчя можуть асоціюватися з успішним кіно і перестають бути «ноунеймами». Чи така тенденція свідчить про те, що наша індустрія увійшла в певний період, коли в нас готові визнавати культові акторські обличчя, чи це більше ваш особистий фактор? 

Чому так сталося глобально – не знаю, думаю, що це просто джекпот, бо я не краща, ніж хтось. Якщо ж розбиратися детальніше, то треба сказати про велику фан-зону ще з серіалу «Леся+Рома», думаю, що можливо за рахунок цього мені легше говорити з глядачем. Бо 2 млн переглядів в 2005, 2006, 2007 нікуди не ділись, армія шанувальників серіалу звісно постаршала, як і Леся, але ще жива і бадьора і є, напевно, найактивнішою частиною глядачів і досі. Також мені пощастило, що потім були серіали, які знімали ще до війни і вони подобалися публіці, а також різні телевізійні шоу та проекти, де я виходила під своїм іменем: «Народна зірка», «Маленькі гіганти», «Мій малюк зможе», «ШОУМАSТГОУОН». І от саме тоді глядач вивчив, що я Ірма, бо довгий час для всіх я була Лесею (Посміхається). Настільки сильно персонаж інтегрувався в мене. А от саме кінопубліка – це ті глядачі, які почали підтримувати українське кіно своєю присутністю. І дуже багато відкриває мене і передивляється фільми попередніх років саме на платформах. Потім пишуть в соцмережах і це так приємно, що минув час, а люди повертаються до фільмів, до тієї ж «Брами».

І тут треба сказати, що, ми входимо в той період, що через зростаючу кількість наших фільмів, визнання і любов до нових облич в кіно незворотна – і це неймовірно радує. Марина Кошкіна, Анастасія Пустовіт, Даша Плахтій − з’являються дівчата-кіноакторки, які пов’язані більше з кінематографом, ніж телевізією і вони чітко асоціюються з українським кіно. Бо до війни, українським акторам велося не солодко. Хіба менше було талановитих унікальних, тих, які заслуговували на визнання? Але головні ролі – це були лише московські позиції. Ти міг потрапити в 4-5-ку акторів, зіграти роль другого плану. А часто через те, що знали, що ти своєю маленькою роллю зможеш «перебити» і перетягнути увагу від їхніх головних, теж не брали. І це теж моя особистісна трагедія і, думаю, не лише моя, коли в своїй країні я почувалася гастарбайтером. 

Ірмо, часто можна почути закиди про те, що має зніматись все більше якісного саме розважального кіно. Бо те ж історичне кіно, до прикладу, безумовно важливе, та не приведе в кінозали молодь, підлітків. Чого, на вашу думку бракує зараз українському кіно? 

Так, дійсно, на жаль, молодь ми розгубили і це сталось ще на початку Помаранчевої революції, коли еліта почала повертатись до складних змістів. Саме тоді ми розгубили власний продукт для дозвілля. Нам потрібно мати своє, класне, україномовне в різних проявах – все, що дивляться і слухають тінейджери. Нам таким розумним і мудрим те може здаватися неважливими, нецікавим, ми можемо навіть не сприймати, а виявляється такий контент потрібен. 

Щодо історичного кіно, то воно просто необхідне нам, а те, що воно не привертало різні аудиторії – це проблема більше слабкості кіно, плакатності, яка проривалась у висвітленні трагедій, мова кіно, яка не сприймалась молоддю. Потрібно зробити так, щоб й історичне було цікавим для молоді. Слабкість таких фільмів – це наслідки того часу, коли нічого не фінансувалося і перебувало в стагнації. 

Кіно потребує часу і буває так, що потрібно зняти декілька картин, аби чергова стала супер успішною. Але ми знову набираємо обертів і останні роки летимо. Ми беремо найвищі нагороди на фестивалях, перемагаємо в найрізноманітніших номінаціях. В Європі, в світі вже говорять, що в Україні з’явилося кіно, нас побачили. І продовжують пізнавати нас з різних боків, адже на фестивалях з’являються фільми різних жанрів і це теж по-новому і всебічно відкриває нас світу. 

Поки ми не можемо так швидко і якісно знімати художні фільми про нашу історію, можна зосередитись на документальних фільмах, щось подібного до ВВС-форматів й інтегрувати це в шкільні програми. Бо в час перемоги аудіовізуального контенту і кліпового мислення, слухати лише лекції вже не варіант. Новому поколінню важко сприймати складні та довгі текстові форми, тому треба шукати інші шляхи донесення інформації. 

Звідки у вас така любов до історії? Можливо, це ще з студентських часів, коли ви вступали на археолога?

Я часто повертаюся до минулого, щоб відповісти на те, що є в сьогоденні. До того ж знання історії потребує професія актора, що пов’язана з людиною епохи. Потрібно орієнтуватися в тому, як змінювались часи, адже якщо взяти кілька поколінь, то ви, ваша мама і ваша прабабця – це абсолютно різні погляди на життя, цінності, виховання, освіта, правила життя, мова, кухня, одяг, все до дрібниць. І без розуміння і усвідомлення всього цього неможливо створювати персонажа, інакше він буде порожнім, вирваним з контексту.

Я люблю минуле більше, ніж майбутнє, тому що минуле вже ніколи не повториться. Я вважаю, що минуле настільки недосліджене, що там ще копатися і копатися. 

Ця тяга у мене ще з дитинства. Завжди дуже любила старі фотокартки, дивитись на ручки, ніжки тих людей, яких вже немає, а тут на фото вони ще дітки. Момент їхньої миті. Мені подобається в галереях, в портреті − момент миті. Я хотіла завжди знати, що в цей час думає той, хто позує. Хотілось дослідити цю людину. 

Мама каже, що це тому, що вона вагітною ходила в суд. На останньому триместрі вона ходила на засідання, щоб економити на опаленні дому. Було холодно, грудень, мама брала кефір і пиріжки, сідала в суд, на лавах і слухала процес − Де ви були? А що ви робили? Дідо казав, що народиться прокурор або адвокат (Сміється).

Не знаю як, але з малку і дотепер так є: поки я не найду початок всіх початків – я не заспокоюсь. Напевно цей факт моєї біографії, коли я ще була в утробі, сформував мене. Мені важливо знайти початок і зрозуміти, чому ця історія так закрутилась, так розвинулась. Чому злодій став злодієм. А в доброму персонажі – чому він так живе, що він долає, щоб бути таким кришталево чистим? 

А кого б з історичних постатей ви хотіли б зіграти? 

Для мене було б цікаво попрацювати над роллю княгині Гальшки Острозької, однієї з засновниць Острозької академії. А ще дуже хотілося б втілити на екрані Ліну Василівну (Костенко – ред.) – це теж моя слабкість, або художницю-дисидентку Аллу Горську, яку знищили за її опозиційну діяльність та участь у правозахисному русі в 1960-х. 

З виходу останньої серії «Лесі+Роми» минуло майже 15 років, а цю роль глядачі досі пам’ятають і люблять. В чому феномен цього серіалу? Чому, на вашу думку, він став таким популярним? 

У персонажах Лесі та Роми люди нарешті побачили себе, адже на екрані чи не вперше показали урбаністичних українців, які насправді були вже давно. І от саме завдяки цьому, україномовний серіал мав такий успіх в Східних та Південних регіонах. Цим серіалом ми знищили антипатію до української в цих регіонах. Так, глядачі там не заговорили нею, не полюбили, але стерлася межа, яка існувала в їхньому сприйнятті. В серіалі тоді була нормальна, урбаністична мова, якою послуговується більшість. В нас не було літературних текстів та вишуканої протокольної мови, ми просто говорили звичайною мовою. І якщо вживали суржикові слова, то це був стьоб, так само як вживання русизмів та американізмів – це був певний прийом. Звісно, є фільми і серіали, де цей суржик потрібен, задля відтворення автентичності, як от в «Припутнях» чи «Королях репу», але не скрізь. Навмисне використання суржику привносить несмак, стає неприємно на це дивитись, тому що глядачу не хочеться бути таким жлобкуватим персонажем. А загалом мова звучить прекрасно, коли актор говорить нею в житті або хоча б читає. Бо якщо людина думає російською і всередині, під час гри вмикається перекладач, то камера це обов’язково вловлює. І вже глядачу здається, що щось не те з цією українською в кадрі, а насправді ж причина не в мові. 

Ірмо, невдовзі глядачі матимуть можливість побачити фільм «Коза Ностра», де ви зіграли головну роль і довели, що українські актори в міжнародному іноземному кіно – те, що може бути нормою. Як проходили зйомки? І чи варто найближчим часом українській кіноіндустрії чекати буму подібних спільних проєктів? 

Так, прем’єра фільму спочатку відбудеться в Італії і потім, після адаптації, стрічку зможе побачити й наш глядач. З італійцями працювалось прекрасно, режисер Джованні був надзвичайно добрим і я в очікуванні української версії фільму, оскільки знімали все італійською. 

До речі, на зйомках мені дуже допоміг метод, невеличкий акторський секрет, яким колись, знімаючи «Лесю+Рому», послуговувався Дмитро Лалєнков. Оскільки італійською я володію не надто добре, то використовувала маленькі нотатки, щоб підглядати текст, зокрема під час особливо емоційних сцен, щоб потрапити в ліпсінк. Ніхто і не здогадувався, навіть режисер, але ці папірчики у мене були скрізь. Ось тут я наче прибираю, а в той самий час підчитую. 

Зі зйомок особливо запам’ятались епізоди, які ми фільмували в Карпатах. З українського боку були Film.ua, з Італії – режисер Джованні Дота, оператор та продюсерська група. Була складність дістатися на локацію, привезти всю техніку. І тут треба віддати належне нашій команді, адже все працювало як годинник, дуже злагоджено та професійно. Італійці особливо відзначили команду – наших освітлювачів, гримерів, гаферів, вся адміністративна команда, продюсерська, і загалом оцінили той розмах і технічні можливості, які є у нас. 

Думаю, що кількість подібних проєктів з роками буде зростати. Насправді тут все залежить від того, як швидко з’явиться довіра до країни і до нашої порядності. Важливий саме фактор бізнесу, як ми ведемо справи, питання корупції ну і зона турбулентності, в якій ми знаходимось через війну на Сході. В цьому питанні нам потрібно перестати бути інфантильними. 

У чому унікальність українського кіно? І що особливого ми можемо привнести в європейський та світовий кінематограф? 

Найперше – образність в кіно. Мені здається, це взагалі така особливість усіх слов’янських народів. А загалом  я думаю, що нам потрібно не боятися дивувати світ своєю культурною спадщиною: міфи, легенди, наші казки, слов’янські вірування і традиції. Уявіть, яке з усього цього можуть вийте фентезі! Нічим не гірше, ніж історії про ельфів та скандинавська міфологія. Такі теми зараз популярні і затребувані, тож нам потрібно показувати те, чого світ ще не знає і навіть не здогадується, що у нас таке є. І обов’язково, виходячи на європейський ринок, нам потрібно показувати, що ми не приходимо в Європу, а повертаємось туди, звідки з’явились, і розповісти про сторінки нашої спільної історії. Чого лише варта держави Володимира, історія князя Ярослава Мудрого, Велике князівство Литовське, Магдебурзьке право, Гетьманська держава і багато іншого – це ж усе про нас в Європі. 

Ірмо, ви також є викладачкою факультету театру і кіно (КНУКіМ). Говорячи про молоде покоління акторів, часто згадують про те, що у нас немає кіношколи і фактично акторів готують лише для театральної сцени, а як грати в кіно вони навчаються вже на практиці. Чи є це проблемою і чи уповільнює це розвиток кіно? 

Так, дійсно, є прихильники того, що нам потрібно мати окрему кіношколу. Та насправді я вважаю, що наші програми абсолютно достойні, їх потрібно лише трохи удосконалити і вирівняти театральну та кіношну складову. Для цього потрібно консолідуватись і внести потрібні практичні заняття в методички. На заняттях, відповідно до кожної теми, долучати операторів, режисерів. Але зовсім розділяти і формувати окремі курси кіно акторства, думаю, що в цьому немає потреби. До того ж актор не може обходитись без основ знання театру. Бо розбір мови, вивчення як народжується твій герой – це все подібне і в кіно, і в театрі, а от власне спосіб існування в кадрі дещо відрізняється.

Коли у нас було дистанційне навчання, я спробувала кілька варіантів, як працювати зі студентами, саме в напрямку роботи з камерою. Я запропонувала кілька вправ на вміння тримати горизонт, бачити іншу перспективу, відслідковувати кадр, розжати психоемоційний стан, щоб вони могли швидко переключатись. І ми записували етюди, віддивлялись потім, обговорювали, пробували повторно. Все це не займало багато ресурсу, але давало хороший результат. Так, це був експеримент, ми не йшли по програмі, яка прописана офіційно, але це знадобиться акторам, коли вони почнуть грати. І таких занять буде достатньо 2-3 рази на тиждень. Мені дуже хочеться, щоб ідеї і пропозиції викладачів-практиків почули і ми могли реформувати і покращувати акторську освіту. 

Ірмо, в такому насиченому, емоційному та творчому житті, що вас надихає? 

Знаєте, я так люблю нічого не робити (Сміється). Це для мене таке свято. Коли переключаєшся, просто споглядаєш, і ні про що не думаєш. Все це дарує неймовірний настрій. Особливо, коли ти на природі. От за відпустку захопилась птаством. У нас стільки красивих лісових птахів. Кажуть, що бьордвочінг це навіть модно зараз.

Наступна публікація