Про героя: Любомир Левицький − український кінорежисер та продюсер. Автор першого українського трилера «Штольня» та містичного трилеру «Тіні незабутих предків».
Любомир Левицький є одним із найуспішніших комерційних режисерів в Україні, який завжди ризикує знімати нове, нетипове та дивувати глядачів сюжетними знахідками.
У межах спецпроєкту «Про кіно без меж» Любомир Левицький розповів про роботу над новим фільмом, кінобізнес та зміни, необхідні українській кіноіндустрії.
Любомире, у сюжетах ваших фільмів багато питомо української містики, історії, археології, напевно це такий відголос студентства на Чернівецькому істфаці. Коли та як у вас відбулася ця трансформація від студента-історика до режисера повнометражного кіно?
Розуміння, що треба шукати щось інше, трапилось під час мого навчання на історичному факультеті. Тоді одна подія стала каталізатором до радикальних змін. Я навчався на кафедрі археології, як і багато хто, уявляв себе в майбутньому Індіаною Джонсом. Я дуже ретельно готувався до археологічних розкопок, пам’ятаю придбав собі повністю все необхідне екіпірування. А в день, коли мали відправлятись мені одразу, такому нарядженому «Ти куди зібрався? Це що таке?». Я збирався в експедицію, а в результаті від’їхали маршруткою 30 хв, розбили табір, дістали алкоголь і на цьому практика закінчилася. Я зрозумів, що це не те, чого я хочу, а якщо у мене склалась картинка, як би я хотів, то так воно і має бути. Після «експедиції» я подумав, що буду шукати щось інше. Я взяв на 2 роки академвідпустку і поїхав до Німеччини. Тоді я вперше потрапив на курси з сценарної майстерності до одного із голлівудських майстрів і саме там мене знайшла ідея того, що я хочу бути сторітелером. Я прийняв рішення, що буду займатись режисурою і коли повернувся в Україну − переїхав до Києва, де у мене була можливість практикуватись на майданчиках.
«Штольня» став першим україномовним трилером. Як вам вдалось тоді без профільної освіти і з мінімальним досвідом в цій сфері створити успішний продукт, та ще й перший такого жанру в українському кінематографі часів Незалежності? І які складнощі були під час роботи з фільмом «Штольня»?
Якщо дивитись глобально, то складнощі виникали через те, що не було вибудовано бізнес-процесів та самої структури. На жаль, ця тенденція частково спостерігається і дотепер.
Як команда ми зіштовхнулися насамперед з технічними труднощами – тоді не було ренталів, ми починали з гаража і зняли фільм на 17-ти річну французьку камеру. У нас була плівка Кодак, тому якість була супер, але справа в тому, що лінз у нас було всього лише дві. Для розуміння читачів, в середньому рекламному ролику ми використовуємо близько 5-6 лінз тільки для 30 секунд, аби отримати певний об’єм і візуалізувати задуманий сторітелінг.
Звісно, до переліку труднощів майже завжди можна віднести обмежений бюджет. Тоді був саме такий, через що багато чого починаєш об’єднувати і робити все сам. Я, наприклад, був і режисером, і сценаристом, і адміністратором, і співпродюсером, і вантажником.
Але пізніше ми вже почали розуміти, як працює український ринок, хай і без окресленої індустрії, як з контентом взаємодіє глядач, чого він потребує. І стало легше вибудовувати свою систему, розглядати кіно як бізнес.
Який ваш підхід до зйомок? Що є ключовим під час створення фільму, зважаючи на уподобання глядачів і бачення команди творців фільму?
Для мене правильний інтертеймент – це коли є відчуття свого, але без надмірної локалізації, коли глядач не відчуває масштабу і певної глобальності. Оскільки я дуже сильно захоплююся формою, то всі свої перші фільми я намагався робити так, аби вони навіть не задорого виглядали, наче голлівудське кіно. І нам це вдавалось. Багато хто звинувачував мене в тому, що я начебто «американізую» українські реалії. Але це авторське бачення і ми не зображали нічого такого, чого немає у нас.
Якось я мав невелику суперечку з одним кінокритиком про те, що у фільмі «#SelfieParty» в мене є дуже американський кадр, де студенти в мантіях сидять на зоні перед університетом. Але що тут американського: університет – львівський, українські студенти, газон перед їхнім університетом є, мантії теж з їхнього університету. За композицією все це виглядало красиво, по-голлівудськи, але це ж не американізація. Як на мене, це справа смаку.
Як за вашими спостереженнями змінюється глядацька аудиторія? Чи нове покоління вже по-іншому сприймає вітчизняне кіно та й загалом дивиться на світ?
Я думаю, що аудиторія, якій сьогодні менше 20-ти років, це ті глядачі, які будуть дуже вдячно сприймати класні українські історії. Вже ніхто не буде говорити про американщину, тому що це люди, які виросли у новій Україні і не розуміють, як може бути по-іншому.
Попит на вітчизняний продукт буде, щодо пропозиції – це вже залежить від фільммейкерів. Нова генерація українських фільммейкерів має робити вже все по-іншому. Як на мене, проблема, яка ще залишається на сьогодні – це підхід до продюсування. У нас справді не так вже й багато крутих продюсерів. І головна проблема полягає в тому, що у них немає мотивації фінального продукту, тобто їм все одно, яким вийде фільм.
Ще одним каменем спотикання є не зовсім якісні сценарії. Є класні, цікаві історії, хороші теми, конфлікти і начебто є розуміння, та от майстерність розповісти історію у нас дуже низька. Усім потрібен якісний сторітелінг, а тому потрібно брати нецікаві історії й робити з них цікаві, переповідати, вибудовувати структуру так, щоб люди заслуховувались.
Удосконалення стосується і режисури, ми зростаємо та розвиваємось. Зараз, наприклад, чимало моїх колег приходять в кіно саме з реклами. У нас навіть є чат київських режисерів, а це десь півсотні професіоналів. І чимало з них вже знімають кіно, і це круто.
Звісно, реклама – це інший підхід до кадру, але теж гарна школа дисципліни, таймінгу, натренованого ока. Впевнений, що тут є шанс отримати нову спільноту режисерів, які матимуть інший бекграунд, але створюватимуть хороше кіно, я в це щиро вірю.
Читаючи про вашу історію та слухаючи вашу розповідь, сама собою вимальовується теза про те, що режисер – це професія, якої не можна навчити, її потрібно опановувати на практиці?
Режисер – це людина, яка в будь-якому випадку має бути хорошим оповідачем. У цієї людини має бути почуття такту, почуття ритму, в неї має бути хороший смак. А далі те, що потрібно опанувати самостійно: постійно вчитися, як розповісти історію, аналізувати і невдалі, і хороші історії, максимально тверезо дивитися на світ, не засліплювати себе.
Ви були режисером третьої частини «Скаженого весілля», як вам працювалось над фільмом, адже зазвичай ви реалізовуєте себе в інших жанрах, створюєте інші історії?
Для мене робота над «Скаженим весіллям» стала цікавим досвідом співпраці з українською студією, адже я завжди працюю в своїй кінокомпанії. А щодо викликів, то це напевно те, що все ж таки я знімав не власне оригінальне кіно, а франшизу, при зйомці якої діють інші правила. Коли ви знімаєте свій фільм, то це ваш особистий стиль і смак. А в роботі над франшизою ви повинні створити все в тих рамках, в тій стилістиці, яка полюбилась глядачам, на яку вони чекають в новій частині. Їм не потрібен новий фільм, а продовження улюбленої історії. Тому найбільший виклик − це зберегти ту форму, той настрій, який був, але водночас додати щось своє.
Кілька ваших фільмів зараз у процесі створення. І один з них − «Капітан Україна». Коли можемо очікувати на перший український блокбастер, з крутим історичним прикладом Юрія Будяка? І коли ви прогнозуєте, що вам вдасться втілити мрію про бренд українських блокбастерів?
Фільм «Капітан Україна» я називаю мером всіх своїх фільмів. Це фільм-блокбастер, який буде зроблений у супергеройському жанрі. Це не буде спроба зняти щось під Marvel чи щось таке. Це буде виключно українське кіно.
Як і в багатьох проєктах, процес роботи над стрічкою призупинила пандемія. Проте ми з командою вже повернулися до ритму і в День Незалежності запустили офіційний сайт фільму, на якому стартує онлайн-кастинг. Перший етап буде онлайн, на сайті, другий – офлайн. По великих містах ми проводитимемо кінопроби вже з відібраних людей онлайн. До кінця осені плануємо закінчити відбір і взимку стартувати з підготовкою до основного знімального періоду, який розпочнеться влітку 2022 року, а сам фільм плануємо випускати на екрани вже в 2023.
Як загалом вам працюється з акторами і на що в першу чергу звертаєте увагу, коли обираєте на роль головного героя? Можливо, є відмінності у роботі з українськими і з американськими акторами?
Якщо говорити про українських акторів, то є одна єдина проблема − не вистачає досвіду. Вони самі це розуміють і про це говорять. У нашій індустрії має змінюватись підхід до роботи з акторами, до підготовки до зйомки. В акторів має бути час на підготовку, на опрацювання персонажа, з акторами потрібно працювати і в них має бути якомога більше досвіду зйомок в якісному кіно. Вважаю, що тоді будуть зміни, індустрія буде розвиватися. Бо справа не лише у таланті. Важливі школа, підхід, вміння підходити до процесу.
А щодо вибору актора для головного героя, то я завжди звертаю увагу на оригінальність. Я навіть можу замінити персонажа, якщо побачу класного актора, який має свою унікальність.
В одному зі своїх інтерв’ю ви говорили, що у вас більше американська школа. В чому головна різниця між українською і американською школою кінематографу? Чого в професійному плані не вистачає нашому кіно? Чого ми могли б повчитися у американської індустрії?
Уміння відповідально ставитися до професії, до процесу і поважати одне одного. Поважати професію і розуміти, що хороший результат може бути тільки після виваженої і серйозної підготовки. А в нас ще інколи все тримається на Божій волі та скотчі (Сміється – ред).
Потрібно навчитися дуже відповідально ставитися до процесу, до таймінгу, до підготовки, тоді можна говорити про перспективи та успіх.
Який розвиток за 30 років Незалежності відбувся в українському кінематографі? Чи є зміни на краще?
Звичайно, розвиток є і він, на щастя, помітний. Зараз в процесі зйомок чи розробки купа амбітних проєктів і з’являється багато режисерів, які вдосконалюються і намагаються робити кращим кожен свій наступний фільм. І це не може не тішити. Єдине, що в теперішньому процесі мене засмучує – це відсутність стратегії індустрії. Без плану будь-що розвивати непросто, а кіно і поготів. Тому має бути окреслена стратегія, на яку могли б орієнтуватися всі учасники процесу створення українського кіно.
Що має трапитися, аби українські фільми могли виходити в кінопрокат в Європі, хоча б у наших найближчих західних сусідів, тій же Польщі?
У кіно головне – кінозірки. В моєму розумінні схема проста – якщо я знімаю український фільм, в якому грає найвідоміший актор Німеччини та суперзірка з Італії, до прикладу, це фільм англійською й історія зрозуміла всім, тоді точно можна говорити про дистрибуцію в цих країнах. Якщо цього немає, тоді всі подібні розмови радше фантастика, ніж реалістичні плани. Треба зізнатись, що ми трохи полюбляємо пафос в таких речах, а потрібно бути простішими.
У мене є з чим порівнювати. І коли запитують про різницю з американською індустрією, то перше, що спадає на думку – це простота в роботі. Тут ніхто нічого не робить з пафосом, тут вчяться одне в одного, допомагають одне одному. У нас все навпаки: тут всі хочуть бути першими і найпершими.
З одного боку я розумію, що це десь нормально, з точки зору історичного розвитку це також можна пояснити – ми хочемо виділитись. Але з цим треба закінчувати, варто бути більш простішими і пам’ятати, що українське кіно насамперед дуже важливе для українців. Компанія Netflix − це найкращий дистриб’ютор, який нині має можливість показати український фільм на весь світ. Однак таке наше кіно має бути зрозумілим і для українців, і для світу, але найперше – для самих українців. Тоді його побачить весь світ.