Політв'язень з Криму розповів про свою втечу:  Я йшов через замінований ліс навмання

Юрій Ільченко провів 11 місяців у в'язниці за пости в Інтернеті та виступи на телебаченні.

Юрій Ільченко
ТСН.ua
Юрій Ільченко
Викладач з Криму Юрій Ільченко, якого окупаційна влада схопила за його проукраїнську патріотичну позицію, дивом втік з півострова. Політв'язень провів у застінках 11 місяців, а коли його відпустили під домашній арешт, вирішив тікати. Росія звинувачувала його у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та заклику до терактів. Його родина, попри тиск, не взяла російського громадянства та їздила на кожні вибори на материк. Нині він та його батьки в безпеці на материковій частині України. Сьогодні, 17 серпня, Ільченко у вишиванці розповів свою історію ув'язнення та втечі.

Про родину

Ми – сім'я, яка від покоління до покоління є ворогами цього агресора. Я ворог Росії у третьому поколінні. Бо мій дідусь був розстріляний радянською владою, ще до народження моєї мами

Наша сім'я стала першою, хто відмовився визнати себе громадянами країни-окупанта. Я прийшов до батьків і сказав – ви можете втратити пенсію, ми можемо втратити квартиру, гроші, мій бізнес, можемо втратити все, але я відмовляюся, а ви вирішуйте самі. Вони сказали – ми краще вмремо, ніж візьмемо цей паспорт. Ніколи ми про це рішення не пошкодували.

Мене звинувачують у тому, що я провадив антиросійську діяльність. Якщо вважати антиокупаційну діяльність антиросійською, то так – я це робив. Я агітував людей проти того, щоб брати російські паспорти, проти того, щоб підкорюватися окупаційній владі.

ВідеоЗахід не вірить, що так звана "диверсія у Криму" справа рук українців

Про в'язницю

За перепост зі сторінки Дмитра Яроша з моїм дописом "Чи це можливо?" мені інкримінували статтю про заклик до теракту. Я закликав лише до дискусії на цю тему. У статті пропонувалося перекрити дві гілки газогону, що йшли до Ростовської області. Це був лише перепост, а у матеріалах справи хотіли висунути, що це була моя ідея.

У в'язниці мене посадили з людьми, у кого було по п'ять вбивств, по дев'ять судимостей. І один із співкамерників у стані алкогольного сп'яніння розповів, що їм пропонували пом'якшити терміни й навіть дострокове звільнення, якщо вони змусять мене прийняти російське громадянство та підписати все те, що мені нав'язувала російська влада.

Били мене як співробітники різних служб, але більше співкамерники, у яких було таке завдання. Били так, щоб було менше слідів, але завдати більше страждань. Ставилися як до собаки, навіть прокидатися не хотілося.

Там настільки переповнена в'язниця, що немає місця де спати кожному ув'язненому. Наприклад, на 6 нар – 15 людей. Всі мають спати по кілька годин по черзі. Там ледь не як у маршрутці у години пік. Те, що давали їсти – ми навіть не все брали, бо від їжі був такий сморід, що було чути здалеку. Брали лише в обід перше – і в ту рідину додавали те, що передавали з дому. Раз на місяць можна було принести передачку. Два рази на тиждень давали щось, схоже на макарони – сіре, незрозумілої форми, але й це було за свято, що в середу та суботу дають такі макарони. Коли комусь було погано й ми стукали, аби покликали лікаря, нам говорили – це не шпиталь, в нас немає хворих, є лише живі та мертві. Як помре, то покличемо. Тіла видавали рідним у чорному пакеті просто як сміття. Умови були жахливими, не всі це витримували. Я бачив, як люди вішаються, як ріжуть собі вени.

Окупанти почали споруджувати судноплавну частину мосту до Криму

Про втечу

Коли мене відпустили через 11 місяців під домашній арешт, я зрозумів, що щось треба робити, адже мене можуть будь-якої миті знову схопити.

В ніч на день Росії я одяг батькову куртку, взяв мамину паличку, бо хотів, щоб камери спостереження мене не одразу упізнали. А камери були навіть на деревах – я сам бачив, як їх встановлювали. Спочатку я пішов повільно, потім – побіг, кинув паличку. Зрізав браслет, що був у мене на нозі. Потім півтори годити тікав через ліс. До кордону діставався автостопом, бо знав, що мене шукатимуть, і шукатимуть з собаками. Вже вдень прийшли до батьків поліцейські з собаками й намагалися мене знайти.

Переходив кордон через замінований ліс навмання. Я думав – як буде, так буде. Головне – не потрапити знову до того пекла. Був колючий дріт, були різні прилади, які видавали звуки, які могли показати моє місцеперебування. В один момент я побачив метрів за 50 від себе десь п'ять ліхтариків – я ліг на землю і не рухався хвилин 40.

Ніч я тікав з дому, вдень діставався кордону і вже на другу ніч переходив кордон. Мені здавалося, що я вже дуже довго йшов лісом до кордону, коли я спустився на дорогу – мені здавалося, що я вже на нашому боці. Але до мене звернувся російською солдат. Я зрозумів, що це нейтральна територія, бо там стояв їхній солдат, а за декілька метрів вже наш. Я почав бігти. Той, мабуть, не відразу зорієнтувався, бо не почав стріляти, але побіг за мною. Коли я добіг до нашого солдата, я крикнув щось на кшталт "зупиніть його" і пробіг далі до місця, де перевіряють документи.

Може, це звучить театрально, але там я впав на коліна, подякував Богові за своє звільнення й поцілував українську землю. А потім пішов туди, де перевіряють документи та показав український паспорт.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: