ПТСР – кілер, що вбиває психіку. Чи правда, що він вже тримає на прицілі кожного з нас

Дата публікації
Перегляди
3991
Час на прочитання
5 хв
Поділитись:
Facebook
Twitter
WhatsApp
Telegram
Viber
ПТСР – кілер, що вбиває психіку. Чи правда, що він вже тримає на прицілі кожного з нас

Симптоми ПТСР свідчать про те, що людина була травмована, і ця травма дуже глибока.

"Я не могла довіряти абсолютно нічому, що мене оточувало. Тривожність – це коли ти засинаєш і прокидаєшся з думкою, що щось має статися. Важко їсти, тому що тебе майже постійно від всього нудить… А ще неконтрольовані акти агресії"…

Катерина Галушка кілька років тому вирішила стати парамедиком і вирушила на фронт. Дівчина не знала, до яких наслідків призведе це хоробре рішення. 

“Я відчувала внутрішню потребу в тому, щоб бути корисною, тому після завершення курсів я поїхала на свою першу ротацію уже в якості парамедика, – розповідає Катя. – Медичний добробат “Госпітальєри” став моєю родиною, а війна стала частиною мого життя. Перші психічні симптоми почали з’являтися в 20-му році, а на початку 21-го все вже виплюхнулося по повній”.  

Катя стала жертвою ПТСР – посттравматичного стресового розладу. Недуги, з якою за статистикою стикаються 30% учасників бойових дій. І яка потенційно може загрожувати кожному українцю. То що таке ПТСР та як із ним впоратися?

“Про що свідчать симптоми ПТСР? Про те, що людина була травмована, і ця травма дуже глибока. Людина знову і знову може переживати будь-яку ситуацію, яка пов’язана з цією травмою. Стаються флешбеки – це коли людина повертається у стан, коли сталася травмуюча подія, і реагує так само, як вона реагувала тоді, хоча реальної загрози наразі немає”, – пояснює механіку ПТСР психологиня Оксана Зайцева. 

Нейробіологиня Вікторія Кравченко розповідає, що в цей момент відбувається в тілі: "Рівень кортизолу знижений і підвищений рівень тих гормонів, які забезпечують реакцію “біжи або бийся”. Все навколо сприймається як потенційна загроза, і це створює постійний стан напруги. Крім того, ослаблені ті сигнали мозку, які забезпечують гальмування – звідти реактивна поведінка, агресія".

Про те, що у Каті після повернення з фронту почали проявлятися симптоми ПТСР, першими заговорили її найближчі подруги Софія та Соломія Артемчук. Дівчата помітили, що Катя стала неспокійною та агресивною: "Вона наче як не може знайти собі місця, починає забиватися в куточок, її кидає в якусь нервозність. Нам доводилося в якісь моменти закрити очі на різкі слова, на образливі фрази. Ми розуміли, що Катя не хотіла нас образити, просто іноді не могла стримати свої емоції".

Услід за психікою почало збоїти і Катине тіло: "По декілька місяців в мене просто був відсутній жіночий цикл. Якби я не почала лікувати і цю проблему, це могло би призвести і до безпліддя".

Дівчина намагалася самотужки призвичаїтися до вибриків психіки, аж поки до тривожності та агресії не додалися панічні атаки: "На території Міністерства оборони є дзвін пам’яті. І кожного дня там проходить церемонія пам’яті за загиблими військовими. Щоразу, коли називають прізвище, лунає постріл. І от я чую цей постріл і розумію, що починаю скручуватися, все тіло труситься, хочеться і бігти, і плакати при цьому. Спочатку відчуття страху з’являється, а за ним – злість на себе, на цю слабкість". 

Катя зрозуміла, що ці напади її доконають, і звернулася до лікаря. Це найкраще, що могла зробити дівчина у такій ситуації. 

Важливо пам’ятати: ПТСР – це медичний діагноз. Не кожна травматична подія спричиняє його розвиток. Але якщо ви помітили у себе чи близької людини сукупність наступних симптомів, варто звернутись до лікаря: 

  • нав’язливе переживання травми;
  • відчуження спогадів;
  • емоційне заціпеніння;
  • надмірна настороженість; 
  • проблеми зі сном та концентрацією. 

“ПТСР – дуже складне захворювання. Ми не знаємо причин, через які шокова травма переростає в клінічну форму. Людина може знаходитися в зоні бойових дій, але не захворіти на ПТСР.  А може статися так, що людина, наприклад, могла просто дивитися  якусь передачу – і отримала цю травму”, – пояснює психологиня. 

“Цей розлад досить суттєво змінює функціонування зв’язків у мозку, – зауважує нейробіологиня Вікторія Кравченко. –  Аби їх налагодити, потрібна довга та ретельна робота – як з психотерапевтом, аби переоцінити травматизуючу ситуацію, так і медикаментозна терапія під наглядом психіатра”. 

Госпітальєрка Катерина усвідомлює, що почала долати ПТСР лише після того, коли сама визнала, що з нею щось не так: "Те, що ти можеш спокійно говорити, що ходиш до психіатра, що п'єш заспокійливі ліки й антидепресанти, дозволяє краще впоратися з проблемою. Звісно, що при цьому ти маєш витягнути назовні спогади про речі, які насправді ти сильно хочеш забути".  

Лікування поступово приводило Катерину до ладу. Але сталося нове горе – коханий дівчини загинув, обороняючи Маріуполь: “Мила, нас проривають, тримаймося на тому самому місці” – через декілька годин після цього голосового повідомлення він загине, про що я дізнаюсь тільки через 5 днів, весь цей час вірячи, що він живий і просто немає зв’язку… Втрата Антона – найгірше, що сталося на даний момент у моєму житті. Настільки сильний біль був, що мені здавалось, що і я вже нежива. Ти прокидаєшся, і перша твоя думка – його немає… І ти вже не хочеш жити цей день"… 

Нова травма спровокувала  новий виток розладу, з яким Катя бореться й досі: "Терапія допомогла тим, що зараз я все таки дійсно легше з цим справляюся. Бо я розумію, що зі мною відбувається, як я маю реагувати, на що я повинна звертати увагу, до кого і з чим я маю прийти, аби мені стало легше". 

Утім, визнати існування проблеми, а тим паче піти до фахівця, людям із симптомами ПТСР доволі складно. Зазвичай для цього потрібна обережна і терпляча підтримка оточення! 

“Закритися в собі і піти, побути самій – так, це присутнє практично у всіх людей, які страждають на ПТСР, – діляться спостереженнями Софія та Соломія Артемчук, найближчі подруги Катерини. – Єдине, що залишається – це просто запитати в людини: “Чи ти хочеш, щоб я побув поруч, чи мені тебе залишити?”. І сприйняти фразу “залиш мене” не як образу, не як відштовхування, а як потребу. А ще великою помилкою буде не визнавати її ПТСР. Типу, казати, та які там в тебе можуть бути проблеми? Такі люди – вони навпаки потребують максимального визнання”. 

Катя та її подруги, які пройшли крізь пекло війни, стверджують: боротися з недугою допомагає чесність із собою, визнання проблеми та почуття гумору. 

“Здається, що смерть – це найжахливіше, що може з тобою статися, бо ти тоді просто зникаєш. І це мало б лякати. Та коли ти висміюєш страх, він вже не впливає на тебе так сильно, – впевнена Катя. – Тож я кажу так: на моїх похоронах, раптом щось, або грає Степан Гіга, пісня “Яворина”, або я з того світу вас всіх прокляну! Отак смієшся над цим, вже і похорони здаються тобі суцільним концертом. А я живу далі! 

Розкажіть, як ви переживаєте свій травматичний досвід. Переходьте за посиланням на ютуб-канал проєкту та діліться своїми історіями в коментарях. Давайте разом з’ясуємо, як нам “Жити Далі”! 

Повʼязані теми:

Наступна публікація