Реабілітація ветеранів: що відчувають українські захисники та як їм допомагають адаптуватись після війни

На рівні держави програми реабілітації розвинені слабо.

Цього тижня Україна якось поспіхом і без особливих відзнак пройшла через чергове свято. День ветеранів та людей похилого віку. Втім, нинішній ветеран для нас - це ще досить молода людина. Тим, хто пройшов АТО, в середньому 42 роки. Він має родину, ходить на роботу. Але все це - без особливої радості.

Про це йдеться у сюжеті ТСН.Тиждень.

Відео Коли вчасна допомога надважлива: ветерани закликають побратимів не боятись відвідувати психолога

Нинішній ветеран для України - це ще досить молода людина. Тим, хто пройшов АТО, в середньому 42 роки. Вони мають родину, ходять на роботу, утім, все це без особливої радості. Бо після слів визнання і подяки, які чують на фронті, вони повертаються додому і стають невидимими.      

Коли вчасна допомога надважлива: ветерани закликають побратимів не боятись відвідувати психолога

Бо після слів визнання і подяки, які чують на фронті, повертаючись додому - вони стають невидимими. Правильної системи психологічної реабілітації - як це є у багатьох країнах світу - за п’ять років війни у нас так і не створили.

Ми попереджали про це ще тоді, в 2014-му. Коли 4 літери П.Т.С.Р. ще не особливо складалися в діагноз майбутньої біди. Олексій Белько, який захопив міст Метро місяць тому – живий приклад того, що наші прогнози були вірними. Решта прикладів – мертві. Виживши там, на передку,  більше п’яти сотень ветеранів вкоротили собі віку вже тут, у відносній безпеці. Будь-який боєць без правильної і тривалої реабілітації перетворюється в вибуховий пристрій уповільненої дії. І рвонути може в будь-який момент. Ветеранів почали боятися, і ПТСР перетворився з діагнозу на тавро. 

ПТСР – це узагальнення великої кількості бойових психотравм. Посттравматичний стресовий розлад як правило наздоганяє, коли ветеран демобілізувався, отримавши від Міноборони чи МВС документи, в якому він проходить, як повністю здорова людина.

"Коли вже проходить півроку-рік  - у хлопців починаються проблеми. Зі спиною, з суглобами. З тиском. Незареєстровані мінно-вибухові травми. Це веде до хронічного больового синдрому. Він тягне за собою те, що людина хронічно виснажується. Це приводить до того, що людина зривається", - пояснює лікар-психіатр В'ячеслав Святенко.

А далі – ти  погано спиш чи не спиш зовсім. Лякаєшся голосних звуків. Та головне – це неконтрольовані напади агресії.

"Соціум не сприймає нас як нормальних людей. Спочатку ми герої. Поки ми там. Ми захищаємо. Але коли ми повертаємося сюди, на нас дивляться як на якихось покемонів. Я шукав неіснуючі гранати, щоб підірвати не лише себе, а й якогось сепаратиста, щоб героєм піти з цього життя", - зазначає ветеран Микола Микитенко.

Миколі знадобилося 4 роки постійної боротьби із собою, щоб здатися і звернутися по допомогу.

"Ніхто мене не умовляв. Я сам звернувся у відділення психіатрії. Мене просто клємануло. Кожен другий сидить на стакані. Випивка. Кожен третій курить, шукає якісь анаболіки. Якісь ліки, щоб вийти з цього стану. І дуже бояться звернутися до психологів і психіатрів", - пояснює він.

Ми вирішили провести власний експеримент. І знайшли трьох героїв, яких ми вже знімали 5 років тому. Знайшли, щоб запитати – як це –  вціліти, пішовши з війни. Найважче – повернутися. Зрозуміти в самому собі, що ти вже повернувся.

Дмитро Яворський  – професійний військовий. В 2015-му після сильної контузії в нього зник слух. Та це виявилося не найважчим.

"Раптові спонтанні болі, як ніби вибух, як ніби їжака посадили в голову. Особа безлика - ні жінка, ні чоловік. Я назвав його бурундуком. У голові я собі умовно придумав, що я живу в двокімнатній квартирі з цим бурундуком. Спочатку я хотів його виганяти з цієї квартири: йди, я живу тут сам. Потім я з ним домовився. Він живе в одній кімнаті, я в іншій", - каже він.

Алла Чонгар – волонтерка, і літом 14-го вона вивозила з передової тіла загиблих солдат. 

"Їхні скидані у воду тіла ми підіймали. І відчуття спухшого тіла у воді. Я по сей день в воду зайти не можу. Не можу зайти в воду", - розповідає вона.

Андрій Чайковський – психіатр у центральному військовому шпиталі. Коли ми познайомились і я зняв ці кадри, в закритому відділенні на 80 ліжок знаходилося 432 пацієнти. Більшість з ПТСР.

Кабінет міністра у справах ветеранів Оксани Коляди трохи нагадує волонтерську базу. Здається, що тут ніколи не буває тихо. Оксана каже, що раніше держава у відносинах з бійцями просто "латала дірки". Протягом 5 років не було єдиної політики розмінування цього живого мінного поля.

"Була бюджетна програма. 18 днів в закладі з психологічною реабілітацією. 18 днів на рік. Це ні про що. Абсолютно. Ми говоримо про те що маємо ветерана і його родину тримати постійно в полі зору. Ми зараз на етапі розбудови національної системи психосоціальної адаптації ветеранів. Аби не допускати до розвитку таких подій які були на мості", - зазначає вона.

На жаль, в 30 госпіталях для ветеранів щорічний процес їхньої реабілітації, в тому числі і від ПТСР, і далі виглядає так само. Полежав, випив з хлопцями горілки – іноді дійшов до фізіотерапевта чи заліз у ванну. Та все це можна змінити. Більше того – є люди, які вже почали це робити.

Це – один з перших просторів, куди ветеран може прийти – просто побути. В безпеці. Серед своїх. І поступово – вирішити проблеми. Згодом такі відкриють в кожному обласному центрі. Тут працюють ті, хто раніше теж потребував допомоги.

"Ми кажемо – дивись, тут є твої братушечки, нам тут безпечно  І нам тебе бракує. І дуже важливо нам цим невидимим ветеранам показати – ти нам потрібен тут", - пояснює психолог Андрій Козінчук.

Але повернемося до наших героїв. Дмитро Яворський подолав своїх демонів. Більше того – він показує дикий у нас, але нормальний для європейського чи американського середовища – досвід посттравматичного зростання. Коли пережите вже не вбиває, але розвиває. 

"Я в 15-му і я в 19-му - це дві зовсім інші людини. У 15-му це був такий згусток нервів. Людина, яка боїться саму себе. І боїться своїх вчинків відносно соціуму. Нині я адаптована людина. Я вже закінчую академію при президентові України", - каже він.

Лікар Андрій Чайковський продовжує працювати в центральному госпіталі та їздити на передову – вчити військових вчасно реагувати на дзвіночки власної психіки. Через нього та інших лікарів цього відділення за 5 років пройшло більше 5 тисяч ветеранів. Помогти вдалося більшості.

Про те, що допомога повинна бути комплексною, говорить і Алла Чонгар. Жінка, що 5 років тому вивозила з поля бою тіла загиблих, сьогодні займається реабілітацією тих, хто вижив.

"Ми беремо небагато, ми беремо 5-6 хлопців і ми допомагаємо їм. Вони приїжджають в будь-який час. Тут схоже на передову. Сільська хатина, сільські умови. То не передати відчуття, коли вранці встаєш і навколо бігають діти", - розповідає вона.

Таких невеликих волонтерських центрів в Україні – кілька. Вони нагадують комуни, де, на відміну від госпіталя, хлопці не сидять в палатах, а просто живуть та працюють. Серед побратимів – але без алкоголю. Тим часом волонтери допомагають їм виправити документи чи навести лад в душі. Чим більше в Україні буде таких людей і таких комун, тим менше буде історій із захопленням мостів, менше погроз та агресії, менше самогубств. В ідеалі, кажуть мої герої – ветеран щодня повинен відчувати, що він комусь важливий і потрібний.

Станіслав Ясинський

Залиште свій коментар

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

Новини партнерів