Реабілітація ветеранів: що відчувають українські захисники та як їм допомагають адаптуватись після війни

Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин

На рівні держави програми реабілітації розвинені слабо.

Цього тижня Україна якось поспіхом і без особливих відзнак пройшла через чергове свято. День ветеранів та людей похилого віку. Втім, нинішній ветеран для нас - це ще досить молода людина. Тим, хто пройшов АТО, в середньому 42 роки. Він має родину, ходить на роботу. Але все це - без особливої радості.

Про це йдеться у сюжеті ТСН.Тиждень.

Відео Коли вчасна допомога надважлива: ветерани закликають побратимів не боятись відвідувати психолога

Нинішній ветеран для України - це ще досить молода людина. Тим, хто пройшов АТО, в середньому 42 роки. Вони мають родину, ходять на роботу, утім, все це без особливої радості. Бо після слів визнання і подяки, які чують на фронті, вони повертаються додому і стають невидимими.      

Коли вчасна допомога надважлива: ветерани закликають побратимів не боятись відвідувати психолога

Бо після слів визнання і подяки, які чують на фронті, повертаючись додому - вони стають невидимими. Правильної системи психологічної реабілітації - як це є у багатьох країнах світу - за п’ять років війни у нас так і не створили.

Ми попереджали про це ще тоді, в 2014-му. Коли 4 літери П.Т.С.Р. ще не особливо складалися в діагноз майбутньої біди. Олексій Белько, який захопив міст Метро місяць тому – живий приклад того, що наші прогнози були вірними. Решта прикладів – мертві. Виживши там, на передку,  більше п’яти сотень ветеранів вкоротили собі віку вже тут, у відносній безпеці. Будь-який боєць без правильної і тривалої реабілітації перетворюється в вибуховий пристрій уповільненої дії. І рвонути може в будь-який момент. Ветеранів почали боятися, і ПТСР перетворився з діагнозу на тавро. 

ПТСР – це узагальнення великої кількості бойових психотравм. Посттравматичний стресовий розлад як правило наздоганяє, коли ветеран демобілізувався, отримавши від Міноборони чи МВС документи, в якому він проходить, як повністю здорова людина.

"Коли вже проходить півроку-рік  - у хлопців починаються проблеми. Зі спиною, з суглобами. З тиском. Незареєстровані мінно-вибухові травми. Це веде до хронічного больового синдрому. Він тягне за собою те, що людина хронічно виснажується. Це приводить до того, що людина зривається", - пояснює лікар-психіатр В'ячеслав Святенко.

А далі – ти  погано спиш чи не спиш зовсім. Лякаєшся голосних звуків. Та головне – це неконтрольовані напади агресії.

"Соціум не сприймає нас як нормальних людей. Спочатку ми герої. Поки ми там. Ми захищаємо. Але коли ми повертаємося сюди, на нас дивляться як на якихось покемонів. Я шукав неіснуючі гранати, щоб підірвати не лише себе, а й якогось сепаратиста, щоб героєм піти з цього життя", - зазначає ветеран Микола Микитенко.

Миколі знадобилося 4 роки постійної боротьби із собою, щоб здатися і звернутися по допомогу.

"Ніхто мене не умовляв. Я сам звернувся у відділення психіатрії. Мене просто клємануло. Кожен другий сидить на стакані. Випивка. Кожен третій курить, шукає якісь анаболіки. Якісь ліки, щоб вийти з цього стану. І дуже бояться звернутися до психологів і психіатрів", - пояснює він.

Ми вирішили провести власний експеримент. І знайшли трьох героїв, яких ми вже знімали 5 років тому. Знайшли, щоб запитати – як це –  вціліти, пішовши з війни. Найважче – повернутися. Зрозуміти в самому собі, що ти вже повернувся.

Дмитро Яворський  – професійний військовий. В 2015-му після сильної контузії в нього зник слух. Та це виявилося не найважчим.

"Раптові спонтанні болі, як ніби вибух, як ніби їжака посадили в голову. Особа безлика - ні жінка, ні чоловік. Я назвав його бурундуком. У голові я собі умовно придумав, що я живу в двокімнатній квартирі з цим бурундуком. Спочатку я хотів його виганяти з цієї квартири: йди, я живу тут сам. Потім я з ним домовився. Він живе в одній кімнаті, я в іншій", - каже він.

Алла Чонгар – волонтерка, і літом 14-го вона вивозила з передової тіла загиблих солдат. 

"Їхні скидані у воду тіла ми підіймали. І відчуття спухшого тіла у воді. Я по сей день в воду зайти не можу. Не можу зайти в воду", - розповідає вона.

Андрій Чайковський – психіатр у центральному військовому шпиталі. Коли ми познайомились і я зняв ці кадри, в закритому відділенні на 80 ліжок знаходилося 432 пацієнти. Більшість з ПТСР.

Кабінет міністра у справах ветеранів Оксани Коляди трохи нагадує волонтерську базу. Здається, що тут ніколи не буває тихо. Оксана каже, що раніше держава у відносинах з бійцями просто "латала дірки". Протягом 5 років не було єдиної політики розмінування цього живого мінного поля.

"Була бюджетна програма. 18 днів в закладі з психологічною реабілітацією. 18 днів на рік. Це ні про що. Абсолютно. Ми говоримо про те що маємо ветерана і його родину тримати постійно в полі зору. Ми зараз на етапі розбудови національної системи психосоціальної адаптації ветеранів. Аби не допускати до розвитку таких подій які були на мості", - зазначає вона.

На жаль, в 30 госпіталях для ветеранів щорічний процес їхньої реабілітації, в тому числі і від ПТСР, і далі виглядає так само. Полежав, випив з хлопцями горілки – іноді дійшов до фізіотерапевта чи заліз у ванну. Та все це можна змінити. Більше того – є люди, які вже почали це робити.

Це – один з перших просторів, куди ветеран може прийти – просто побути. В безпеці. Серед своїх. І поступово – вирішити проблеми. Згодом такі відкриють в кожному обласному центрі. Тут працюють ті, хто раніше теж потребував допомоги.

"Ми кажемо – дивись, тут є твої братушечки, нам тут безпечно  І нам тебе бракує. І дуже важливо нам цим невидимим ветеранам показати – ти нам потрібен тут", - пояснює психолог Андрій Козінчук.

Але повернемося до наших героїв. Дмитро Яворський подолав своїх демонів. Більше того – він показує дикий у нас, але нормальний для європейського чи американського середовища – досвід посттравматичного зростання. Коли пережите вже не вбиває, але розвиває. 

"Я в 15-му і я в 19-му - це дві зовсім інші людини. У 15-му це був такий згусток нервів. Людина, яка боїться саму себе. І боїться своїх вчинків відносно соціуму. Нині я адаптована людина. Я вже закінчую академію при президентові України", - каже він.

Лікар Андрій Чайковський продовжує працювати в центральному госпіталі та їздити на передову – вчити військових вчасно реагувати на дзвіночки власної психіки. Через нього та інших лікарів цього відділення за 5 років пройшло більше 5 тисяч ветеранів. Помогти вдалося більшості.

Про те, що допомога повинна бути комплексною, говорить і Алла Чонгар. Жінка, що 5 років тому вивозила з поля бою тіла загиблих, сьогодні займається реабілітацією тих, хто вижив.

"Ми беремо небагато, ми беремо 5-6 хлопців і ми допомагаємо їм. Вони приїжджають в будь-який час. Тут схоже на передову. Сільська хатина, сільські умови. То не передати відчуття, коли вранці встаєш і навколо бігають діти", - розповідає вона.

Таких невеликих волонтерських центрів в Україні – кілька. Вони нагадують комуни, де, на відміну від госпіталя, хлопці не сидять в палатах, а просто живуть та працюють. Серед побратимів – але без алкоголю. Тим часом волонтери допомагають їм виправити документи чи навести лад в душі. Чим більше в Україні буде таких людей і таких комун, тим менше буде історій із захопленням мостів, менше погроз та агресії, менше самогубств. В ідеалі, кажуть мої герої – ветеран щодня повинен відчувати, що він комусь важливий і потрібний.

Станіслав Ясинський

Залиште свій коментар

Вибір редакції