Рідні вороги: чи можливо достукатися до родичів, отруєних кремлівською пропагандою

Дата публікації
Перегляди
3087
Час на прочитання
6 хв
Поділитись:
Facebook
Twitter
WhatsApp
Telegram
Viber
Рідні вороги: чи можливо достукатися до родичів, отруєних кремлівською пропагандою

Фото envato elements

Складна дилема: що робити з родичами та близькими, які опинились з іншого боку фронту і більше вірять телевізору, аніж рідній людині?

“Це був серпень. На той момент вже не було зв’язку, світла, води. Було дуже небезпечно, весь час вибухи поруч. Вже лінія фронту наближалася до Луганська”.

Олена Хіміч згадує 2014-й – рік, коли війна вигнала її з власної домівки. Це не єдина втрата, якої зазнала дівчина. Вже тоді вона відчула, що між нею та ріднею збільшується прірва – Олена трималася прокураїнської позиції, деякі родичі – навпаки: 

“Були розмови з братом про те, хто як до цього ставиться, хто яку позицію займає. І ми тоді дуже багато сперечалися. В нього були інші погляди, дуже проросійські”.

Складна дилема, з якою зіштовхнувся кожен другий українець: що робити з родичами та близькими, які опинились з іншого боку фронту і більше вірять телевізору, аніж рідній людині?

Коли Луганськ потрапив під окупацію, Владові було 12 років. Тоді батьки вирішили його долю не на користь України:

“Коли мені було 18, я замислився над тим, що скоро закінчую школу, і що після? Розглядав різні варіанти і таки подумав, що краще буде виїжджати”. 

Олена, рідна тітка Влада, була єдиною з родини, хто підтримав його рішення:

“Ми завжди були з ним дуже близькі. І я хотіла для нього найкращого, але при цьому не намагалася якось надмірно на нього вплинути, переконати. Мені було дуже важливо, щоб це було його самостійне рішення. Я лише казала, що коли він буде повнолітній, він може мені сказати, що обирає. Якщо він вирішить жити в Україні, я йому допоможу з виїздом”. 

Тоді хлопець ще не знав, що втреча з Луганська зробить його сиротою при живих батьках:

“Десь за пів року до виїзду я поговорив з матірʼю, і вона чітко дала мені зрозуміти, що проти всього цього. Поки мені не було 18, я потихеньку будував план, як все провернути: дізнавався про шляхи виїзду, про блокпости. З батьками я вже більше не розмовляв, вони дізналися про все пост-фактум. З мамою я не налагоджував контакт. Був один єдиний дзвінок, за три місяці після відʼїзду”. 

Влад припинив спілкування з батьками, але він ніяк не чекав, що вже за кілька років отримає ймовірність знову побачити тата, але по інший бік лінії фронту:

“Через бабусю я дізнався, що батько записався добровольцем – піщов служити до армії так званої лнр. Були думки про те, що десь на цій війні ми і зустрінемося. Але що буде, якщо зустрінемося, я не знаю”. 

“Це остаточно показує його вибір, – розмірковує Олена про вчинок Владового батька. – Мені байдуже, що саме ним керувало, чому він на це пішов – через ідею, гроші, будь-що. Ця людина по той бік фронту. І цей фронт дуже очевидно проліг між нами”.

З нерозумінням рідних з проросійською позицією після початку війни довелося зіштовхнутись великій кількості українців, які замість підтримки і співчуття отримують звинувачення у фейках і небажанні здаватися Росії.  

“Російські, проросійські громадяни піддавалися пропаганді довгі роки. Рівень зомбування був такий, що порівняно з ним всі наші спроби тримати інформаційну оборону здаються занадто тактовними, занадто тонкими, – вважає психологиня Людмила Черненко. – Для них сприйняти правду нестерпно. Це ж означає, що їм доведеться усвідомити, які потворні справи вони роблять. До яких жахіть вони призвели своєю бездіяльністю. А це настільки високий рівень відповідальності, що, я думаю, більшість із них просто не витримає цього”.

Влад покинув спроби переконати у чомусь батьків, але й досі підтримує спілкування з бабусею, яка ще декілька років тому переїхала з Луганська до Росії. Поки розмови стосуються побутових тем, обидві сторони тримаються нейтралітету. Та будь-яка згадка про військовий конфлікт – і розмова двох рідних людей перетворюється на дебати, що заходять у глухий кут. 

“Ніби наштовхуєшся на стіну, коли наводиш достатню кількість аргументів, – каже Влад. – Коли в них закінчуються власні аргументи, вони ховаються, закриваються і більше не хочуть говорити. Здавалося б, родичка, стільки років спілкувалися, стільки років разом – і не вірить”.

Телефонна розмова Влада із бабусею:

Бабуся: Ти б тут вже відслужив.

Влад: Ну, якби Росія не напала, був би вже вдома, працював би… 

Бабуся: Якби Зеленський не бомбив Донецьк, то путін би не пішов…

Влад: Ти була в Донецьку? 

Бабуся:  Та я бачу, що показують! Донецьк – він стоїть, ну так, не те що той Маріуполь. 

Влад: Так а хто Маріуполь атакував?

Бабуся:  Так а тому, що там війна була! 

Влад:  А що, в Донецьку не було? Ну, Росія бомбила Маріуполь, і від нього нічого не лишилося. А Україна типу вже 8 років намагається розбомбити Донбас, а він цілісенький стоїть… 

Бабуся: Україна там закривалася, і в них влучали і тому їх бомбили! Все, досить!  

“Коли ви наводите таким людям аргументи, вони навіть погоджуються, але не можуть сприйняти суть того аргумента, який ви їм наводите. Тобто, вони реально демонструють реакцію зависання в трансі, – коментує таку поведінку психологиня. – Так, нам хотілося би сприймати наших родичів інакше, бо це ж наші рідні, я знаю їх нібито не один рік, наче у інших питаннях вони доволі адекватні. Є таке очікування, що якщо людина в цілому адекватна, якщо вона не розповідає про білих драконів, які біля неї бігають, то вона може сприйняти і цю інформацію – але ні, на жаль”.

“Так, я продовжую спілкуватися з бабусею, я ж пам'ятаю, що до 24 лютого в нас все було нормально. Власне, це ж не зовсім провина лише цієї людини – це провина тієї країни, в якій вона хоче жити, це телевізор та пропаганда, яка таке робить з людьми. Коли я сам жив на Донбасі, я намагався аналізувати інформацію, не сприймав лише новини, а шукав додаткові факти”. 

“У молодих людей психіка більш гнучка, і вони можуть не тільки слухати і всмоктувати, але й аналізувати, – пояснює логіку Влада психологиня Людмила Черненко. –  Якщо він брав інформацію з двох сторін, він співставляв, аналізував, не ідентифікуючи себе з російською стороною”. 

То чи є сенс переконувати своїх родичів? 

Фахівці радять таке: якщо вам важливо зберегти у своєму житті людину з проросійськими поглядами, то: 

  • Зведіть спілкування до мінімуму
  • Чітко визначте теми, які ви НЕ обговорюєте. 

“Чи варто доносити свою думку? Якщо ви відчуваєте бажання, достатній рівень енергії, затятості, впертості, якщо у вас є оточення, з яким ви зможете прожити потім наслідки таких розмов – дійте. Якщо ці люди справді важливі для вас, сенс є”, – вважає Людмила Черненко.

Якщо ви все ж плануєте достукатись до рідної людини, то ось декілька правил: 

- не агресуйте, говоріть спокійно, навіть якщо вас не чують, одну і ту саму інформацію доведеться повторювати не один раз; 

- не “включайтесь” емоційно – ви просто витратите енергію і викличете у співрозмовника ще потужнішу захисну реакцію; 

- вкидайте інформацію ніби між іншим, не говоріть прямо. З часом людина може почати потроху сприймати те, що ви говорите;

- запасіться терпінням і стежте за власним станом: якщо відчуваєте, що сил переконувати більше немає, зупиніться і подбайте про себе.

“Приймаючи рішення, чи потрібно переконувати своїх близьких, виходьте з того, яким власним ресурсом ви володієте, – радить психологиня. – Це дійсно потребує великої кількості енергії, до цього треба підійти з розумом, наперед забезпечивши себе емоційною підтримкою. Інакше людина просто вигорить від виснаження та почуття безсилля”. 

“Аби принаймні спробувати переконати людей, які потрапили під вплив пропаганди, їх треба звідти витягти, – вважає Влад. – Бо можна розпинатися годинами, днями, навіть виходити на якесь порозуміння. Та щойно ця людина знову подивиться руський тєлєк – і все, перемикач знову спрацює. Гадаю, тим, в кого родичі залишилися там, таки варто пробувати знайти спільну мову. Але й треба бути готовим до того, що вже не вийде”.

Повʼязані теми:

Наступна публікація