За 20 років Сергій Созановський із партнерами збудував на київській Троєщині найбільшу приватну кіностудію Східної Європи. Тому і про кіноіндустрію, і про підтримку кіно з боку держави він знає не з чуток. Тим більше, він не міг залишитися осторонь нинішнього конфлікту між Державним агентством України з питань кіно та ДП "Національний центр Олександра Довженка". Наказ Держкіно про реорганізацію Центру наробив багато галасу в українській культурній тусовці, але, як упевнений сам Сергій Созановський, більшість хейтерів могла банально не розібратися в ситуації. Детальніше – у розмові нижче.
- Доброго дня. Ось вже майже місяць, як культурне співтовариство обурюється з приводу "сотого" наказу Держкіно щодо реорганізації Центру Довженка. А як, на вашу думку, цей наказ містить позитивні чи негативні аспекти?
- Ви знаєте, культуру точно потрібно захищати і захищати завжди. Але водночас обов'язковою умовою такого захисту має бути певна діяльність. Не можна перебувати на сторожі культури, займаючись звичайним, стандартним хейтом, який часто притаманний нашому, та й не лише нашому, суспільству. Це, насправді, велике лихо і чимала проблема. Але коли хтось зробить один маленький крок, то це вже дія, і це потрібно сприймати позитивно і підтримувати. А написати "гнівний" допис у соціальній мережі та говорити, що цим рятуєш культуру, це несерйозно, щонайменше.
- Що ж, перейдемо до конкретики. Сам наказ складається, власне, усього з двох частин: про виділення в окреме держпідприємство "Української анімаційної студії" та про передавання архіву фільмів у відання держустанови "Науковий центр кінематографії України". В чому тут суть проблеми?
- Із відродженням анімації взагалі жодних проблем немає, тут якраз усе гранично просто і зрозуміло. Для всіх очевидно, що від приєднання Укранімації до Довженко-Центру 2019 року вийшов нуль. За цей час нічого не знімалося, не знімається і не зніматиметься. Архіви ж не відновлюються, інтелектуальні права, що називається, "гуляють". Також мені нічого невідомо про те, щоб у Центрі хоч хтось за останні роки займався ліцензуванням, маркетингом, створенням дитячого каналу. А водночас приватними (недержавними) студіями було створено дуже міцні, прокатні та серіальні проєкти. Буквально вчора мені надіслали повідомлення з Італії з приводу мультсеріалу "Хоробрі зайці" (BRAVE BUNNIES), до якого ми (FILM.UA Group - ред.) мали безпосередній стосунок. Так ось, їхнє зображення вже знайшли на дитячих товарах в одному із закордонних магазинів. Це круто і це викликає гордість. А те, що відбувається в держсекторі анімації, викликає смуток. Точніше, сполучення "те, що відбувається" - невірне навіть за своєю суттю: там не було ні освітніх історій, ні підготовки до виробництва хоч чогось, ні навіть найменшого бажання перешкоджати так званому "відпливу мізків". Коли відмінні фахівці або виїжджали за кордон, або зовсім йшли з професії, не вбачаючи жодних перспектив. Тому виділення Української анімастудії в окремий проєкт є абсолютно правильним кроком.
Що стосується передавання архіву, то за належної підготовки сховищ жодних проблем виникнути не повинно апріорі, про жодне знищення кінокультури не йдеться.
- Дозвольте, але окремі експерти зазначають іміджеву шкоду для української кіноіндустрії в разі, якщо така передавання фільмофонду все ж відбудеться...
- Імідж, на мою думку, це щось зовсім про інше. Я, наприклад, мрію, щоб в Україні було створено величезний креативний хаб (скажімо, на території кіностудії ім. О. Довженка), де знайдеться місце і для Музею кіно, і для архівів (всіх архівів, зокрема й документального кіно), і для виробництва анімації. І все це буде побудовано за сучасними новими технологіями. І тоді жодних проблем ніхто не матиме. Так, це не простий процес. Це й спеціальний софт, і спеціальні умови та обладнання. Що вже казати, якщо навіть для нашої приватної студії перехід на нові технології дався нелегко. Але результат того вартий. Так і у випадку з єдиним кінохабом – ось це буде неймовірне іміджеве піднесення для української кінокультури. Саме такого роду хаб гідний називатися "національним", а "консервація" нинішнього стану Центру Довженка - це якась інша історія.
- Нікуди не подітися ще від одного з аргументів сторін конфлікту, який звучить як звинувачення в невчасності, мовляв, "не на часі в Держкіно затіяли реорганізацію"...
- Дивіться, поясню на прикладі своєї групи. Ми займалися і займаємося виключно діяльністю у сфері створення контенту (серіалів, мультфільмів тощо). Ще три місяці тому наші студії дубляжу стояли порожні, бо великі голлівудські студії чомусь вирішили, що Україні зараз не до трансляції кінопрем'єр у кінотеатрах. Але все якраз навпаки. Зараз саме час для цього, бо важливо показати, що життя не поставлене на паузу. Інша річ, що навіть забезпечити дубляж не так просто, як раніше, постала проблема з "голосами". Багато хлопців пішли на фронт, а дівчата та діти поїхали за кордон. Але навіть у такий час ми провели нові кастинги, запустили нові історії, і кількість дубляжу на світових онлайн-платформах вже різко збільшилася. Наступний момент, власне, теж повертає до запитання про те, що важливіше - "балакати з пустого в порожнє" або щось робити. Від 1 липня 2022 року кінотеатри погодилися з пропозицією про те, що у прокаті мають бути не лише західні картини, а й національні фільми. І ось на сьогодні були вже дві прем'єри, останній фільм - "Снайпер. Білий ворон". І наші фільми успішно збирають гроші, навіть під час війни. Ось вам і відповідь на ваше запитання. Більше того, зараз 1 гривня з кожного квитка передається у рівних частках на рахунок Збройних сил України та спецфонду Держкіно. Тому немає і не може бути альтернативи між "щось робити" і "залишити, як є", і неважливо, робиться це під час війни чи ні. Робити та говорити - це завжди різні речі. Культура, звичайно, важлива, але потрібні конкретні дії.
- До речі, а що ви думаєте про те, що весь цей умовний конфлікт між Держкіно та Довженко-Центром - він не смисловий, а особистісний? І за нормально виписаних документів та нового керівництва Центру протиборство зникне саме собою?
- Абсолютно у цьому впевнений. Тому що найбільше людей, які брали участь у цьому конфлікті, насправді банально не розібралися в його суті, взагалі в предметі суперечки. Серед такої категорії сперечальників завжди мало фахівців і багато людей, що завжди виступають "проти всього". В цьому випадку - проти Держкіно. Для мене очевидно, що це, насамперед, особистісний конфлікт. Але його складність у тому, що це ще й конфлікт між художником та адміністратором. Втім, так чи інакше, а індустрією завжди має керувати адміністратор. Інші, дуже сумні приклади в Україні вже були. Потрібно чесно говорити і про те, що конфлікт підтримують багато, скажімо так, "ображених" на деякі держструктури людей. Хтось не виграв у тому чи іншому конкурсі. Хтось своєчасно не здав звітність про отримані від того ж таки Держкіно гроші на створення проєктів. Конфлікт особистісний, безперечно. Якщо ж абстрагуватися від усього перерахованого вище, то реформування Довженко-Центру - це абсолютно нормальне рішення, і судити про те, наскільки таке реформування буде успішним чи ні, наразі категорично не можна. Все залежатиме і від подальшого нормативного врегулювання ситуації та від управлінського таланту керівника. Якщо налагодити процедуру, красиво та зрозуміло виписати стратегію та розібратися з функціоналом Центру, я думаю, що проблем не буде. І всі, що називається, видихнуть.
- Наважуюся припустити також, що без фінансових моментів розбір цієї ситуації буде неповним. Наскільки нормальним ви вважаєте той факт, що основна діяльність Довженко-Центру генерує прибуток на рівні статистичної похибки, а основні джерела доходу - це субсидії від держави та здавання приміщень у комерційну оренду? Можливо, суть конфлікту - саме в "заморожуванні" такого дивного статус-кво Центру?
- Ніхто ніколи не скаже, що описана вами фінансова модель держпідприємства є нормальною. Моя позиція наступна. Передавання архіву новій держустанові означає, що вона більше не буде зобов'язана заробляти гроші, щоб забезпечити збереження фільмофонду. Це є ключовим моментом. Це має фінансуватися з державного бюджету і це має чітко контролюватися з боку конкретного органу, умовно того ж Держкіно. Така установа може і повинна також фінансуватися меценатами, міжнародними благодійними установами тощо. Так, навколо всього цього можуть відбуватися комерційні речі - фестивалі, семінари, свята, лекції, але ніхто не повинен відволікатися на здавання приміщень в оренду, це цілком очевидно.
- Тобто ви підтримуєте ідею про те, що й самому Центру після реорганізації варто змінити власний статус – наприклад, на музейну чи наукову установу?
- Звісно. Саме так і має бути. І якщо все це вдасться не просто реорганізувати, але реалізувати в одному місці, як я казав вище, в рамках одного хабу - це буде реалізація не лише моєї мрії, а й багатьох діячів кіноіндустрії.
- Наразі ми бачимо досить багато комунікаційних моментів як з боку керівників Держкіно, так і в. о. Центру Олени Гончарук. Вас не дивують фрази на кшталт "Держкіно давно мріяло знищити Довженко-Центр"?
- Дивують. Про такі наміри з боку Держкіно особисто я ніколи не чув. Мені здається, це також можна віднести до тих самих елементів особистісних образ, які ми з вами вже обговорювали. До речі, наголошую, що я входив до складу експертної ради, яка обирала керівника Довженко-Центру. І я чесно скажу, що голосував проти О. Гончарук. Але ж це не завадило їй очолити Центр, чи не так? І це все за нинішнього голови Держкіно, за нинішнього міністра культури. Адже ми всі розуміємо, що якби було реальне бажання "знищити", то про жодну демократію не йшлося б. А так, люди, які голосували за інші кандидатури, опинилися в меншості - і це нормально! І говорити про якесь знищення завжди легко, коли потрібно виправдати інші дії чи вчинки. "Тим, хто обороняється", завжди легше залучити на свій бік прихильників, що, очевидно, відбувається і у випадку з Центром Довженка.
- Насамкінець, ще буквально кілька слів про якість фільмофонду, який позиціонується Центром як скарбниця української кіноідустрії. Це нормально, що майже половина фонду - це зарубіжні фільми, навіть не про Україну?
- Така постановка питання, можливо, є не зовсім коректною. Але так, я згоден, що Центр насамперед повинен приділяти увагу збереженню національного кінофонду. Більше того, не секрет, що дуже багато цікавих плівок та експонатів кінокультури досі перебувають у приватних колекціях. І сильна держава завжди створить умови для їхнього передавання у держвласність, щоб дбайливо зберегти та створити унікальну візитну картку країни. На жаль, у нас думали, мабуть, частіше про умови орендних договорів.
- І на завершення розмови - чи є шанс якось перебороти повальний хейт у соцмережах щодо цього конфлікту?
- Насправді тут все просто. Позиція Держкіно має бути відкритою, вони мають бути готовими до дискусії. Причому не у форматі "потрібно це робити чи ні", а зрозуміло пояснювати, розповідати та захищати свої аргументи щодо процесу реформування кіноідустрії в цілому, та реорганізації Довженко-Центру зокрема.